2. Типологізація соціальних процесів

Однією з головних умов типологізації соціальних процесів є з'ясування базових критеріїв класифікації. Один з таких критеріїв класифікації соціальних процесів - ступінь їх загальності. Виходячи із цього, розрізняють глобальні (процеси економічних, демографічних, екологічних змін, національно-визвольних рухів і т. ін.), загальні, особливі (процеси урбанізації, адаптації, стабілізації) та окремі соціальні процеси.

Залежно від системи, де ці процеси проходять, їх можна поділяти так:

• внутрішньоособисті (наприклад процес самоосвіти);

• процеси, які проходять між двома особами;

• між особою та групою;

• процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільності;

• процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільностями);

• які змінюють структуру й організацію в глобальних масштабах суспільства.

Коли зміни приводять до зменшення складових елементів і існуючих між ними зв'язків, то система регресує. Якщо розвиток, який відбувається в будь-якій системі, наближає її до певного ідеалу, оціненого позитивно, то ми говоримо, що цей розвиток є прогресом. В сучасній соціології соціальний прогрес пов'язується найчастіше з рухом від традиційного до індустріального та постіндустріального суспільства.

Суспільний прогрес має як загальний прояв (переміни в глобальному суспільстві), так і регіональний характер (конкретне суспільство, країна), конкретні моменти (технічні, технологічні) окремих сфер суспільного життя. Поняття регресу означає протилежний прогресові процес змін: від вищого до нижчого, деградацію, але, як правило, охоплює не все суспільство, а лише окремі його сфери (економічну, технічну, культурну, моральну).

Німецький соціолог Фон Візе здійснив спробу дати повну класифікацію всіх процесів, можливих у стосунках між людьми. Визначаючи сутність суспільства як множинність відносин між людьми, він дійшов висновку, що всі процеси, які змінюють суспільство, за характером зводяться до двох великих категорій:

• процес взаємного зближення людей або об'єднуючі процеси;

• процес відчуження, розділення людей.

Перша категорія - асоціативні процеси. Серед них виділяють кілька основних груп:

Процес відчуження визначається в таких основних видах:

Але це – умовна і неідеальна схема.

Роблячи спробу класифікувати інші процеси, ми знову будемо виходити із твердження, що основне джерело суспільного життя – це необхідність задоволення потреб. Прагнучи отримати засоби для задоволення потреб, люди стикаються з аналогічними прагненнями інших людей. Ці зіткнення аналогічних прагнень у певних історичних ситуаціях, в рамках певних груп та систем відносин можуть викликати різні серії явищ – різні процеси. Прагнення можуть бути пристосовані один до одного. Причому це пристосування може мати різні форми. Може виникнути серія явищ співробітництва для спільної діяльності. Може виникнути процес суперництва, конкуренції. Якщо в ході суперництва проявляються прагнення ліквідувати суперника, конкурента або якусь його систему предметів цінностей, то суперництво перетворюється на конфлікт, який також має різні види, ступені. Процеси пристосування виявляються завжди там, де особа або група опиняється в новому середовищі і його система дій, оцінок, критеріїв не приводить до задоволення своїх потреб.

Із усієї багатоманітності соціальних процесів за подібною технологією можна виділили такі:

• кооперація (співробітництво) - узгодження дії і досягнення спільних цілей; для кооперації необхідні такі елементи поведінки, як взаєморозуміння, встановлення правил співробітництва, узгодженість дій;

• суперництво - протилежність інтересів або на базі прагнень до задоволення однакових інтересів за допомогою тих засобів, якими керуються інші особи (суперники); сюди відносять і конкуренцію - боротьбу між індивідами, групами або суспільствами за володіння цінностями;

• пристосування - прийняття індивідом або групою культурних норм, цінностей, еталонів дій нового середовища, коли норми та цінності, засвоєні в попередньому середовищі, не ведуть до задоволення потреб;

Самі по собі такого роду "типологізовані" процеси поділяються на безліч підвидів. Так, до суперництва можна віднести: конфлікт - соціальний процес, в якому індивід або група прагне до досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтересів шляхом усунення, знищення, підкорення собі іншого індивіда з групи, які прагнуть до ідентичних цілей), вони виникають на основі антагонізму, і можуть виникати між групами чи особами, які прагнуть до різних цілей, але одними і тими ж засобами; антагонізм - як комплекс негативних установок та оцінок, які призводять до дій, спрямованих на знищення, підкорення супротивника; боротьбу - як форму конфлікту (мета боротьби - примусити противника до капітуляції шляхом визнання його умов, вищість; сюди відносять різного типу війни). Існує напрям в соціології, який називається конфліктологією.

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу не масштаби системи, в якій вони відбуваються, а зміст змін, які вони зумовлюють. Так, польський соціолог Я. Ще-паньський, класифікуючи соціальні процеси, виходить з того, що основним джерелом суспільного життя є необхідність задоволення різноманітних потреб. Прагнучи одержати засоби для задоволення потреб, люди стикаються з аналогічними прагненнями інших людей, що спричиняє різні явища, процеси. Ці прагнення можуть бути пристосовані одне до одного, причому процес пристосування можливий у різних формах.

Цілком можливий процес співробітництва з метою спільного добування необхідних благ і цінностей. Ймовірне і виникнення процесу суперництва, конкуренції, зумовлене прагненням випередити аналогічне прагнення інших індивідів і груп у досягненні мети. Якщо в процесі суперництва виявиться прагнення ліквідувати конкурента чи якусь його систему предметів або цінностей, то суперництво перетворюється на конфлікт, який також може мати різноманітні види й інтенсивність. Все це — процеси, які відбуваються під час взаємодії між людьми.

Виділяють також процеси мобільності, тобто процеси, які змінюють місце індивідів чи груп як у просторі, так і в соціальних структурах. Існують процеси, які змінюють соціальну організацію спільноти. Вони поділяються на процеси дезорганізації і процеси реорганізації.

Залежно від значимості соціальних змін і ставлення до них індивідів розрізняють процеси пристосування швидкі й повільні, короткочасні й тривалі. Співробітництво — соціальний процес, який полягає в узгодженій діяльності індивідів, груп у досягненні загальної мети, незалежно від її характеру. Співробітництво між партнерами (індивідами чи групами) передбачає наявність спільних або схожих інтересів, усвідомлення кожною стороною необхідності й можливості взяти на себе реалізацію завдань для їх досягнення, виявлення аналогічних прагнень з іншого боку, наявність каналів і засобів взаєморозуміння, достатнє розуміння і знання один одного для впевненості в лояльності, встановлення засобів і правил, які забезпечують співробітництво. Сутність співробітництва — взаємна користь. Співробітництво можливе на основі взаємного пристосування, що передбачає і відмову від деяких власних цінностей.

Суперництво — соціальний процес, який полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задоволення однакових інтересів за допомогою тих самих засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси.

Але суперництво не обов'язково призводить до конфлікту. Змагаються, наприклад, учні за одержання найкращого атестата. Суперництво може виникати і тоді, коли конкуренти на високу посаду, на високе становище не знають один про одного.

Конфлікт—соціальний процес, у якому індивід або група прагнуть досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтересів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з близькими чи ідентичними цілями.

Конфлікт також може виникнути між групами, які мають різні цілі, але для їх досягнення намагаються скористатись одними й тими ж засобами. В конфлікті завжди є усвідомлення противника, чітко окреслена ситуація. Його породжує антагонізм, різні системи цінностей, упереджене ставлення, зумовлене відчуттям небезпеки. Конфлікт може виявлятися в різних формах. Скажімо, боротьба — це форма конфлікту, в якій противники прагнуть продемонструвати свою перевагу. Мета боротьби — змусити суперника до капітуляції через визнання переваги і прийняття умов, які випливають із цього визнання в даній конкретній сфері.

Конфлікти можуть виникати скрізь, де є протилежні інтереси, цілі, сповідування протилежних систем цінностей. Конфлікти бувають економічними, класовими, політичними, етнічними, релігійними тощо.

Якщо в межах існуючої організації і системи контролю процеси пристосування, співробітництва, суперництва і конфлікту підтримуються в такій рівновазі, що соціальному порядкові нічого не загрожує, стверджують, що ці процеси протікають соціальне організовано. Але за перевищення допустимої межі нестійкості цієї рівноваги, а також коли задоволенню потреб членів спільноти загрожує небезпека, настає стан соціальної дезорганізації.

Дезорганізація — сукупність соціальних процесів, які спричиняють в межах певної спільноти дії, що не відповідають нормам, оцінюються негативно і перевищують допустимий оптимум, загрожуючи нормальному розвитку процесів колективного життя.

Вона полягає в дезінтеграції інститутів, які не виконують своїх завдань, в ослабленні механізмів формального і неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, у поведінці, яка суперечить усталеним і допустимим нормам. Процеси соціальної дезорганізації зумовлені різними причинами: стихійними лихами, тривалими війнами, політичними кризами, радикальними змінами системи влади, революціями, масовими міграціями населення, радикальними змінами в одній галузі господарства, науки чи техніки, які порушують рівновагу й узгодженість з іншими галузями і зумовлюють зниження ефективності дії інститутів і форм соціального контролю. Серед причин соціальної дезорганізації і масові захворювання, участь у вирішенні питань колективного життя неврівноважених чи психічно хворих людей тощо. Усі соціальні переміщення особистості чи соціальної групи охоплює процес мобільності.

Соціальна мобільність — процес переміщення індивідів між ієрархічними або іншими елементами соціальної структури: трудовими колективами, соціальними групами, верствами та категоріями населення.

Розрізняють два типи соціальної мобільності: горизонтальну і вертикальну. До горизонтальної соціальної мобільності відносять процеси переміщення в географічному просторі і процеси переходу з групи в групу без зміни соціального статусу (зміна місця проживання, перехід індивіда з однієї сім'ї в іншу). З вертикальною соціальною мобільністю пов'язують переміщення суб'єкта з одного соціального пласта в інший, вгору чи вниз, щаблями ієрархізованої соціальної диференціації.

Залежно від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: «просування вгору» і «деградація», тобто соціальне підвищення і соціальне пониження. Мобільність у формі підвищення — це проникнення індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищі верстви, на рівень уже існуючих груп із цих верств.

Низхідна соціальна мобільність існує у двох різновидах. Суть першого полягає в переміщенні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу; при цьому група, до якої він раніше належав, не руйнується. Інший різновид проявляється в деградації соціальної групи загалом, в пониженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної єдності, В першому випадку можна уявити людину, що впала за борт корабля, в другому — занурення у воду самого судна з усіма пасажирами на борту.

Процеси соціальної мобільності є важливими показниками ефективності різних типів суспільних укладів. Суспільства, в яких забезпечені умови для вертикальної мобільності, тобто переходу від нижчих до вищих верств, груп, класів, де є широкі можливості для територіальної, в тому числі через межі країни, мобільності, називають відкритими. Закритими, замкнутими називають типи суспільств, у яких такі переміщення надто ускладнені або практично неможливі. Таким суспільствам властива кастовість, клановість чи гіпер-політизованість. Відкриті шляхи для вертикальної мобільності є важливою умовою розвитку сучасного суспільства. Інакше постійно виникатимуть соціальна напруженість і конфлікти.

Особливим різновидом соціальної мобільності є міграція. Міграція — процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший регіон чи іншу країну, а також переселення з села в місто або навпаки.

Соціологи виділяють три групи чинників, які спонукають людей до зміни місця проживання: чинники виштовхування, притягання, доступності шляхів міграції. Чинники виштовхування пов'язані з незадовільними умовами існування індивідів в їх рідних місцях. Це можуть бути соціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти, війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха та ін.

Чинниками притягування є сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад, вища оплата праці, вища політична стабільність, кращі умови для соціального піднесення. Значна відмінність економічних, політичних і соціальних умов існування в різних регіонах чи країнах сприяє міграції.

Доступність шляхів міграції характеризується наявністю чи відсутністю бар'єрів для реалізації потенційними мігрантами своїх намірів щодо змін місця проживання. Часто саме дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.

На рівні суспільства чи будь-яких інших соціальних утворень (інститути, колективи, спільноти) необхідно розрізняти кількісні та якісні параметри виміру ознак перебігу соціальних процесів. До кількісних параметрів виміру характеру становлення і змін суспільства загалом традиційно відносили такі показники: народонаселення, трудові ресурси, національне багатство, виробництво суспільного продукту, зростання національного доходу, матеріальний добробут населення тощо.