
- •Тема 3.
- •План лекції
- •Питання1. Правовий статус особи. Співвідношення прав людини і прав громадянина. Принципи правового статусу особи і громадянина згідно Конституції України
- •1.1.Правовий статус особи.
- •4. Права, свободи громадянина (Розділ 2 Конституції України).
- •5. Гарантії та захист основних прав та свобод:
- •1.2. Співвідношення прав людини і прав громадянина.
- •Питання 2. Поняття та загальна характеристика прав та свобод людини і громадянина. Права та свободи громадян України відповідно до Конституції України. Конституційні обов’язки громадян
- •1 Група - громадянські (особисті) права і свободи людини і громадянина:
- •2 Група - соціально - економічні, культурні права:
- •3 Група - політичні права і свободи людини і громадянина:
- •Питання 3. Гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина
- •Висновки
- •Література
Питання 3. Гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина
а) економічні - наявність розвинутої економіки, здатної задовольнити головні матеріальні потреби певної людини і суспільства в цілому;
б) політичні - народовладдя, багатопартійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об'єднанням;
в) ідеологічні - загальна, політична і правова культура суспільства та особливо посадових осіб держави;
г) юридичні – право на судовий захист; право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування завданої людині матеріальної і моральної шкоди, якщо її заподіяно незаконними рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування або їхніх посадових осіб; право знати свої права і обов’язки; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; презумпція невинуватості; право не свідчити проти себе і своїх близьких; неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина.
Право на захист — це насамперед матеріальне суб’єктивне право правоохоронного характеру, яке виникло в момент порушення суб’єктивного права потерпілого і випливає з конституції.
Юридичний механізм захисту людиною своїх прав — це активний зв’язок носія прав на захист і правоохоронного органу, зобов’язаного захистити ці права.
Омбудсман, або омбудсмен (швед. Ombudsman — представник інтересів), — обрана спеціально (призначувана) посадова особа для контролю різного роду адміністративних органів, а в деяких країнах — також приватних осіб і об’єднань.
Екскурс в історію поняття дає змогу виявити його зв’язок з термінами “влада” , “авторитет” . Шведський термін “омбудсман юстиції” , що використовується для позначення історично першої омбудсманівської служби, не здобув загального визнання.
Інститут має різні найменування: у Франції — медіатор, в Іспанії — народний захисник, у Великобританії — парламентський уповноважений у справах адміністрації, в Італії — цивільний захисник, в Австрії — колегія народного правозахисту, у Нідерландах — національний ом- будсман, у Канаді — уповноважений у публічних розслідуваннях, у США — громадський адвокат і помічник громадян, у РФ — уповноважений з прав людини. Діють загальні й спеціалізовані служби (омбудсман університетів і шкіл, лікарень і психіатричних навчальних закладів, для захисту особистих даних, забезпечення статевої рівності, у справах споживачів, з охорони навколишнього середовища, неповнолітніх, з охорони здоров’ я, для збройних сил). Успішно працюють муніципальні омбудсмани міст Парижа, Єрусалима, Нью-Йорка. Засновано посаду омбудсмана Європейського Союзу.
Омбудсманівське співтовариство налічує більш як 50 держав. Інститут омбудсмана прийнято у державах з різними формами правління: президентських республіках (США, Франція, Німеччина, Фінляндія, Португалія, Ізраїль), парламентських республіках (Австрія, Швейцарія), конституційних монархіях (Швеція, Данія, Норвегія, Іспанія, Нідерланди, Австралія, Канада, Великобританія, Нова Зеландія). Його поважають у класичних демократіях і високо оцінюють у країнах, де порівняно недавно розпочато перехід від тоталітаризму до демократії, Польщі, Угорщині, Румунії.
Компетенція омбудсманів за колом органів і осіб не є однозначною в різних державах. Як правило, компетенція омбудсмана обмежується органами державного управління (лише у Швеції та Фінляндії омбудсман може оцінювати діяльність суду). Загальною тенденцією для всіх омбудсманів є включення до сфери їхньої компетенції місцевих органів управління, дискреційних рішень адміністрації. Діяльність омбудсманів певних держав (наприклад, парламентський уповноважений у справах адміністрації Великобританії) обмежується центральними органами управління. В Іспанії визнається перевага судової діяльності перед квазісудовими функціями омбудсмана: йому дозволено оцінювати лише затримки у відправленні правосуддя.
Деякі омбудсмани мають специфічні повноваження: право звернення до конституційного суду з клопотанням про розгляд цивільної скарги, про визнання закону неконституційним, про перевірку правомірності затримки громадян (Австрія, Іспанія). Окремим омбудсманам надано право виступати з ініціативами прийняття законів або внесення змін до чинного законодавства.