ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

КАФЕДРА ЗАГАЛЬНО-ЮРИДИЧНИХ ДИСЦИПЛІН

“ЗАТВЕРДЖУЮ”

начальник (завідувач) кафедри

загально-юридичних дисциплін

___________________________

«_____» ____________2012 року

ЛЕКЦІЯ З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

“ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН”

Тема 3.

Основи правового статусу особи в зарубіжних країнах

Навчальний час 2 години

Для курсантів Інституту

кримінально-виконавчої служби.

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри

«____» ___________ 2012 року,

протокол №___

КИЇВ – 2012

МЕТА ЛЕКЦІЇ: формування загального уявлення про поняття, сутність, види та елементи правового статусу особи, про поняття та види прав людини і громадянина.

ЗАВДАННЯ ЛЕКЦІЇ:

• ознайомлення слухачів з поняттям та сутністю правового статусу особи, елементами правового статусу особи, обов’язками людини ігромадянина;

• доведення сутності та походження прав людини і громадянина, їх види;

• звернути увагу на відмінності між правами людини і громадянина, правами людини і свободами людини висвітлити основні види та способи внесення змін і допонень до конституцій;

• доведення основнго змісту окремих міжнародних актів у сфері захисту прав людини і громадянина.

План лекції

Вступ

Питання лекції:

1. Правовий статус особи. Принципи правового статусу особи і громадянина в зарубіжних країнах.

2. Поняття та загальна характеристика прав та свобод людини і громадянина. Конституційні обов’язки громадян.

3. Гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина.

Висновки

Література

Вступ

На сучасному етапі розвитку теорії і практики конституціо­налізму людина та її соціально зумовлена діяльність виступа­ють основоположними об’єктами конституційного регулювання, своєрідним фокусом державного буття. Поняття людини перед­бачає існування розумного (людського) індивіда, розглядуваного у біологічному і соціальному аспектах. Відмінним за характе­ром є поняття громадянина, котре відображає певні політико- правові якості, набуті людиною, її особливі юридично визначені взаємозв’язки з державою.

Конституційні статуси людини і громадянина перебувають у зв’язку, зумовленому співвідношенням понять людини і грома­дянина, причому статус людини є вихідним. Таке значення ста­тусу людини випливає із сутності прав людини, нерідко тракто­ваних як природні за походженням реалії, що пов’язані з самим існуванням індивіда. При цьому кожний громадянин є водночас людиною і наділений усією сукупністю прав людини.

Питання1. Правовий статус особи. Співвідношення прав людини і прав громадянина. Принципи правового статусу особи і громадянина згідно Конституції України

1.1.Правовий статус особи.

Правовий статус особи - це сукупність або система суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, які закріплені в чинному законодавстві та інших формах права.

Суб’єктивне право - це міра можливої і бажаної поведінки особи, яка направлена на задоволення своїх чи інших правових потреб та інтересів. Суб’єктивні права належать конкретній особі, їх реалізація залежить від волі самої особи, соціальне - економічних і політичних умов існування людини.

Суб’єктивний обов’язок виражає міру необхідної поведінки чи діяльності особи, яка закріплена в законодавстві або в інших формах права і направлена на задоволення потреб і інтересів інших суб’єктів. суспільних відносин. Наприклад, обов’язок дотримуватись Конституції, правопорядку.

Іншими словами, коли йдеться про право як регулятор суспільних відносин, вживають термін «об’єктив­не право», коли про право відповідного суб’єкта, яке може бути реалізоване у правовідносинах, — «суб’єктивне право».

Конституційний статус особи — це становище людини в суспільстві і державі, яке визначається, перш за все, конституцією і не залежить від різних обставин (службового становища, сімейного стану, раси, статі, етнічного і соціального походження, політичних і релігійних переконань тощо). Воно є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичність і узагальненістю. Його зміст виявляється в інституті громадянства, принципах, власне конституційних правах, свободах і їх гарантіях.

Починаючи з XVIII ст. суб’єктивні права визначають як власне права, і як свободи. Принципової відмінності між правами і свободами не існує, адже, будучи реалізованими індивідом у конкретних правовідносинах, ті й інші породжують необхідність реалізації обов’язку (з боку другої сторони у правовідносинах — іншого індивіда) або повноваження (з боку другої сторони — державного органу або посадової особи). Разом з тим, права і свободи нерідко розрізняють за характером відповідних можливостей людини або громадянина. Якщо право уможливлює набуття індивідом того або іншого соціального блага, то свобода передбачає невтручання в його буття з боку держави, можли­вість уникнення певних обмежень. Тобто право, по суті, означає «дай», а свобода — «не заважай». Наприклад, свободами є особиста недоторканність, недоторканність житла, свобода пересування.

У період революцій XVII—XVIII століть в Європі та Амери­ці теорія природних прав активно використовувалася новими соціальними силами в їх боротьбі за політичну владу. В Декла­рації незалежності США 1776 р. було визнано очевидним, що «всі люди створені вільними, вони наділені Творцем певними невідчужуваними правами». Такі права визначалися за мету дер­жавної діяльності, і для їх забезпечення мали діяти «уряди, спра­ведлива влада яких походить від згоди тих, над ким вони уряду­ють». Про «природні, невідчужувані, священні права людини» йшлося в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Фран­ція). Проголошуючи, що «люди народжуються вільними і рівни­ми у правах», автори цього документа також вказували на таку мету державної діяльності, як «забезпечення природних і невід- чужуваних прав людини».

Зовні найбільш послідовно права людини і права громадя­нина розмежовуються в основних законах, прийнятих у постсо- ціалістичних і пострадянських країнах: словосполучення «права і свободи людини і громадянина» (іноді й обов’язки) вживане або в назвах їх розділів чи глав, або безпосередньо в конститу­ційному тексті (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Македонія, Польща, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбе­кистан і Хорватія).

У більшості конституцій відмінності між правами людини і правами громадянина знаходить вияв у формулюваннях відпо­відних статей. Коли йдеться про права людини, їх носії познача­ються як «кожний» або «усі». Іноді для визначення цих прав використовуються такі слова або словосполучення безособово­го характеру, як «ніхто», «визнається право», «гарантується сво­бода» та деякі інші. Права громадянина буквально адресовані громадянам держави, в конституції якої вони закріплені: «гро­мадянин (громадяни) має право» тощо. Іноді права громадя­нина сформульовані як права осіб, що належать до політичної нації. Наприклад, у ст. 19 Конституції Іспанії встановлено, що «іспанці мають право вільно обирати місце проживання і пере­суватися в межах державної території».

Ідея правової держави (нім. rechtsstaat) виникла у першій третині XIX ст. на німецьких теренах як один із проявів лібера­лізму, за смислом якого передбачалося невтручання держави в економічне і духовне життя індивіда. Діяльність держави обме­жувалася, насамперед, загальною метою гарантування свободи індивіда, його правового захисту у відносинах з державою та з іншими індивідами. Проте з середини XIX ст., коли актуальни­ми стали задачі формулювання соціальної політики держави, поняття правової держави почали пов’язувати з потребами дер­жавного управління, а саму відповідну ідею — з практикою ство­рення і реалізації державними органами і посадовими особами норм позитивного права безвідносно до їх змісту. Надалі зміст концепції правової держави змінювався і поступово набув, як зазначалося, природно-правового забарвлення.

Правовий статус особи - це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені й гарантовані Конституцією і законами країни.

Елементами правового статусу є:

1. Громадянство - є основною передумовою встановлення правового статусу особи в державі.

Я к правило, в законах визначається, хто є громадянином такої держави, встановлюються принципи громадянства, визначається порядок набуття і припинення громадянства.

Найбільш поширений спосіб набуття громадянства — філіація

(набуття громадянства за народженням). У цьому способі є 2 підстави: право крові і право грунту.

У першому випадку дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження; у другому — дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. Проте у цієї підстави є і інше тлумачення (правом на отримання громадянства за правом грунту мають особи, батьки яких або громадянство батьків невідомо). У ряді країн Латинської Америки філіація не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства може наступати з моменту повноліття і пов’язаний з наявністю у особи політичних прав, перш за все — виборчого права. У більшості країн можуть

використовуватися обидві підстави.

Натуралізація — отримання громадянства особою (як правило, іноземцем або апатридом) за його заявою. Вона здійснюється уповноваженими на те органами і в переважній більшості випадків пов’язана з втратою колишнього громадянства.

Відновлення громадянства для колишніх громадян цієї держави.

Реєстрація припускає спрощений порядок набуття громадянства,

якщо батьки цієї особи були або є громадянами країни.

Оптація — вибір громадянства під час переходу території від однієї держави до іншої.

Трансферт — перехід території супроводжується зміною громадянства без права вибору.

Припинення громадянства можливе за 3 підставами: вихід з громадянства, втрата громадянства, позбавлення громадянства. Вихід з громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. Заяву про вихід розглядають компетентні органи, які за певних умов можуть в цьому праві відмовити. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення громадянства, набутого в порядку натуралізації, — денатуралізація. Остання зустрічається і застосовується набагато частіше, оскільки вважається, що зв’язок громадян, які натуралізуються, з державою, менш стійкий, ніж у громадян за народженням.

Апатрид — особа без громадянства.

Біженець (іноземний громадянин чи особа без громадянства) — особа, змушена залишити місце свого постійного проживання (територію іншої держави) внаслідок вчиненого там щодо неї насильства або переслідування чи реальної небезпеки зазнати насильства або іншого переслідування.

Іноземцями в нашій країні визнаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України.

2. Загальна правоздатність і дієздатність (деліктоздатність) – тобто здатність людини мати, набувати права і обов’язки та нести відповідальність, насамперед, юридичну.

- правоздатність – здатність людини мати права і обов’язки; виникає в момент народження громадянина і закінчується в момент його смерті; має невідчужуваний характер, тобто громадянин не може ними розпорядитися (дарувати, продавати тощо ).

- дієздатність – здатність громадянина своїми діями набувати права і створювати обов’язки (їх виникнення та обсяг залежать від віку, стану здоров’я громадянина);

а) повна – з 18 років або з укладанням шлюбу;

б) часткова – 15-18 років;

в) мінімальна – до 15 років;

г) обмежена – в судовому порядку відносно наркоманів, алкоголіків;

д) повне позбавлення – в судовому порядку відносно душевнохворих.

3. Принципи правового статусу особи (ст.ст. 21-26 Конституції України) - це основні ідеї, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. У конституційному статусі особи важливу роль відіграють принципи, тобто ті основоположні начала, на основі яких визначається зміст і умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.

До них належать: свободи людини; рівність конституційних прав і свобод; невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини; гарантованість прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; єдність прав людини і його обов’язків перед суспільством.