Конституційні права та свободи

Загальна декларація прав людини (10.12.1948 р.) містить громадянські, політичні, економічні та соціальні права. У ході опрацювання обов’язкової до виконання Хартії з прав людини більшість держав погодилася з тим, що для трансформації міжнародно визнаних норм у національне право, достатнім є прийняття відповідного законодавчого акту. Саме тому Міжнародний пакт про громадянські й політичні права однозначно встановлює як повинність кожної держави виконувати взяті на себе обов’язки: «Кожна держава–сторона цього пакту зобов’язується поважати і забезпечувати всім особам, які перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, що визнаються в цьому пакті...»(ст. 2).

Отже, за своїм змістом права та свободи людини класифікуються таким чином:

Природні права і свободи. Вперше на Європейському континенті про природні і невід’ємні права людини і громадянина було заявлено в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. під час революції 1789-1794 рр. у Франції. У контексті найважливіщих природних прав людини і громадянина Декларація назвала свободу, власність, безпеку і право на спротив проти утисків.

Найважливішим з природних прав людини є право на життя. Воно містить у собі такі принципи, які забезпечують фізичне існування людини і людства в цілому, тобто право на мирний розвиток суспільства без війн і збройних конфліктів. Декларація про право народів на мир була схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 12 листопада 1984 р. У ній зазначається: : «...Генасамблея... переконана у тому, що життя без війни слугуватиме основою... повного здійснення прав і свобод людини.., що в ядерну епоху встановлення міцного миру на Землі є щонайпершою умовою збереження цивілізації, людства і його існування...».

Сучасні держави закріплюють право на мир у своїх конституціях. Так, Основний Закон ФРН у преамбулі та в ч. 2 ст. 1 «...визнає непорушні і невід’ємні права людини як основу кожного людського співтовариства, миру і справедливості в усьому світі»; в ч. 1 ст. 26 забороняє дії, «...здатні порушити мирне спільне життя народів». Підготовку агресивної війни Основний Закон ФРН проголошує антиконституційною дією.

Відповідно до ст. 11 своєї Конституції «Італія відкидає війну як посягання на свободу інших народів і як засіб вирішення міжнародних конфліктів».

Право окремо взятої людини з погляду юридичного це означає, що людина може бути позбавлена права на життя лише за вироком суду за обов’язкової участі присяжних засідателів. Щоправда, нині смертна кара заборонена в усіх країнах ЄС, у тому числі в усіх, що входять до Ради Європи. Від смертної кари відмовились або не застосовують її фактично понад 100 держав світу. До них належать 40 держав–членів Ради Європи. Згідно зі ст. 1 шостого протоколу Європейської конвенції з прав людини: «Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена».

Лише в Нідерландах за Законом 2001 р. існує інститут евтаназії – позбавлення людей смертельно хворих, за згодою хворого і консіліума лікарів, щоб припинити муки хворого. Стосовно невиліковно хворих дітей, рішення ухвалюється батьками.

Аборт не вважається позбавленням життя, хоча у Словаччині конституційно заборонено здійснювати аборти, прописано охороняти життя дитини в утробі матері, тобто до її народження. У Польщі на законодавчому рівні також заборонено здійснювати аборти насамперед не з метою покращення демографічної ситуації в країні, а виходячи із принципів християнської культури.

З правом на життя межує право на заборону тортур, здійснення яких може призвести до смерті або до каліцтва людини. Тому, в окремих країнах ЄС існують норми про заборону тортур. У ст. 18 Конституції Словенії 1991 р. прямо вказується, що ніхто не може бути підданим тортурам, нелюдським або принизливим покаранням. У цій же статті проголошується заборона на проведення експериментів медичного чи наукового характеру над людиною «без її вільно вираженої згоди»

Загальна декларація прав людини 1948 р. серед невід’ємних природних прав людини називає також право приватної власності: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна» (п. 1 ст. 1.7). Право приватної власності визнається у конституціях майже всіх сучасних держав. Так, ст. 42 Конституції Італійської Республіки проголошує: «Приватна власність визнається і гарантується законом, який визначає засоби її надбання і використання, а також її межі з метою забезпечення її соціальної функції і доступності для всіх». Без такого права, закріпленого і гарантованого конституцією, людина не може почувати себе господарем і, насамперед, гоподарем самого себе, тобто бути дійсно вільною людиною. Більшість постсоціалістичних держав у тому числі і Польща, включила до своїх конституцій статті, що захищають свободу підприємництва і право приватної власності.

Права, які держава надає громадянам шляхом видання конституцій та інших нормативних і законодавчих актів, можуть бути скасовані державною владою. Але щодо природних прав людини, демократичні держави визнають їх невід’ємність.

Термін «невід’ємні фундаментальні права» засновує підвалини національних конституцій. Це означає, що в ієрархії правових норм дані норми мають вищу юридичну силу, а інші, – що мають той самий предмет регулювання, повинні відповідати положенням Концептуальних конституційних норм. Проте як міжнародні документи з питань прав людини, так і національні конституції не встановлюють ані повного переліку невід’ємних прав людини, ані ієрархії норм із точки зору їхньої юридичної сили.

Особисті права і свободи. Недоторканість особи означає, що тимчасове позбавлення людини свободи (адміністративний арешт чи затримання) може бути здійснене лише на певний термін і з обов'язковим дотриманням встановлених законом процедур.

Головною юридичною гарантією проти необгрунтованого затримання вважається інститут habeas corpus, що виник в середні віки у Великобританії і тепер прийнятий під цією ж назвою в більшості країн. Він означає, що на вимогу будь-якого затриманого він має бути доставлений до суду, який вирішить, звільнити затриманого під заставу або відправити до в'язниці.

Свобода особи пов'язана з правом людини на доступ до інформації про нього в державних установах — habeas date (Польща і ін.). В той же час в багатьох країнах Східної Європи (Чехії, Польщі, Прибалтійських державах і ін.) ухвалені закони про люстрацію: перевірка даних державної безпеки про колишніх агентів, яким заборонено займати певні державні посади.

Серед особистих прав конституції називають особисту гідність. Забороняються тортури, жорстоке і негуманне поводження, що принижує людину, медичні і інші експерименти без згоди особи, фотографування, кінозйомка без дозволу особи. У судовому порядку гідність особи охороняється за допомогою позову про захист честі і гідності. Конституційне право охороняє приватне життя і наявні в державних органах дані про особу (Болгарія, Угорщина, Нідерланди). Такі дані не можуть бути оприлюднені без відома особи, забороняється і їх використання на шкоди особистості. Заборонені збір і зберігання інформації про особу (Болгарія, Угорщина, Нідерланди). Недоторканість житла, як правило, означає, що вхід в житлі сторонніх можливий лише з дозволу господаря (під «житлом» розуміють, у тому числі і номери в готелі). Без такого дозволу вхід в житло, наприклад для обшуку, виїмки яких-небудь предметів, документів можливий лише на підставі постанови судді. Бувають, проте, екстрені випадки, коли доступ в житло можливий і без дозволу (наприклад, з метою переслідування злочинця).

Конституційним правом особи є таємниця листування, телефонних і телеграфних повідомлень, повідомлень факсом, електронной пошті тощо. Ознайомлення з особистою кореспонденцією знову ж таки можлив з дозволу суду (йдеться про осіб, що підозрюються в скоєнні злочину). Незаконне прослухування телефонних переговорів своїх політичних супротивників виборчим штабом президента Р. Никсона (про що він знав) привело в 1974 р. вперше в історії США до відставки президента (під загрозою імпічменту). Ця справа широко відома як «уотергейтська» (по назві готелю «Уотергейт», де були встановлені підслуховуючі пристрої).

Свобода пересування по території країни і вибір місця проживання (поселення) —особисте право людини. У країнах ЄС воно може бути обмежене на підставі закону для іноземців (наприклад, вони не допускаються для постійного проживання у військуових містечках).

До особистих прав відноситься свобода петицій — індівідуальних або колективних звернень до парламенту, президента, інколи — до місцевих органів самоуправління (у Італії). Якщо в петиціях висовуються політичні вимоги, це право може стати політичним.

Особа має право емігрувати, а громадянин — і повернутися до своєї країни. Проте існують обмеження на виїзд з країни: якщо особа є звинуваченим, засудженим, володіє державною таємницею, повідомила про себе помилкові відомості при оформленні документів на еміграцію. Обмеження діють зазвичай не більше 10 років.

Багато конституційних прав особи пов'язано з судовою сферою. Це право вільного доступу до суду, право на здобуття юридичної допомоги, презумпція невинуватості тощо.