Вищі органи державної влади

Конституція Великобританії встановлює мо­нархічну форму правління. Хоча Монарх входить до складу парла­менту, в англійській правовій доктрині прийнято ставити главу держави на перше місце в системі вищих органів державної влади.

Монарх визнається джерелом суверенної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви. Згідно з Актом про престолонаслідування 1701 р. у Великобританії діє кастильська система престолонаслідування, яка передбачає, що королівський трон передається за спадщиною старшому з синів колишнього Монарха, а якщо синів немає, то старшій доньці. З 1952 р. трон займає Єлизавета ІІ Віндзор.

Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для Монарха значні повноваження, однак, відповідно до конституцій­ної угоди Монарх «царствує, але не управляє». До особистих прерогатив відносять: право на утримання за рахунок державного бюджету за цивільним листом - близько 8 млн фунтів стерлінгів; право мати королівський двір і власність; право на ко­ролівські імунітети, тобто Монарх — особа недоторканна, яка не підлягає кримінальній, адміністративній, цивільній, політичній відповідальності. Уся відповідальність лежить на кабінеті, адже в Великобританії існує інститут контрасигнатури.

Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому у юридичній літературі їх прийнято називати «сплячі прерогати­ви». Водночас у надзвичайних умовах Монарх має можливість користуватися політичними прерогативами у повному обсязі. Наприклад, з метою збережен­ня стабільності у державі та суспільстві після виборів до парла­менту Єлизавета ІІ у 1974 р. сформувала лейбористський уряд, хоча ця партія не мала явної переваги у Палаті громад.

У галузі внутрішньої політики існують наступні ко­ролівські прерогативи: а) у сфері управління: право формувати уряд, керувати збройними силами, управляти власністю Корони тощо; б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на принципі «Монарх – джерело справедливості», тому британське пра­восуддя здійснюється від імені Монарха; в) у законодавчій сфері: право абсолютного вето (з 1707 р. Монарх не користується цим правом); право скликати Парламент та розпускати Палату громад; право відкривати чергову сесію парламенту. В галузі зовнішньої політики королівські прерогативи полягають у наступному: Монарх є главою Британської Співдружності, оголошує війну та укладає мир, укладає міжнародні угоди, визнає зарубіжні держа­ви тощо.

Крім того, з ХІІІ ст. діє Таємна рада, яка є дорадчим органом при главі держави. До складу Таємної ради входять міністри Ка­бінету, судді Апеляційного суду, архієпископи англіканської цер­кви, спікер Палати громад та інші вищі посадові особи – всього 300 чоловік. Уся Таємна рада збирається тільки з особливо урочистого приводу, наприклад, у зв’язку з церемонією коронації Монарха.

Парламент. Британський парламент належить до групи парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою компетенцією, яка, за словами британців, «обмежена лише прерогативами Твор­ця». Це явище пов’язане з принципом верховенства законів, які приймаються представниками народу. Однак на сучасному етапі вступ Великобританії до Європейського Союзу, практика проведення національних референдумів призводить до обмеження «законодавчого суверенітету» Бри­танського парламенту. Згідно з конституцією Великобританії Британський парламент складається з трьох структурних компонентів: Корони, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Присутність Монарха в парламенті пов’язана із зако­нотворчим процесом, який передбачає, що проект стає законом тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і промульгований Монархом.

Палата лордів донедавна була найбільшою серед країн ЄС та й світу. Вона є невиборною, складається зі спадкових та духовних лордів, довічних перів, ординарних лордів з апе­ляцій, загальна кількість яких в кінці ХХ ст. становила близько 1 300 осіб. У 1999 р. за ініціативою лейбо­ристського уряду був скасований інститут спадкового перства. Відповідно до Акта 1999 р. у Палаті лордів залишилося 92 спадкових перів (із загальної кількості 759), яких обрав попередній склад палати. Крім перів тут засідають 26 єпископів і архієпископів англіканської церкви, а також 12 лордів-юристів і кілька десятків осіб, що обираються шотландськими і ірландськими лордами.

Довічні пери призначаються відповідно до Акта про перів 1958 р. Довічними перами є представники політичної, економічної та культурної еліти, які набувають свій статус через власні заслуги та досягнення. Наприклад, довічним пером була колишній Прем’єр­-міністр Великобританії М. Тетчер. Даруван­ня довічного перства здійснюється Монархом за поданням Кабі­нету. Титул довічного пера не передається у спадщину.

У зв’язку з тим, що Палата лордів є вищою судовою інстанцією у Вели­кобританії, до складу Палати лордів були запроваджені ординарні лорди з апеляцій, які є знаними юристами країни. Вони при­значаються довічно. Засідання є правомочним, коли участь беруть 3 особи. Кворум для прийняття біллів 30 осіб, а в палаті громад – 40 осіб. Голосування і в одній, і в іншій палаті є відкритим і відбувається шляхом вставання.

Палата лордів має свого голову – лорда-­канцлера, який при­значається Монархом на пропозицію Прем’єр-­міністра строком на 5 років. Лорд-­канцлер також займає посаду міністра юстиції, є головою Апеляційного суду та канцлерського відділення Висо­кого суду. У Палаті лордів лорд-­канцлер здійснює досить важливі функції: а) виступає від імені уряду та є його головним рад­ником з правових питань; б) бере участь у дебатах і голосує; в) попередньо оцінює запити членів Палати лордів тощо.

У зв’язку з тим, що Білль про права 1689 р. встановив верховенство нижньої палати в галузі законодавства, законодавча компетенція Палати лордів дуже обмежена. У руках верхньої палати є тільки право затримати прийняття закону на один рік (Палата громад долає вето Палати лордів простою більшістю голосів на наступній сесії), а фінансових законопроектів – лише на місяць.

Нижня палата парламенту Великобританії – Палата громад формується на основі загальних, рівних виборів шляхом таємно­го голосування на базі мажоритарної системи відносної більшості. Строк повноважень Палати громад не може перевищувати 5 років. Депутати Палати громад (з 21 р.)наділені індемнітетом, але у разі пору­шення депутатом етико-­моральних норм його можуть позбавити мандата. Депутати мають імунітет від притягнення до цивільно­-правової відповідальності, який, однак, не поширюється на кримінальні справи проти них. Член Палати громад може за сумісництвом займатися підприємницькою діяльні­стю. Член нижньої палати парламенту отримує платню у розмірі близько 50 000 фунтів стерлінгів (станом на 2001 р.).

Парламентська фракція, яка має більшість, формує уряд. До складу Палати громад входить Опо­зиція Її Королівської Величності, яка має офіційний статус і утворюється на основі партії, що здобула на виборах друге місце.

Офіційна опозиція створює «тіньовий кабінет», який у разі при­ходу опозиції до влади може запропонувати альтернативну програму дій. У залі засідань місця опозиції знаходяться напроти місць урядової більшості. У палаті за партійною дисципліною наглядають так звані «батоги», які забезпечують явку всіх пред­ставників парламентських партій, спостерігають за одностайністю голосування членів своєї фракції, ведуть переговори про до­сягнення компромісу з «батогами» інших фракцій.

Для організації роботи Палати громад, з числа депутатів палати обирають голову Палати громад – спікера. Як пра­вило, спікером стає найбільш авторитетний та старіший за кар’є­рою депутат. Незалежність спікера забезпечується політичною

нейтральністю, високою заробітною платнею та пенсією. Основне призначення спікера Палати громад – забезпечення зв’язку між Палатою громад і Монархом. Спікер Палати громад наділений дуже серйозними повноваженнями у сфері організації роботи па­лати. Під час дебатів спікер має право застосувати так звану про­цедуру «гільйотина», яка означає право спікера у певний момент зводитися на ноги, що призводить до закінчення дебатів. Він може на власний розсуд визначити порядок виступів членів палати, слідкувати за змістом їх промов, визна­чати характер біллів (публічні, фінансові, грошові тощо), що надає йому можливість впливати на процедуру і час проходження законопроектів у парламенті. Відповідно до Акта про Парламент 1911 р. рішення спікера є остаточним.

Контроль за діяльністю уряду є ще одним з напрямів діяльності Палати громад та здійснюється відповідно до конституційного принципу відповідального правління. У Бри­танії парламентський контроль заснований на доктрині міністерської відповідальності. Сутність зазначеної доктрини полягає у тому, що міністр бере на себе відповідальність за діяльність сво­го міністерства та повинний піти у відставку, якщо є недоліки у роботі підпорядкованого йому міністерства. Парламентський кон­троль має публічний характер, поєднується з громадським конт­ролем і інститутом політичної відповідальності правлячої партії на чергових виборах. Це досягається, зокрема, постійною транс­ляцією засідань Палати громад.

Уряд. Згідно зі статутним правом вищим органом виконавчої влади у Великобританії є Монарх. Водночас на практиці за конституційною угодою країною керує «Уряд Її Величності», в яко­му головну роль відіграє Прем’єр­міністр. Королем призначається лідер партії, яка після виборів має більшість у Палаті гро­мад. Він здійснює загальне керівництво урядом, підтримує постійні відносини між Монархом і урядом, займає посаду Першого канцлера Казначейства, після парламентських виборів формує уряд тощо.

Кабінет існує на основі конституційної угоди та складається з 20–22 міністрів: Прем’єр-­міністр, лорд-канцлер, канцлер Казначейства, міністр внутрішніх справ, оборо­ни тощо. До Кабінету входять не всі міністри, а лише так званий «внутрішній кабінет» – неформальне об’єднання 3–5 міністрів, які користуються довірою Прем’єр-­міністра. Саме вони є тим ланцюжком, що зв’язує, власне, Кабінет з іншими міністрами, іншими керівниками, відомства яких не входять до складу «внутрішнього кабінету». Іншими словами, у Великобританії відсутній уряд як колегія усіх керівників міністерств.

Уряд формується за поданням Прем’єр-­міністра. Парламент усунутий від цієї процедури. Вважається, що уряд має підтримку парламенту до того часу, поки палата громад не проголосує проти його пропозицій з принципових питань або безпосередньо не висловить йому недовіру. Уряд може продовжувати працювати, однак усі його дії будуть паралізовані із-за парламентської обструкції.

У Великобританії існують як індивідуальна, так і колективна відповідальність членів уряду. Якщо палата громад висловлює недовіру окремому члену уряду, то Прем’єр-міністр має вирішити відправляти у відставку цього міністра чи йти у відставку усьому уряду. Відставка ж Прем’єр-міністра завжди тягне відставку уряду, адже саме ним призначається персональний склад уряду.

Роль прем’єра в останні десятиліття значно зросла. Саме йому належить останнє слово в питанні щодо розпуску нижньої палати парламенту,хоча офіційно здійснюється він за рішенням короля. На практиці король міг самостійно розпустити палату громад лише тоді, коли існував паритет сил у парламенті. У ХХ ст. жоден склад палати громад не проіснував до кінця своєї каденції.

Компетенція Кабінету визначена ще в урядовій доповіді 1918 р.: а) визначення політичного курсу держави, який затверджується парламентом; б) реалізація контролю за виконанням актів парламенту; в) здійснення постійної координації діяльності органів виконавчої влади. У зв’язку з тим, що члени Кабінету є одночасно і членами парламенту, уряд має можливість впливати на діяльність законодавчого органу наступним чином: складати порядок ден­ний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулювати час проведення дебатів тощо. З метою здійснен­ня своїх функцій уряд займається нормотворчою діяльністю. Акти уряду можна розділити на дві групи: а) акти підзаконного харак­теру; б) акти делегованого законодавства, яких щорічно прий­мається у 18 разів більше, ніж парламентських законів.