2. Загальне поняття кримінального процеСу і його історичні форми

Загальне поняття кримінального процесу

Проблема визначення поняття кримінального процесу є однією із найбільш дискусійних у процесуальній теорії. Тому в юридичній літературі можна віднайти багато різних за змістом визначень. Поняття (і термін) "кримінальний процес" вживається у чотирьох значеннях. Студентам слід запам’ятати, що поняття "кримінальний процес" і "кримінальне судочинство" є тотожними за змістом^**.

У КПК вжито термін «кримінальне провадження». Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 3 нового КПК кримінальним провадженням є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Як видно із наведеної норми-дефініції, законодавець ототожнює поняття «кримінальний процес» і «кримінальне провадження».

1) Специфічна діяльність із застосування норм права. Згідно із таким підходом до розуміння кримінального процесу він визначається як врегульована кримінальним процесуальним правом діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду, змістом якої є досудове розслідування, судовий розгляд і вирішення кримінальних правових конфліктів, а також вирішення питань, пов’язаних із виконанням вироків.

2) Одна із галузей права. Кримінальне процесуальне право — це відносно самостійна сукупність норм вітчизняного права, що регулюють відносини між учасниками кримінального провадження.

3) Галузь правової науки. Наука кримінального процесу — це галузь правової науки, предметом дослідження якої є кримінальне процесуальне право, практика його застосування, а метою — вироблення рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

4) Навчальна дисципліна. Кримінальний процес у цьому значенні розуміють як дисципліну, що вивчається у вищих навчальних закладах юридичного профілю, предметом якої є кримінальне процесуальне законодавство та практика його застосування, а також наука кримінального процесу. У більшості навчальних закладів ця дисципліна є профілюючою. Студентам, які вивчають її, слід пам’ятати про те, що засвоїти навчальний матеріал найбільш ефективно можна лише звертаючись до положень:

— загальної теорії права,

— конституційного права, кримінального права та інших галузей вітчизняного права;

— міжнародних правових документів з питань кримінального судочинства;

• практики ЄСПЛ, Рішення якого з 2006 року є в Україні джерелом права;

• суміжних наук (криміналістики, правової психології тощо);

— відомчих нормативно-правових актів (положень, інструкцій тощо, затверджуваних наказами Генерального прокурора України, МВС України, Мін’юсту України), у яких конкретизуються положення законів;

• постанов Пленуму Верховного Суду України.

Кримінальний процес вивчається студентами старших курсів, які вже навчилися самостійно опрацьовувати літературні джерела. Слід пам’ятати слова В.О. Сухомлинського, який цілком справедливо стверджував: "Кращий вид освіти — це самоосвіта". Студентам рекомендується переглядати періодичну юридичну літературу, зокрема журнали "Право України", "Юридична Україна", "Вісник Верховного Суду України, "Вісник прокуратури"; газету "Юридичний вісник України" тощо. У цих загальноукраїнських виданнях публікуються наукові статті провідних науковців, ознайомлення з якими сприятиме кращому засвоєнню навчального матеріалу. Цінність наукових статей проявляється в тому, що вони відзначаються науковою новизною. Окрім того, вони оперативно реагують на зміни в законодавстві.

Студентам, які поставили за мету досконало опанувати кримінальне процесуальне право, доцільно звертатися до монографій, навчальних посібників. Звертати увагу на дискусійні положення процесуальної теорії, намагатися висловлювати по них власну точку зору. Слід також знати праці відомих вчених-процесуалістів минулого і тих, що працюють сьогодні в нашій державі.

До 1917 р. істотний вклад у теорію кримінального процесу внесли такі вчені: С.І. Вікторський, М.В. Духовськой, А.Ф. Коні, М.В. Муравйов, Б.П. Ніконов, П.К. Скорделі, В.Л. Случевський, Д.Г. Тальберг, Г.С. Фельдштейн, І.Я. Фойницький^* , В.О. Чайковський, О.І. Люблінський. В радянський період розвитку теорії кримінального процесу відзначались глибиною досліджень роботи вчених — росіян: В.П. Бож’єва, Т.М. Добровольської, П.С. Елькінд, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, Я.О. Мотовіловкера, В.П. Нажимова, М.М. Полянського, В.М. Савицького, М.С. Строговича^** та ін.

В Україні як за радянських часів, так і після набуття Україною незалежності найбільш відомими є роботи вчених таких наукових шкіл: харківської (професори С.А. Альперт, М.І. Бажанов, М.М. Гродзинський, Ю.М. Грошевий, В.С. Зеленецький); київської (професори Т.В. Варфоломєєва, В.Г. Гончаренко, А.Я. Дубинський, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, З.Д. Смітієнко, С.М. Стахівський, Л.Д. Удалова, Г.І. Чангулі, М.Є. Шумило); львівської (професор В.Т. Нор); одеської (професор Ю.П. Аленін).

Студенти, які прагнуть досягти успіху в кар’єрі юриста, повинні розпочати формувати власну юридичну бібліотеку, у якій збирати всі кодифіковані законодавчі акти, монографії, навчальні посібники, юридичні журнали тощо.

Історичні форми кримінального процесу

Історична форма кримінального процесу — це форма організації процесу, що обумовлює джерело руху кримінального провадження і основи процесуального статусу його учасників.

Критерії, що впливають на форму кримінального процесу:

— державно-політичний режим (саме ним визначається ступінь свободи особи);

— рівень правової культури у суспільстві;

— ступінь зрілості суспільства.

Як правило, в теорії кримінального процесу йдеться про 3 його історичних форми, які іноді в літературі називають ідеальними типами (В.В. Вандишев, В.П. Нажимов) або моделями (О.В. Смірнов).

1) Інквізиційний (розшуковий, слідчий, слідчо-розшуковий) кримінальний процес характеризується такими основними ознаками:

 застосування переважно, а іноді й виключно, імперативного методу правового регулювання кримінальних процесуальних відносин;

 функції обвинувачення, захисту і правосуддя зосереджені в одному державному органі;

 суд має право досліджувати кримінальне правопорушення повно і всебічно, не зважаючи на межі, визначені обвинувачем щодо осіб і вчинених ними діянь ("принцип неподільності обвинувачення", що випливає із завдання суду з’ясувати істину);

 суду належить право змінювати обвинувачення у значних межах;

 джерелом руху процесу є воля держави (веління закону);

 поняття обвинувачення замінюють приводи до початку кримінального провадження;

 замість оскарження судових рішень існує ревізійний порядок їх перегляду;

 всі учасники процесу зобов’язуються прагнути встановити матеріальну істину;

 обвинувачений є не суб’єктом, а об’єктом дослідження;

 самостійних сторін немає, у зв’язку з чим немає потреби у змагальності процесу (процес перестає бути судовим спором і перетворюється на безособове дослідження);

 обвинувачений має деякі права, але реалізація їх повністю залежить від державних органів, які ведуть процес;

 доказування перебуває в зародковому стані або діє система формальних доказів;

 визнання обвинуваченим своєї вини — "цариця доказів";

 до обвинуваченого застосовуються тортури, підслідне затримання;

 таємність провадження;

 письмова форма.

2) Змагальний процес поділяється на 2 види.

1. Обвинувальний процес, для якого характерними є:

 наявність кримінально-правового спору;

 наявність сторін з різними за змістом інтересами;

 залежність вироку суду від змагання сторін.

Змагання сторін є формальним, оскільки істина встановлюється не за допомогою доказів, а шляхом ордалій (випробування отрутою, вогнем тощо), судового поєдинку або поручительства.

Обвинувальний процес відомий в історії раннього європейського Середньовіччя і класичного феодалізму.

2. Позовний змагальний процес має два підвиди:

1) Приватно-позовний процес — вид змагального процесу, в якому передбачається:

 пред’явлення обвинувачення приватною особою;

 формальна рівність сторін, що полягає в однакових стартових можливостях;

 розподіл тягаря доказування між сторонами;

 збирання стороною обвинувачення тільки обвинувальних, а стороною захисту — тільки виправдувальних доказів ("юридичний егоїзм");

 пасивність суду в доказуванні;

 закінчення процесу в разі визнання обвинуваченим (відповідачем) вини (презумпція істинності визнання).

Приватно-позовний процес існував в античних республіках Греції і Риму.

2) Публічно-позовний процес — вид змагального процесу, для якого характерними є такі ознаки:

 здійснення функції обвинувачення постійно діючим державним органом (прокуратурою, поліцією тощо), який керується не власним розсудом, а службовим обов’язком (ex officio);

 активність публічного позивача — обвинувача (як правило, прокурора)^*;

 диспозитивність у розпорядженні предметом позову, тобто обвинуваченням;

 надання процесуальної допомоги потерпілому, а іноді і заміна його в процесі (домінування публічних інтересів над приватними);

 рівноправність сторін протягом всього періоду кримінального провадження.

Публічно-позовний процес існував в Росії за Статутом кримінального судочинства 1864 р. Елементи такого виду змагальної форми процесу впроваджуються зараз і в Україні.

У змагальному процесі зміст і обсяг обвинувачення визначається обвинувачем. Суд здійснює розгляд не повно і всебічно, а тільки у визначеному обвинувачем обсязі. Це так званий "принцип подільності обвинувачення".