3) Змішаний (слідчо-судовий, континентальний) процес.

В жодній із сучасних держав кримінальний процес в "чистій" (рафінованій) історичний формі (інквізиційна, змагальна) не існує. В кримінальному процесі інквізиційні елементи "змішуються" в різних пропорціях зі змагальними, що дає підставу називати його процесом змішаної форми.

В юридичній літературі розрізняють 2 види змішаного кримінального процесу.

1. Процес, в якому досудове (попереднє) розслідування будується виключно на інквізиційних засадах, а судові стадії — на змагальних засадах. Для цього виду змішаного процесу характерним є те, що:

 у досудове провадження не допускається захисник;

 обвинувачений і інші учасники мають змогу ознайомитися з матеріалами кримінального провадження тільки по завершенні досудового розслідування;

 забороняється судове оскарження учасниками досудового розслідування дій і рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес.

2. Процес, у якому на досудовому провадженні допускаються елементи змагальності. Змагальність тут проявляється в тому, що:

 допускається захисник (з моменту ознайомлення з матеріалами закінченого розслідування або пред’явлення обвинувачення, або затримання);

 заінтересованим учасникам досудового розслідування за їхнім клопотанням ще до закінчення розслідування можуть бути надані певні матеріали (наприклад, ті, якими обґрунтовується затримання чи пред’явлення обвинувачення);

 всім учасникам досудового розслідування надається право на оскарження до суду дій і рішень органів досудового розслідування.

Саме така форма кримінального процесу існує тепер в Україні.

Студентам важливо запам’ятати, що питання про те, яка із історичних форм кримінального процесу виникла першою, до цього часу однозначно не вирішене.

3. Характеристика кримінального процесу як діяльності

У теорії кримінального процесу існують 2 підходи до його вивчення.

Перший підхід пов’язаний із розумінням кримінального процесу як сукупності кримінальних процесуальних (правових) відносин, що виникають, розвиваються і припиняються у часі досудового і судового проваджень, виконання судових рішень.

Прибічники другого підходу розглядають кримінальний процес як специфічну правоохоронну діяльність із застосування норм права.

Кримінальна процесуальна діяльність — це сукупність процесуальних дій і процесуальних рішень органів досудового розслідування, прокурора і суду з досудового розслідування, судового розгляду, перегляду і виконання судових рішень.

Такий підхід переважає в теорії процесу. Причина цього вбачається у динамічності руху процесу, що не дає можливості прослідкувати швидку і часту зміну об’єкту, суб’єкту і змісту кримінальних процесуальних відносин.

Як і будь-яку іншу людську діяльність, кримінальний процес характеризують такі категорії: мета, завдання, функції, учасники, засоби, спосіб, структура, форма, гарантії, строки, витрати.

Мета кримінального процесу — це бажаний результат кримінального провадження. Оскільки процес здійснюється в інтересах всіх його суб’єктів, його мету слід визначати як охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь.

Завдання кримінального процесу сформульовані у ст. 2 КПК. Ними є:

- захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень;

- охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження;

- забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура^*.

Виконання всіх цих завдань покладається на державні органи, які ведуть процес. При цьому суд не зобов’язаний виконувати перше із зазначених завдань.

Кримінальні процесуальні функції — це визначені законом основні напрями кримінальної процесуальної діяльності.

Вони "не співпадають один з одним і не поглинаються один одним. Ці напрями і є кримінальними процесуальними функціями"¹.

До числа кримінальних процесуальних функцій належать: 1) функція кримінального переслідування; 2) функція захисту; 3) функція правосуддя; 4) допоміжна функція. В основу цієї класифікації функцій покладаються об’єкт і обсяг окремих напрямів одномотивної кримінальної процесуальної діяльності.

Кримінальне переслідування — це основний напрям кримінальної процесуальної діяльності, змістом якого є:

 викриття особи у вчиненні кримінального правопорушення;

 формулювання підозри у вчиненні кримінального правопорушення;

 порушення державного обвинувачення (затвердження прокурором обвинувального акту);

 підтримання державного обвинувачення перед судом.

Вжиття до підозрюваних і обвинувачених заходів процесуального примусу, у тому числі заходів забезпечення кримінального провадження, не є кримінальним переслідуванням. Останнє здійснюється у зв’язку із вчиненням особою кримінального правопорушення. Заходи ж примусу вживають до учасників процесу (при чому не лише щодо обвинувачених) не за вчинення кримінального правопорушення, а за неналежну поведінку під час кримінального провадження. Саме тому не до кожного обвинуваченого можна застосувати заходи процесуального примусу. Хоча кожного обвинуваченого можна вважати таким, що переслідується у кримінальному порядку.

Кримінальне переслідування є рушійною силою кримінального процесу. Відсутність у кримінальному процесі кримінального переслідування позбавляла б процес цілеспрямованості. Останній виглядав би як якесь загальне і безлике з’ясування обставин кримінальної справи (М.С. Строгович).

У вітчизняній юридичній, зокрема процесуальній, літературі та у слідчій і судовій практиці ставлення до терміну "кримінальне переслідування" є неоднозначним. Противники цього терміну вказують на його "недемократичність". Вони вважають, що у правовій державі правоохоронні органи повинні не переслідувати, а захищати людей. До того ж не можна переслідувати особу, яка перебуває під захистом принципу презумпції невинуватості, згідно з яким вона вважається невинуватою до встановлення її вини обвинувальним вироком суду.

Однак, кримінальне переслідування як раз і є засобом захисту суспільства та окремих його членів від посягань у вигляді кримінальних правопорушень. Не зовсім "демократично" виглядає і термін "обвинувачення". Бо за логікою борців за "чистоту" презумпції невинуватості органам досудового слідства і прокуророві не можна й обвинувачувати особу до моменту винесення обвинувального вироку суду. Терміном "обвинувачення" традиційно оперують у теорії і у практиці слідчої та судової діяльності і ніхто не ставить його під сумнів.

Для особи має значення не термін, а система її прав та рівень їх забезпечення, а також зміст діяльності державних органів, які здійснюють щодо неї функцію кримінального переслідування.

Функція кримінального переслідування є головною і визначальною для органів прокуратури, що прямо передбачено міжнародними нормами і стандартами стосовно прокуратури, зокрема Рекомендацією (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи щодо ролі прокуратури у системі кримінального судочинства та Рекомендацією ПАРЄ 1604 (2003) про роль прокуратури в демократичному правовому суспільстві.

Ця функція є звичною для держав з розвинутою правовою системою (США, Італія, Німеччина, Франція, Португалія та ін.). Цим шляхом пішла також більшість пострадянських країн (зокрема Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизія, Литва, Росія, Угорщина).

Функція захисту — це основний напрям кримінальної процесуальної діяльності, зміст якого утворюють:

 заперечення по суті підозри і обвинувачення в цілому;

 заперечення окремих пунктів підозри і обвинувачення;

 заперечення кваліфікації кримінального правопорушення (злочину чи кримінального проступку);

 давання іншого тлумачення дій підзахисного, не заперечуючи обвинувачення;

 звернення уваги органів досудового розслідування, прокуратури і суду на обставини, що пом’якшують вину;

 наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення.

Функція правосуддя (юрисдикційна функція) — це основний напрям кримінальної процесуальної діяльності, пов’язаний із прийняттям у кримінальному провадженні остаточного рішення щодо доведеності вчинення суспільно-небезпечного діяння конкретною особою і призначенням їй у зв’язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні, який має право приймати такі рішення, є суд.

Функції кримінального переслідування і захисту від самого початку їх здійснення підпорядковуються функції правосуддя. Вони виконуються під контролем суду від моменту початку кримінального провадження. Будь-які рішення і дії органу дізнання, слідчого і прокурора можуть бути оскаржені до суду. У такий спосіб забезпечується вільний доступ громадян до правосуддя.

Прийняття органами досудового розслідування і прокурором рішень про закриття кримінального провадження є відмовою цих органів від кримінального переслідування у зв’язку з наявністю певних обставин.

Допоміжна функція — це напрям кримінальної процесуальної діяльності, зміст якого утворюють дії суб’єктів, незаінтересованих у кінцевих результатах кримінального провадження. Наприклад, давання показань як свідок, засвідчення підписом відповідності записів у протоколі виконаним діям, ведення протоколу судового засідання тощо.

Ця функція є допоміжною щодо функції правосуддя.

Функції кримінального процесу завжди виконуються певними учасниками. Один учасник не може виконувати одночасно дві і більше функцій.

Учасники (суб’єкти) кримінального процесу — це всі державні органи, посадові та приватні особи, які беруть участь у кримінальному провадженні. Вони будуть розглянуті ґрунтовно у темі 3 цього посібника.

Засобами кримінального процесу є сукупність всіх процесуальних дій і процесуальних рішень, призначених для вирішення його завдань.

Кримінальні процесуальні дії — це дії, врегульовані нормами кримінального процесуального права, що провадяться в межах чинності кримінального процесуального закону, визначеної законом компетенції та в часових межах кримінального провадження, результати яких мають самостійне юридичне значення.

Кримінальні процесуальні рішення — це рішення органів досудового розслідування, прокуратури і суду, що приймаються ними (і тільки ними) з будь-яких питань, котрі мають значення для кримінального провадження.

Спосіб кримінальної процесуальної діяльності — це прийом, що дозволяє виконати всі її завдання і досягти мети. У кожного із учасників кримінального процесу є своя мета. Якщо кримінальна процесуальна діяльність є цілісністю, то хтось із суб’єктів кримінального процесу повинен ставити її мету. Таким суб’єктом у кримінальному процесі є суд, який є тим "режисером", котрий здійснює його збирання і визначає зміст¹. Суд немов би об’єднує дії всіх суб’єктів процесу, "кооперує"^** їх. Зробити він це може тільки шляхом правосуддя — особливого різновиду державної діяльності, що є способом кримінальної процесуальної діяльності.

Структура кримінального процесу — це спосіб зв’язків елементів процесу, що роблять його цілісним утворенням.

Структура кримінального процесу:

 у статичному стані відображається в матеріалах закінченого кримінального провадженням;

 у динамічному стані — це сукупність елементів діяльності.

Структурними елементами кримінального процесу, що відображають його динаміку, є стадії.

Стадії кримінального процесу — це його відносно самостійні частини, кожна із яких має власні завдання, специфічне коло учасників і процесуальних засобів діяльності, проходить притаманні тільки для неї етапи і завершується прийняттям певного рішення, яким вона, як правило, трансформується у наступну стадію.

Ознаками стадії є її завдання, коло учасників, процесуальні засоби, етапи, кінцеві рішення. Діяльність у кожній стадії здійснюється на підставі загальних положень, характерних тільки для неї.

Завдання стадії — це наперед визначений, запланований для виконання обсяг процесуальної діяльності, яку необхідно здійснити для досягнення мети кримінального процесу. Кожна стадія забезпечує виконання своїх завдань, що в кінцевому рахунку призводить до виконання завдань кримінального процесу, регламентованих ст. 2 КПК.

Другою ознакою, притаманною для будь-якої стадії і яка є підставою для виокремлення частини кримінальної процесуальної діяльності як самостійної стадії є певне коло учасників. У кожній із стадій кримінального процесу беруть участь суб’єкти, коло яких є особливим, хоча деякі з них беруть участь в декількох стадіях, перебуваючи в одному процесуальному статусі. Так, наприклад, права і обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. У такому статусі потерпілий перебуває протягом провадження, здійснюваного у всіх наступних стадіях процесу (підготовчого провадження, судового розгляду, апеляційного провадження тощо). У наступних за досудовим розслідуванням стадіях процесу цей учасник набуває додаткових прав. Так, у стадії судового розгляду у нього з`являється право висловлювати свою думку під час вирішення питання про призначення покарання обвинуваченому (п. 3 ч. 5 ст. 55 КПК).

Індивідуалізує кожну стадію тільки коло (сукупність) учасників процесу, а не окремі із них.

Третя ознака стадії — процесуальні засоби кримінальної процесуальної діяльності, що також є специфічними для кожної стадії. Найчастіше розмежування стадій провадиться на підставі аналізу засобів діяльності, що спрямовані на одержання нового знання, — пізнавальних засобів. Так, для стадії досудового розслідування притаманними є слідчі дії (допити, пред’явлення для впізнання, експертиза тощо — глави 20-21 КПК). У стадії судового розгляду використовуються судові слідчі дії, що відрізняються певною специфікою їхнього змісту і умовами провадження (допит свідка - ст. 352 КПК; допит потерпілого – ст. 353 КПК; пред’явлення для впізнання — ст. 355 КПК та ін.).

Етапи стадії — це відносно самостійні елементи стадії кримінального процесу, що відзначаються певною специфікою, а тому сприяють ідентифікації його стадій.

Кожна із стадій має притаманні тільки для неї етапи. Загальним же для етапів всіх стадій є те, що вони, по-перше, відображають динаміку кримінального провадження всередині тієї чи іншої стадії; по-друге, — завжди пов’язані із вирішенням певних завдань стадії. Завдання можуть бути вихідними, проміжними та кінцевими. Тому в більшості стадій, як правило, є три етапи — вихідний, проміжний і кінцевий, які можуть мати в різних стадіях різні назви. Так, наприклад, стадія судового розгляду складається із таких етапів: відкриття судового засідання, початок судового розгляду, судове слідство, судові дебати, останнє слово обвинуваченого, ухвалення вироку.

У кримінальному процесі кожна його стадія завершується прийняттям кінцевого рішення. Особливістю таких процесуальних рішень є те, що з їх прийняттям кожна попередня стадія трансформується в наступну стадію. Специфікою відзначаються лише стадії досудового розслідування і виконання судових рішень. Перша із них не має початкового рішення, яке б трансформувало попередню стадію в стадію досудового розслідування, бо такої (попередньої) стадії не існує. Окрім того, наявність початкового рішення означала б можливість відбору заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, що категорично забороняється чинним кримінальним процесуальним законом (ч. 1 ст. 214 КПК). Інша стадія — виконання судових рішень — не має кінцевого рішення, бо цієї стадією процес завершується, а тому немає потреби у прийнятті якогось рішення про продовження процесуальної діяльності.

За чинним кримінальним процесуальним законом кримінальне провадження проходить певну кількість стадій, що в своїй сукупності утворюють систему стадій кримінального процесу. Структуру цієї системи складають стадії:

1) досудове розслідування;

2) судовий розгляд;

3) провадження у суді апеляційної інстанції;

4) провадження у суді касаційної інстанції;

5) провадження у Верховному Суді України;

6) провадження за нововиявленими обставинами;

7) виконання судових рішень.

Кримінальний процес не завжди проходить всі ці стадії. Він може завершитися на будь-якій із них за наявності певних підстав.

Провадження у кожній стадії кримінального процесу здійснюється із урахуванням прояву його принципів. Але це не виключає наявності положень, що мають загальний характер для тієї чи іншої конкретної стадії процесу. Стосовно деяких стадій вони прямо передбачені в кримінальному процесуальному законі. Так, главою 28 КПК загальні положення встановлені для стадії судового розгляду. Для стадії досудового розслідування вони передбачені главою 19 КПК. Щодо всіх інших стадій кримінального процесу законодавець не виділив їхні загальні положення в окремі глави КПК. Однак це не означає, що таких положень не існує. Вони можуть бути виведені із норм того процесуально-правового інституту, якими регламентується провадження у конкретній стадії процесу.

Загальні положення стадії кримінального процесу — це обумовлені принципами кримінального процесу правила, що виражають найважливіші типові властивості стадії процесу і визначають найбільш суттєві вимоги, що пред’являються до порядку провадження процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, і проявляються протягом усього періоду її реалізації.

Зміст загальних положень кожної із стадій кримінального процесу викладений у відповідних темах.

Кримінальна процесуальна форма — це визначений законом порядок кримінального провадження в цілому, порядок виконання окремих процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних рішень.

Значення кримінальної процесуальної форми полягає в тому, що вона створює детально врегульований, юридично визначений, суворо обов’язковий режим кримінального провадження.

Порядок провадження є єдиним (уніфікованим), що відіграє роль гарантії дотримання прав суб’єктів процесу. Але в деяких випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження.

Особливою (диференційованою) формою (порядком) характеризуються кримінальні провадження:

1) на підставі угод (гл. 35 КПК);

2) у формі приватного обвинувачення (гл. 36 КПК);

3) щодо окремої категорії осіб (гл. 37 КПК);

4) щодо неповнолітніх (гл. 38 КПК);

5) кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру (гл. 39 КПК);

6) яке містить державну таємницю (гл. 40 КПК);

7) на території об’єктів, що належать Україні, але перебувають за її межами (гл. 41 КПК).

Формальності, передбачені кримінальним процесуальним законом, утворюють собою зміст процесуальної форми. Але за певних умов формальності можуть утворювати явище, що називають формалізмом. "Діяти формально" означає виконувати ту чи іншу дію, приймати те чи інше рішення без урахування обставин конкретного кримінального провадження, а також того становища, у якому перебуває на конкретний час провадження той чи інший його учасник.

З ухваленням нового КПК України 2012 року рівень формалізму у кримінальному провадженні суттєво зменшений.

Кримінальні процесуальні гарантії — це визначені процесуальним законом засоби забезпечення ефективного функціонування кримінального процесу.

Систему кримінальних процесуальних гарантій складають:

1) достатній ступінь урегульованості кримінальної процесуальної діяльності;

2) кримінальна процесуальна форма;

3) принципи кримінального процесу;

4) процесуальний статус учасників кримінального процесу;

5) можливість застосування заходів кримінального процесуального примусу (запобіжних та інших заходів);

6) судовий контроль;

7) прокурорський нагляд;

8) відомчий контроль;

9) обґрунтування процесуальних рішень і ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук в житлі особи, про взяття особи під варту тощо);

10) право на оскарження дій і рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес;

11) юридична відповідальність.

Кримінальний процес в Україні є сполученим, бо в межах кримінального провадження можливе заявлення і розгляд цивільного позову за умови, що шкода заподіяна у результаті вчинення кримінального правопорушення.

Згідно з ч. 2 ст. 265 Цивільного кодексу (ЦК) України якщо суд залишив без розгляду позов, пред’явлений у кримінальному процесі, час від дня пред’явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності.

Кримінальні процесуальні строки — це проміжки часу, протягом яких суб’єктам необхідно здійснити певні процесуальні дії або прийняти певні процесуальні рішення.

Строки відіграють у кримінальному процесі дисциплінуючу функцію. Вони безпосередньо сприяють реалізації завдання швидкого розкриття кримінальних правопорушень.

У ст. 114 КПК встановлені правила обчислення і поновлення процесуальних строків:

1. Строки, встановлені КПК, обчислюються годинами, днями і місяцями.

2. При обчисленні строку годинами строк закінчується у відповідну хвилину останньої години.

3. При обчисленні строку днями строк закінчується о двадцять четвертій годині останнього дня строку.

4. При обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне число останнього місяця. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця.

5. При обчисленні строків днями та місяцями не береться до уваги той день, від якого починається строк, за винятком строків тримання під вартою, проведення стаціонарної психіатричної експертизи, до яких зараховується неробочий час та які обчислюються з моменту фактичного затримання, взяття під варту чи поміщення до відповідного медичного закладу.

6. Якщо відповідну дію належить вчинити в суді або в органах досудового розслідування, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах.

7. При обчисленні процесуального строку в нього включаються вихідні і святкові дні, а при обчисленні строку годинами – і неробочий час. Якщо закінчення строку, який обчислюється днями або місяцями, припадає на неробочий день, останнім днем цього строку вважається наступний за ним робочий день, за винятком обчислення строків тримання під вартою та перебування в медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної експертизи.

Дії, здійснені поза межами процесуальних строків, не є процесуальними, вони є незаконними. Однак встановлені законом правила обчислення строків у слідчій практиці іноді ігноруються. Згідно із законом результати, отримані під час розслідування кримінальних правопорушень понад установлені процесуальні строки, мали б визнаватися незаконними. Однак подібні порушення закону тягнуть для винних слідчих лише дисциплінарну відповідальність. Водночас від громадян вимагається дотримання встановлених для них строків. У разі порушення громадянами строку державний орган вирішує питання (не завжди позитивно) про його поновлення. Викладене свідчить про пріоритет інтересів державних органів над інтересами громадян, тобто про недотримання принципу рівності всіх суб’єктів правовідносин перед законом.

Процесуальні витрати — це усі витрати матеріального характеру, що були зроблені у зв’язку з кримінальним провадженням.

Кримінальне провадження потребує значних матеріальних витрат. Більшу частину з них (утримання органів, що ведуть процес; тримання осіб під вартою; провадження судової експертизи та ін.) держава бере на себе. Відшкодування іншої частини витрат здійснюється особами, щодо яких постановлено обвинувальний вирок.

Згідно зі ст. 117 КПК процесуальні витрати складаються з:

1) витрат на правову допомогу;

2) витрат, пов'язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження;

3) витрат, пов'язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів;

4) витрат, пов'язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів.

* Йдеться про права людини, передбачені ЄКПЛ.

* Ансельм Фейєрбах — визначний німецький криміналіст (батько філософа Людвіга Фейєрбаха).

*^* У Австрійській Республіці кримінальне процесуальне право взагалі не виокремлюється як самостійна галузь права. В Австрії воно називається "формальним кримінальним правом".

У КК Канади 17 розділів містять норми, що стосуються юрисдикції судів, журі присяжних, права апеляції, процедури попереднього допиту, а також інших процесуальних питань. Крім того, окремий розділ присвячений процесуальним документам, що застосовуються у Канаді, містить зразки таких документів (див. Навроцький В.О. Кримінальне законодавство зарубіжних держав: питання особливої частини. — Львів, 1999. — С. 40).

* З огляду на інтерес українських юристів до положень антропологічної школи права в юридичній літературі обговорюється питання про визнання прав людини самостійним предметом правового регулювання.

* Класифікація кримінальних процесуальних відносин проведена із урахуванням загальних положень щодо класифікації правовідносин (див. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. — К., 1998. — С. 191—192.

1 Див.: Вандышев В.В., Дербенев А.П., Смирнов А.В. Уголовный процесс. — Ч. 1. Общая часть уголовного процесса и досудебные стадии. — СПб., 1996. — С. 9—10; Лобойко Л.М. Методи кримінально-процесуального права: монографія. — Дніпропетровськ: Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ, 2006; Смирнов А.В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000. — С. 20—25, 50—52.

* Конвенція поширюється на територію держав СНД. Для України набрала чинність з 14 квітня 1995 р.

*^* Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України від 5 березня 1999 р. "Про вибори Президента України" (в редакції Закону від 18 березня 2004 р.) та ч. 3 ст. 2 Закону України від 25 березня 2004 р. "Про вибори народних депутатів України" (в редакції Закону від 7 липня 2005 р.) документами, що підтверджують громадянство України, окрім зазначених в Законі України "Про громадянство України", також є: 1) військовий квиток (виключно для військовослужбовців строкової служби); 2) картка (довідка) установи кримінально-виконавчої системи, що повинна містити: прізвище, ім’я, по батькові, число, місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи, підпис керівника та печатку установи, — для осіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи.

*^* Частіше в теорії вживається термін "кримінальний процес". Застосування ж терміна "кримінальне судочинство" є скоріше даниною традиції — до 1917 р. кримінальне провадження здійснювалося за Статутом кримінального судочинства, а кодекси всіх союзних республік в Радянському Союзі ґрунтувалися на Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік.

* Робота І.Я. Фойницького "Курс уголовного судопроизводства", вперше видана в 1884 р. (витримала п’ять видань), до цього часу залишається неперевершеною за своєю повнотою, літературною розробкою, різносторонністю аналізу. Студентам, які прагнуть глибоко опанувати курс кримінального-процесуального права, рекомендується ознайомитися з цією роботою, перевиданою з ініціативи О.В. Смірнова в 1996 р. (див. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. В 2-х томах. — СПб.: Альфа, 1996). Переважна більшість викладених в ній положень не втратили своєї актуальності до наших днів.

*^* М.С. Строгович є "батьком" радянської концепції розуміння кримінального процесу. Виданий ним "Курс советского уголовного процесса" (див. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. — В 2 т. — М.: Наука, 1968. — Т. 1; 1970. — Т. 2), містить концептуальні положення, на яких виховане не одне покоління вчених-процесуалістів, у тому числі і автор цього підручника.

* Така форма кримінального процесу виникла і існує в наш час у Франції. О.І. Герцен, описуючи діяльність публічних обвинувачів у французькому процесі ХІХ століття, зазначав: "Непомірна любов розкривати істину, діставатися подробиць у кримінальних справах, жорстко переслідувати винних, збивати їх, — все це суто французькі недоліки. Судочинство для них кровожадібна гра … Прокурор як вправний тореадор є приниженим і ображеним, якщо звір, якого він травив, уціліє" (див. Герцен А.И. Былое и думы. — Ч. 2. — М., 1932. — С. 119).

* У ст. 2 розділу 4 Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленій Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006 (далі – Концепція вдосконалення судівництва), визначено, що кримінальне судочинство своїм завданням має: 1) встановлення винуватості особи у вчиненні кримінально караного діяння; 2) захист прав потерпілого та інтересів суспільства від злочинних посягань; 3) справедливе застосування заходів кримінальної відповідальності; 4) захист особи від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, порушення її прав під час провадження дізнання та досудового слідства.

Завдання кримінального судочинства, викладені у Концепції вдосконалення судівництва, окрім положень щодо репресії винних, стосуються також захисту прав потерпілого, справедливого застосування заходів відповідальності та захисту особи від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності. Ця обставина, безумовно, свідчить про потребу гуманізації кримінального процесу та підвищення ролі потерпілого під час кримінального провадження, що і було реалізовано у новому КПК.

1 Див.: Строгович М.С. Уголовное преследование в советском уголовном процессе. — М., 1951. — С. 15.

1 Див.: Мизулина Е. Уголовный процесс: Концепция самоограничения государства. — Тарту, 1991. — С. 10. Олена Мізуліна – ідеолог і член робочої групи з підготовки нового, чинного з 1 липня 2002 року, КПК Російської Федерації.

*^* Оскільки учасники переслідують різну мету, то можна вести мову про "негативну кооперацію" їхньої діяльності.