Розвиток здатності до саморегулювання

Поведінка людини здебільшого розгортається без зов­нішнього заохочення, наслідки її дій віддалені у часі, що зумовлює необхідність постійного контролювання своєї поведінки. У цьому процесі взаємодіють:

а) самоспостереження. Завдяки йому людина збирає інформацію, необхідну для оцінювання змін у своїй поведін­ ці. Важливо, щоб самоспостереження враховувало якість, кількість, швидкість, доречність і наслідки поведінки.

Для підвищення його ефективності можуть бути вико­ристані різні методи. Наприклад, письмове фіксування результатів дає змогу порівнювати себе в будь-який промі­жок часу, визначати повторюваність моделей поведінки у певному часовому діапазоні (наприклад, скільки протягом уроку учень думає не про навчальний матеріал, а про інші справи). Для з'ясування частоти повторюваності події необхідно вести підрахунок усіх подій протягом певного часу (наприклад, як часто учень переживає невдачу протя­гом шкільного дня);

б) самосудження. Виникає воно на основі самоспостереження і ґрунтується на особистісному стандарті оцінювання власної поведінки. Стандарти формуються завдяки отриманню учнями порівняльної інформації про виконання завдання подібними моделями (іншими однокласниками), а також особистому досвіду успіхів і невдач. Порівняльна інформація корисна для з'ясування того, наскільки добре виконується одне завдання порівняно з іншими.

Для оволодіння реалістичними самосудженнями потрібен час, протягом якого діти вчаться поєднувати зовнішній зворотний зв'язок і власні відчуття. Цьому сприяє тре­нування у використанні зворотного зв'язку щодо власного успіху чи невдачі, особливо для дітей, що менш успішні у виконанні спеціальних завдань;

в) саморегулювання. Воно є реагуванням на власні дії. Дослідники розрізняють біхевіористське (відмова йти із друзями на прогулянку, доки не буде виконано завдання з математики), особистісне (рішення переглянути розв'язок задачі, виконане завдання), а також реагування, пов'язане із зовнішніми умовами (звертання за допомогою до ровес­ника, вчителя).

Учні, які самостійно регулюють свою роботу, є активни­ми суб'єктами власного навчання, спрямовують свої зусил­ля на оволодіння знаннями й уміннями, а не споглядають за іншими. Для регулювання власної поведінки необхідне сильне почуття особистої ефективності, яке дає індивідові змогу здійснювати дії, які ведуть до досягнення мети.

Загалом теорія соціального научіння підтверджує, що, крім навчання, через класичне формування умовних чи вироблення інструментальних рефлексів людина навча­ється, спостерігаючи за поведінкою інших.

2.5. Освіта як об'єкт педагогічної психології

Сучасна освіта розрахована на самостійний перехід її суб'єктів від стратегії споглядання до стратегії самоперетворення (самонавчання, самовиховання, саморозвитку), перебудови суб'єктивного досвіду. У руслі нової філософії освіти завданням педагогічної психології є переорієнтація педагогічної практики на моральний і духовно-ціннісний аспект особистості як основи розвитку фізичного, психофі­зіологічного, психологічного, соціального і духовного потенціалів особистості, яка навчається, виховується і розвивається.

Загальна характеристика освіти

Освіта поєднує навчання і самонавчання, виховання і самовиховання, розвиток як саморозвиток, інтерналізацію визнаних громадянами соціокультурних, моральних і духовних цінностей суспільства (норми, правила, тради­ції, заповіді, морально-етичний кодекс: любов, віра, надія, благодать, добро). За своєю суттю освіта є керованою ззов­ні самоосвітою, яку можна розглядати як освітню систему, освітній процес і як індивідуальний чи колективний (сукупний) результат цього процесу.

Системотвірною складовою освітньої системи є мета освіти. Вона полягає у розвитку і саморозвитку людини як особистості у процесі навчання і виховання. Освіта як процес не припиняється до кінця свідомого життя люди­ни. Вона безупинно видозмінюється за цілями, змістом, формами.

Освіту можна розглядати як образ результату, що має отримати людина у конкретній освітній системі, зафіксо­ваного у формі освітнього стандарту, і як саму людину, яка завершила навчання у певній освітній системі. Результа­том освіти в цьому сенсі є загальна і професійно-змістовна освіченість. Наприклад, школа формує загальну освіче­ність дитини.

У різних суспільствах очікується різний результат. Наприклад, східний тип культури визначає своєрідну стратегію виховання, що ґрунтується на приматі суспіль­них цінностей над індивідуальними, дотриманні традицій і канонів, обмеженні незалежності мислення та індивіду­альної зовнішньої свободи. Педагогічна традиція Сходу розглядає людину як єдність розуму, емоцій і волі, підпо­рядкованих суспільним і релігійним нормам. Водночас у східній традиції культивуються внутрішня свобода, гар­монія, духовність особистості.

Західний тип культури породив педагогічні традиції, зорієнтовані на розвиток людської свободи та розуму, утвердження індивідуального і творчого начала в людині, гармонізацію відносин особистості і суспільства. Однак у західному суспільстві культивуються внутрішня несвобо­да, соціальна моральність, бездуховність особистості.

Традиції української освіти перебувають під впливом західної культури, ввібрали вони і деякі ознаки східної тра­диції. Обґрунтування ідеалу національної освіти належить видатним українським педагогам, психологам К. Ушинсь-кому та Г. Ващенку, які провідну роль в її реалізації відво­дили національній системі виховання. Виховання, яке піклується тільки про освіту розуму, робить велику помилку, оскільки людина виявляє себе більше в тому, як вона переживає, ніж у тому, як розмірковує.