Політичні права
До політичних прав, що давно отримали закріплення в конституціях, відноситься свобода слова, друк, а тепер коммунікаций, інформації. Конституції всіх країн проголошують свободу думки і совісті. Людина сама вирішує, яких духовних цінностей їй дотримуватися. Обов'язкова ідеологія існувала лише в тоталітарних країнах (марксизм в СРСР). Свобода совісті означає сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної (відноситися до релігії нейтрально). Віруючі мають право здійснювати релігійні культи, які не повинні порушувати громадський порядок, мораль, використовуватися в політичних цілях. Забороняється дискримінация на релігійній основі, але подекуди певні церковні організації (церква, визнана державною) користуються перевагами або державною підтримкою (наприклад, католики в Північній Ірландії, Іспанії, східна православна церква в Болгарії, Греції, англіканська церква у Великобританії). Проголошення законом якої-небудь релігії або церкви державною не виключає вільного сповідування інших релігій, але спричиняє підтримку такої церкви з державного бюджету.
Конституційні формулювання про свободу інформації заторкують не лише питання політичного життя. Йдеться не лише про право висловлювати і поширювати думки, але і про право отримувати інформацію, черпати її з усих доступних джерел законним способом. Державні органи і суспільні об'єднання зобовоб’язані безкоштовно надавати інформацію про свою діяльність, якщо вона не є конфіденційною.
Свобода висловлювання думок означає відсутність цензури. Автор має право публікувати або іншими засобами робити загальнодоступними свої думки і переконання, проте за порушення законів про друк, про засоби масової інформації він несе відповідальність. Вона можлива за розголошування державної таємниці, образу, наклеп (поширення свідомо неправдивих відомостей).
Відповідно до Міжнародного акта про права людини 1966 р., конституції багатьох країн встановлюють і інші обмеження. Забороняються пропаганда і агітація, що сіють социальну, расову, релігійну, національну ворожнечу. У багатьох країнах заборонені непристойні вирази публічно, порнографія. Згідно із законом Італії 1999 р. з 7 до 23 годин по телебаченню не можна показувати сцени насильства і сексу. Спеціальна комісія стежить за дотриманням цієї норми.
Майже у всіх конституціях ЄС мовиться про свободу об'єднань в політичні партії, професійні спілки, культурні, спортивні і інші товариства. Право на об'єднання реалізуєтся явочним порядком (не потрібно жодного попереднього повідомлення або дозволу влади), почасти закон потребує для створення об'єднання трьох осіб. Право на вступ до об'єднання інколи обмежується законом для військовослужбовців, а право вступу до партій - для суддів, прокурорів, окремих категорій державних службовців.
Ліквідація громадських об'єднань можлива шляхом саморозпуску або за постановою суду.
Найважливішим політичним правом громадян є свобода зборів, мітингів і демонстрацій. Це форми висловлювання колективної думки по суспільно значимих питаннях. Багато конституцій уточнюють: це право збиратися мирно і без зброї.
Якщо збори відбуваються на вулиці, площі, в парку, мітингарі обмежують свободу інших осіб (наприклад, право на свободу пересування або прогулянку в громадському місці). Тому для зборів під відкритим небом, якщо збори відбуваються в місцях, спеціально відведених для цього, вистачає попереднього повідомлення (у Німеччині — за два дні, у Франції — за три, у Великобританії — за шість днів).
Для демонстрацій існують жорсткіші вимоги: місцевий орган влади затверджує маршрут руху, може обмежити число учасників демонстрації. При відхиленні від встановленого маршруту поліція має право втрутитися і розсіяти демонстрацію застосуванням сили і технічних засобів.
Особливу форму має пікетування — публічне висловлення колективної або індивідуальної думки, без ходи і звукопідсилення, шляхом розташування біля пікетованого об'єкту громадян з плакатами. Пікети біля вищих органів державної влади зазвичай дозволені, але на певній відстані.
До політичних прав при певних умовах може відноситися право петицій. Військовослужбовці мають право подавати лише індівідуальниє петиції.
Соціально-економічні права. Насамперед, це право власності. У конституціях йдеться перш за все про власність, яка забезпечує життєві потреби людини. Про право власності в тому або іншому обсязі говориться практічно у всіх конституціях. У багатьох з них уже немає колишніх формулювань про священну і недоторканну приватну власність, замість цього говориться про соціальні функції приватної власності, про те, що вона зобов'язує власника (Німеччина, Італія). Згідно з конституціями держав ЄС, власність може бути вилучена для державних і суспільних потреб, на основі закону, за рішенням суду і при рівноцінному відшкодуванні.
Можна володіти будь-якою власністю, не забороненою законом. Проте в багатьох країнах іноземці не можуть мати права власності на землю, на природні підземні багатства. Нині все частіше говориться про інтелектуальну власність, пов'язану з творчою працею (наприклад, про авторські права).
З правом власності пов'язано право на вільну господарську ініціативу, на підприємницьку діяльність. Це право займатися будь-якою діяльністю, що приносить прибуток, якщо вона не заборонена законом.
До найважливіших соціально-економічних прав належать права, пов'язані з трудовими стосунками. У країнах ЄС положення про право на працю було включене в конституції, здебільшого, після Другої світової війни і супроводжувалося обмовкою про допомогу безробітним з боку держави. Це право зовсім не означає обов'язку держави працевлаштувати всіх бажаючих, хоча держава повинна робити відповідні заходи. У країнах ЄС примусова праця допускається на військовій службі, за вироком суду, в умовах надзвичайного стану.
Право на працю і свобода праці доповнюються конституційними положеннями про безпечні і здорові умови праці, про право на вільний вибір професії, на гідну винагороду, про право на справедливу оплату праці. Законами встановлений обов'язковий щомісячний мінімум оплати праці (у Франції особи з низькими доходами отримують допомогу від держави з тим, щоб їх загальний дохід складав близько 700 євро на місяць). У разі вимушеного безробіття виплачиваєтся державна допомога, яка, зазвичай, становить певний відсоток від попередньої або середньої заробітної плати (у Великобританії — 50-60%, в Німеччині — 30-35,ув Швеції — 80%).
Серед соціально-економічних прав конституції країн ЄС називають також право на відпочинок. Воно означає надання одного або двох вихідних днів в тиждень, які оплачуються працедавцем, встановлення законом граничної тривалості робочого тижня 35 (Італія, Франція з 1997 р.) — 40 годин. Тривалість відпустки згідно із законом складає три тижні (Німеччина), чотири тижні (Італія), 5 тижнів (Іспанія, Франція), але за статистикою він триває довше (наприклад, в Німеччині включно зі святами відпочивають 36 днів.
У переважній більшості країн конституції предбачають право на страйк — колективне припинення роботи з висуненням певних вимог до працедавця або держави. Страйки повинні здійснюватися в рамках закону про вирішення трудових конфліктів. Забороняються страйки на підприємствах життєзабезпечення (постачання водою, електроенергією тощо), на транспорті — повітряному. Якщо страйки не відповідають вимогам закону, вони можуть визнані судом незаконними. Учасники такого страйку можуть бути звільнені без виплати компенсації, організатори — покарані (аж до кримінальної відповідальності), а профспілки, що організували незаконний страйк - оштрафовані.
До соціально-економічних прав належить право на чисте довкілля, на охорону здоров'я. Положення щодо оточуючого середовище з'явилися в новітніх конституціях і пов'язані з сучасними екологічними проблемами. У деяких країнах працівники таких відрахувань на охорону здров’я не роблять. У Великобританії, Данія, Італії існує державна медицина: витрати повністю виплачуються з бюджету, пацієнт на лікування не витрачається.
До даної групи прав відноситься право на освіту і свободу освіти. У багатьох країнах обов'язковою є 12-річна освіта (її запровадили у 67% країнах світу). Державні школи, як і муніципальні, безкоштовні, проте можна здобувати освіту також в приватних школах, пансіонах, де число учнів в класі значно менше (у Великобританії, майже удвічі рази).
Вища освіта також може бути як державною, так і приватною. У Німеччині навчання в державних університетах безкоштовне. Тут, крім того, студентам, що мають потребу, надають державні субсидії, які мають повернути після закінчення навчання. У більшості країн студенти не мають державної стипендії, хоча багато хто отримує її від добродійних фондів, муніципалітетів, підприємств.
З правом на освіту зв'язана академічна свобода — свобода навчання, викладання відповідно до поглядів і концепцій викладача. В той же час, у низці країн існують державні освітні стандарти, певний обсяг і рівень необхідних знань.
Конституції прийняті після Другої світової війни, говорять про право на соціальне забезпечення або на пенсію. Пенсії зазвичай підрозділяються на трудові (залежно від віку і стажу роботи) і соціальні (наприклад, інвалідам з дитинства). За кордоном пенсійний вік зазвичай складає 60-65 років для чоловіків і 55-60 років для жінок (інколи він буває вищим), в Данії — 67 років для чоловіків і заміжніх жінок, а стаж — 20-25 років для жінок і 25-30 років для чоловіків.
Серед прав у сфері культури, конституції, зазвичай, називають свободу літературного, художнього, наукового і інших видів творчості. У конституціях містяться також положення про право на участь у культурному житті, право користуватися досягненнями культури, про доступ до культурних цінностей та інші норми, що стосуються прав людини у сфері культури.
Колективні права соціальних, національних і інших спільнот. В конституціях більшості країн ЄС стали порівняно широко закріплюватися права різних спільнот і колективів. Першим прикладом такого роду було ще положення Декларації незалежності США 1776 р., що проголосила право народу (в даному випадку американських колоній Великобританії) на опір гнобленню. Про право народу на опір гнобленню говорилося і у французськой Декларації прав людини і громадянина 1789 р. У Генриковіх артикулах Польщі 1572 р. йшлося про можливість спротиву королеві. У Німеччині, Словаччині дані положення мають індивідуальний характер: кожен громадянин має право чинити опір будь-кому, хто намагається знищити демократичні здобутки, якщо інші засоби - використані.
Починаючи з Конституції Португалії 1976 р., в основних законах деяких країн з'явилися норми про права політичної оппозиції як певну спільність (у Великобританії норми подібного роду існували і раніше на основі правових звичаїв). Опозиція має право на доступ до всіх офіційних документів уряду, право на відповідь в урядових газетах, право на інформацію тощо.
Конституційні обов'язки особи. Встановлені конституціями основні обов'язки можуть відноситися одночасно і до людини, і до громадянина, а можуть зобов’язувати лише громадянина.
До першої групи відносяться обов'язки: дотримуватися конституції і законів (іноземець, як і місцевий, не може посилатися на незнання закону); платити податки (між багатьма державами існують угоди про виключення подвійного оподаткування, згідно з якими громадянин платить податки у своїй країні); зберігати природу і довкілля, дбайливо ставитися до природних багатств. Інколи містяться положення про загальний обов'язок працювати (Іспанія, Португалія), піклуватися про загальне благо (ст. 82 Конституції Польщі 1997 р.).
Громадянин несе додаткові обов'язки: захист батьківщини; отримати загальнообов’язкову загальну освіту; обов’язково брати участь у виборах як у Греції, де наступає кримінальна відповідальність.
Гарантії конституційних прав. Гарантії прийнято поділяти на економічні, політичні і юридичні.
У конституційній доктрині держав ЄС основною соціально-економічною гарантією прав громадян вважається володіння власністю, що дає можливість людині незалежно здійснювати свої права, свободу вибору занять; існування соціальної держави.
Політичні гарантії прав зв'язуються з різними формами здійснення влади народу, особливо з вільними і регулярними виборами, проведенням референдумів, розділенням влади, багатопартійністю, свободою опозиції, участю громадян в управлінні.
Найважливішою юридичною гарантією є існування правової держави. У новітніх конституціях йдеться про основні засоби юридичного захисту прав. Розрізняються самозахист (звернення до суду і безпосередні дії, наприклад, необхідна оборона), захист держави і міжнародний захист. Особливе значення має судовий захист прав людини, роль президента як гаранта цих прав, діяльність омбудсмана (уповноваженого з прав людини).
Інститут уповноваженого з прав людини сформувався у європейських державах. Вперше він фіксується у Скандинавських країнах наприкінці XIX ст. Практика підтвердила ефективність функціонування такого інституту. Усі країни ЄС доповнила ним існуючі механізми захисту прав людини. У Швеції,
Норвегії, Фінляндії уповноважений з прав людини називається омбудсманом, в Іспанії – народний захисник, у Португалії – гарант справедливості, у Великобританії – парламентський комісар з прав людини.
Положення про права громадян, записані в конституції, є правом прямої дії. З позовом відносно їх порушення можна звертатися прямо до суду. Суд не має права відмовитися розглядати справу під приводом незрозумілості зверненняі або відсутності закону. «Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією і законом», – проголошує ст. 8 Загальної декларації прав людини. Система судових органів і порядок їх функціонування визначаються національним правом кожної держави. Національні системи судових органів, у тому числі й на просторах країн ЄС, об’єднуються у дві основні групи:
1. Європейська континентальна система (Австрія, Італія,Німеччина, Франція та ін.). У державах країнах цієї групи діють суди загальної юрисдикції, що розглядають позови про порушення прав громадян іншими громадянами, а також адміністративні суди, у компетенції яких знаходяться позови про порушення прав людини державою, її органами чи посадовими особами. Ст. 66 Конституції Франції гарантує судовий захист особистої свободи громадянина. У ній міститься положення про те, що судова влада не тільки правочинна припиняти посягання на особисту свободу, а й вказує на те, що будь-який дії державних органів, які обмежують свободу, можуть бути оскаржені в суді. Це положення Конституції розвиває і деталізує ст. 136 Кримінально-процесуального кодексу Франції, абзац 3 якого встановлює: «У всіх випадках посягання на свободу особи, справа ніколи не може бути порушена адміністративними органами – це виключна компетенція судів загальнонаціональних».
Адміністративна юстиція – окрема гілка судової влади, завданням якої є вирішення адміністративних спорів, тобто конфліктів між фізичними й юридичними особами, з одного боку, та органами й посадовими особами публічної адміністрації – з іншого. У разі порушення такими актами закону їх або скасовують, або зобов’язують ці чи вищі органи внести необхідні поправки або зміни.
2. Англосаксонська система, до якої із країн ЄС входить Великобританія, не передбачає існування окремої адміністративної юстиції. Усі позови розглядають суди загальної юрисдикції.
Захист конституційних прав громадян — спеціальний обовязок конституційних судів і інших органів конституційного контролю.
Громадянин може безпосередньо звертатися для захисту своїх прав до омбудсману. Він може звертатися і в міжнародні організації (наприклад, в Комітет ООН з прав людини, яка, проте, не ухвалює обов’язкових для держав-порушниць рішень), до міжнародних судів (наприклад, до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі), якщо вичерпані усі можливі способи захисту прав усередині своєї держави. Цей суд ухвалює обов'язкові для держави рішення.