14

Лекція 8. Основи конституційного права Великобританії План

1. Характеристика Конституції Великобританії.

2. Конституційно-правовий статус людини та громадянина

3. Вищі органи державної влади

А) монарх

Б) парламент

В) уряд

Г) інститути судової влади

Об’єднане Королівство Великобританії та Північної Ірландії (скорочено – Великобританія або – Англія) знаходиться на Британських островах. Великобританія – посідає 5­-е місце у світі за обсягом ВВП. До складу Великобританії входять Англія, Шотландія, Уельс, Північна Ірландія. Останні три в добу середньовіччя були завойовані англійськими королями.

Великобританія – унітарна держава з унікальними особливостями. Державне управління відносно самостійних її частин здійснюється на принципах автономії, що багато в чому відрізняється від принципів територіальної автономії в інших країнах. Так, у рамках британського уряду – Кабінету – функціонує спеціальне шотландське міністерство, на чолі з міністром, членом Кабінету. Воно розташовується в столиці Единбурзі і займається питаннями місцевого характеру: освіта, охорона здоров’я, охорона громадського порядку тощо.

На рівні законодавчої влади Шотландія також має свій окремий статус. Після референдуму в кінці ХХ ст. в Шотландії створюється не тільки законодавчий, а й орган виконавчої влади. Законодавчий орган влади Шотландії отримав повноваження у податковій сфері, яких не має Асамблея Уельсу. Крім того, Акт про Шотландський парламент встановлює право парламенту приймати власне законодавство, тоді як законодавчий орган Уельсу приймає так зване «підпорядковане законодавство». Як бачимо, приблизно таким самими правами у складі Великобританії як і Шотландія, користується й Уельс. Однак їх класичними автономіями не вважали, адже вони не мали широких самоврядних прав. Такою до 1972 р. була Північна Ірландія, до запровадження на її території так званого прямого правління. До цього моменту вона вважалася автономним територіальним утворенням у складі унітарної держави. Тут діяв законодавчий орган - стормонт, діяльність якого (разом з урядом) була відновлена у 2001 р..

Нині Шотландія, Уельс і Північна Ірландія вважаються самими англійцями автономними утвореннями у складі Великобританії.

Регіональна специфіка владарювання характерна й для острова Мен і Норманських островів. На загал, британці вельми опікуються, цінують і зберігають щонайменші відмінності у сфері державного управління, що історично склалися у її регіонах.

Конституція

Головним джерелом конституційного права більшості країн світу є конституція у «формальному значенні», тобто єдиний нор­мативно-­правовий акт вищої юридичної сили. Великобританія і досі не має такої конституції. Водночас британська конституція існує в так званому «мате­ріальному значенні». Унікальність її полягає у відсутності у державі конституції у вигляді єдиного писаного акта. Але наявність великої кількості конституційних угод дозволяють стверджувати, що конституція є комбінованою чи як її називають неписаною за фор­мою.

Конституція складається з наступних частин: а) статутне право; б) прецедентне право; в) доктринальні джерела або праці авторитетних науковців у галузі юриспруденції; г) конституційні угоди.

До статутного права або права, яке ухвалюється обома палатами парламенту і підписується королем входять: 1) так звані «історичні правові акти», які називають «біблією англійської конституції»: Велика Хартія Вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р. тощо. Лише окремі положення їх нині зберігають юридичну силу; 2) парламентські за­кони: акти про Парламент 1911 та 1949 рр., Акт про громадянство 1981 р., Акт про права людини 1998 р., тощо; 3) акти делегованого законодавства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегування Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, пуб­лічними корпораціями. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха.

Прецедентне право – це сукупність судових рішень з конституційних питань, які надалі є обов’язковими при розгляді аналогічних справ. Воно формується лише вищими судовими установами –Палатою лордів та Верховним судом, який складається з трьох самостійних судових уста­нов – Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. Судові рішення фіксуються в судових звітах і таким чином отримують писану форму.

Нині сфера прецедентного права вельми обмежена. Сьогодні дедалі більше судових рішень отримують статутне оформлення. Так, до 2000 р. прецедентне право регулювало значну частини інституту прав людини. Однак, у 1998 р. Королевою був промульгований Акт про права людини (набрав чинності у 2000 р.), який імплементував Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод до національного права.

Доктринальні джерела. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-­правові відносини не врегульовані ні статутним, ні прецедентним правом, ні конституційними угодами. Так, у 1920 р. Палата лордів визначила королівську прерогативу, посилаючись на думку англійського конституціоналіста ХІХ ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди, що сформувалися після англійської революції, регулюють відносини, пов’язані з процесом здійснення державної влади - між Монархом, законодавчою та виконавчою владою; між членами уряду; між палатами парламенту. При­кладами таких конституційних угод були: монарх має призначити прем’єром особу, що має підтримку більшості в нижній палаті парламенту; усі міністри мають бути членами парламенту; монарх здійснює свої повноваження винятково за порадою міністрів тощо. Ці положення відсутні в усіх писаних джерелах, функціонують на основі звичаю, але не є звичаєвим правом, бо не містять норм права.

Низка конституційних угод виникли на основі норм ста­тутного права. Так, статути встановлюють, що Монарх: а) затвер­джує біллі, які приймає парламент і користується правом абсо­лютного вето; б) розпускає та скликає парламент; в) призначає та зміщує міністрів, які несуть відповідальність перед Монархом.

Конституцію Англії відносять до групи не кодифікованих конституцій. За способом зміни, вона є гнуч­кою, тому що в доктрині англійського права існує загаль­ний порядок прийняття та змін парламентських законів, які не переглядаються судами і не оголошуються неконституційними.

Нині британська конституція є єдиною для Об’єд­наного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії.