2.3. Роль навчання і виховання у психічному і особистісному розвитку дитини

Навчання є основним чинником і формою прояву розвитку дитини. В умовах навчання відбувається форму­вання наукового світогляду школярів, їх свідомості та самосвідомості, переконань, моральних якостей, розвиток духовності, здібностей. Від змісту, форми і методів навчан­ня залежать темпи переходу дитини від нижчих до вищих ступенів розумового розвитку. За правильного організу­вання навчальної діяльності логічні операції формуються уже в 11—12-річних дітей. Завдяки цьому розширюються вікові можливості засвоєння знань.

Розвиток не вичерпується тими змінами у школяра, що виникають у результаті його учіння. Він охоплює перероб­ку, систематизацію, узагальнення знань, які особистість засвоює під час інших видів діяльності, і зумовлює якісні зміни особистості, які проявляються у розширенні її можливостей саморегулювання діяльності, самостійного засвоєння знань.

Ефективність навчальної діяльності залежить від інди-В1дуальних відмінностей учнів, їх готовності вчитися. На Цьому ґрунтуються теорія і практика індивідуалізації, диференціації навчання, його роль у психічному та особистісному розвитку учнів.

Поява нових психологічних якостей залежить від активності дитини, без діяльності якої неможливе засвоєн­ня нового. Засвоєння матеріалу відбувається по-різному, вимагає різних психолого-педагогічних умов. Нове є еле­ментом її діяльності, яка під керівництвом дорослого зумо­влює зміни у внутрішній (ідеальній, психічній) діяльності дитини. Тому навчання має враховувати рівень та особли­вості досягнутого психічного розвитку, а також його сензитивні періоди.

Навчання є важливим чинником виховання учнів, зба­гачення їх емоційного життя, формування у них стійких інтелектуальних, моральних, естетичних почуттів. За будь-яких умов воно повинне бути тільки розвивальним, сприяти тому, щоб учень залишався його суб'єктом.

Розвиток дитини відбувається у процесі виховання, яке повинне стимулювати її прагнення до самовихован­ня, поєднувати вимоги з повагою до неї. Виховання має не зводитися до зовнішніх впливів (наказів, заборон тощо), а враховувати внутрішні зміни у думках, почут­тях, потребах.

Зміст психічного розвитку залежить від зовнішніх умов. Дитину оточують не тільки предмети, явища приро­ди, а передусім — люди, їх взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мова, духовні цінності. Однак не все, що оточує дитину, є умовами її розвитку. На неї вплива­ють тільки ті зовнішні умови, з якими вона вступає в активний зв'язок, взаємодію. З часом оточення дитини розширюється територіально, збагачується новим змі­стом. Розвиваючись, дитина стає вибірково сприйнятли­вою до впливів оточення, опановує нові види і форми діяльності.

Соціальне середовище, духовна сфера по-різному впливають на розвиток дитини. Цей вплив залежить від людських стосунків, рівня їх культури, освіти, вболіван­ня дорослих за становлення індивідуальності кожної підростаючої особистості.

У психологічному та особистісному становленні дити­ни виявляються такі основні закономірності розвитку пси­хіки, як безперервність, інтегративність, системність, сензитивність, компенсаторність.

Особистісно-діяльнісний підхід як основа організації освітнього процесу. Особистісно-діяльнісний підхід роз­глядає особистість як суб'єкта діяльності, який, формуючись у діяльності і спілкуванні з іншими людьми, визна­чає характер цієї діяльності і спілкування. Такий підхід зобов'язує розглядати особистісну і діяльнісну складові в їх єдності. Особистісна складова передбачає, що у центрі розвитку, виховання і навчання є дитина (учень як особи­стість), її самосвідомість, спонукальна та емоційна сфери, можливості (задатки, здібності, інтелект, знання, вміння та навички), цілі, неповторна індивідуальність. З огляду на це у процесі викладання будь-якого навчального пред­мета максимально враховують національні, статево-віко­ві, індивідуально-психологічні, статусні особливості учня. Цій меті підпорядковані зміст і форма навчальних завдань, характер спілкування з учнем, студентом.

Особистісна і діяльнісна складові нерозривно пов'язані між собою, оскільки особистість є суб'єктом діяльності, що разом із дією інших факторів зумовлює її особистісний розвиток. Наприклад, педагог і учень є суб'єктами педаго­гічної і навчальної діяльності.

Соціалізація особистості та освітній процес. Соціаль­ність людини виявляється на рівні індивідуальної творчо­сті, духовного служіння, громадянської поведінки тощо, в усіх її взаємодіях зі світом (суспільством, природою, інши­ми людьми та ін.). Такі якості є результатом η соціалізації.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — результат освіти, про­цес опанування, відтворення соціального досвіду, норм і цінно­стей, засвоєних особистістю у навчанні і вихованні, а також в умо­вах стихійної та організованої дії чинників соціального оточення.

Полягає вона у засвоєнні особистістю різних соціаль­них ролей. Основним її механізмом є культурна трансмі­сія — передавання соціальних і культурних цінностей, норм, способів поведінки новим членам суспільства.

Від кожної особистості очікують певних зразків пове­дінки. Ці очікування відповідають певним поведінковим ознакам людини, що проявляються у її спілкуванні. Вихо­вуючись, особистість самоактуалізується. З віком зміню­ється її Я-концепція (уявлення про себе).

Для успішної адаптації до предметного і соціального оточення дитина має створити власну суб'єктивну концеп­цію світу, уявити себе в ній активним суб'єктом. Для цього в°на повинна упорядкувати свої уявлення про навколиш­ній світ, виділити в ньому фізичні та соціальні (наділені психікою) об'єкти, виявити закономірності своєї взаємодії із предметним та соціальним світом. Одночасно у неї фор­мується Я-концеиція.

Вирішальне значення для успішної соціалізації дити­ни мають її прихильні стосунки з матір'ю.

Прихильність — стосунки дитини з матір'ю, які забезпечують їй надійну безпеку та емоційну підтримку.

У когнітивному розвитку порушення прихильних сто­сунків негативно позначаються на пошуковій, дослідниць­кій поведінці і стилі розв'язання завдань. Дитина, яка не відчуває проблем щодо стосунків прихильності, опановує складніші форми дослідницької поведінки, виявляє пізна­вальний інтерес, завзятість у досягненні цілей, задоволен­ня від розв'язання проблемних ситуацій.

Якість прихильності в дитинстві є джерелом емоційно­го благополуччя, успішності соціальної адаптації дитини і навчальних успіхів у підлітковому віці. Наявність (відсут­ність) надійної прихильності у ранньому дитинстві про­являється навіть у дорослому віці, наприклад у ставленні матерів до розлуки з дитиною. Мати, яка боїться залежних стосунків із чоловіком, сильно тривожиться з приводу роз­луки з дитиною. Упевнені матері не бояться бути покину­тими чи залежними. їхня тривога з приводу розлуки тим більша, чим менш адаптивною вони вважають дитину.

На формування Я-концепції дитини відчутно вилива­ють культурні умови. Так, Я в українському суспільстві с менш автономним і більш «соціоцентричним», на відміну від «егоцентрично-договірного» Я індивіда в західному суспільстві.

Одним із важливих способів соціалізації в дитинстві є гра, передусім такі її різновиди, як гра за правилами, рольова гра, під час яких у дітей формуються адекватні уявлення про рольові позиції і відповідну до них поведінку.

У шкільному віці дитина опиняється у сфері значно вимогливішої системи соціально-нормативних впливів (навчання). Для неї неабияку значущість має взаємодія з однолітками, особливо в підлітковому віці, коли відбу­вається інтенсивне формування соціальної ідентичності, зокрема статевої та особистісної. Найхарактерніша осо­бливість соціалізації в підлітковому віці полягає в перехо­ді від дитинства до дорослості. Чим більше відмінностей у рольовій поведінці, правах і обов'язках дитини та дорос­лих, тим сильніше вона переживає підліткову кризу. Значною мірою це залежить і від культурних традицій та настанов. Головна роль у соціогенезі психіки дитини нале­жить дорослому як носію культурних засобів, що опосе­редковують її взаємодію зі світом.