2. Теоретичні основи педагогічної психології

З'ясування специфічних проблем педагогічної психоло­гії ґрунтується на теоретичних уявленнях про психіку як відкриту та нелінійну систему, про суть, психологіч­ну структуру особистості та закономірності її стано­влення і розвитку, а також про суть і систему детермі­нації процесів навчання, виховання і розвитку як невід­дільних складових освіти.

2.1. Наукові уявлення про психіку особистість і суб'єкт — основа організації ефективної освіти

Науково організоване навчання, виховання і розвиток ґрунтуються на знанні педагогом внутрішнього світу, індивідуальних особливостей дитини, розумінні психоло­гічних закономірностей функціонування, становлення розвитку і саморозвитку особистості, адекватної реалізації цього знання у професійній діяльності.

Психіка є складним системним утворенням, якому властиві нестійкість, відкритість і нелінійність.

Психіка (грец. psychikos — душевний) — функція мозку, сутність якої полягає у відображенні дійсності через відчуття, сприймання, уяву, мислення, почуття тощо.

Ситуативна нестійкість психіки є умовою її розвитку, відкритість означає наявність внутрішніх джерел психічної енергії, обмін цією енергією з оточенням (у особистісній взаємодії). Властивість нелінійності психіки як систе­ми проявляється у порозі чутливості до впливів (само-впливів).

Поріг чутливості — величина подразника, який викликає або змі­нює яскравість сприйняття, силу відчуття.

Нижче порогу чутливості все зменшується, стирається, забувається, не залишається ніяких слідів, вище нього — все багатократно збільшується. Погляд на психіку як нелі­нійну систему означає для педагогічної психології, що нерідко досить відчутні впливи на дитину не дають ефекту. Це підтверджується практикою виховання. Трапляються ситуації, періоди, коли навіть незначний вплив на дитину має великий ефект. Критичні моменти виникають ситуа­тивно, коли може радикально змінитися ставлення до іншої людини (наприклад, у конфлікті з учителем, який пішов назустріч учневі, зрозумів його). За таких умов нега­тивне ставлення до педагога змінюється на позитивне. Ана­логічно може змінюватися ставлення до навчального пред­мета, світу і себе. Іноді учень одержує підтвердження свого Я завдяки досягнутому успіху, випадковій удачі, прочита­ній книжці, розмові з людиною, що змінює його самооцін­ку і рівень домагань. Він може бути байдужим до перекон­ливих повчань одного вчителя і сильно переживати через зауваження іншого.

Цей методологічний висновок дає вчителеві бачення своєї ролі у сприянні самокерованому розвитку учня. В ефективному управлінні головне не вплив, а його правиль­на спрямованість, структура. Слабкі, але правильно орга­нізовані (резонансні) впливи на психіку дитини є надзви­чайно ефективними. Таке управління розвитком особисто­сті не є сліпим втручанням у цей процес, оскільки воно ґрунтується на знанні меж можливого за певних умов, узгоджується із внутрішніми тенденціями психіки дити­ни, її внутрішньою позицією.

Психологія особистості

Для організації освітнього процесу педагогу необхідні знання про особистість.

Особистість с певною цілісністю («ядром», «сутністю» людини, її «справжньою природою»), що проявляється у вчинках і поведінці. Найсуттєвішою її характеристикою є спрямованість особистості як сукупність основних потреб, Я-цінностей, мотивів та особистісного ідеалу, які орієнтують життєдіяльність індивіда (поведінку, діяль­ність, спілкування) і не залежать від ситуації. Вона також виявляється у переконаннях, схильностях тощо. У спря­мованості особистості втілюються її головні потреби. Спря­мованість особистості має такі форми:

а) егоїстична спрямованість особистості. її характери­зують перевага мотивів власного благополуччя, самоствер­дження, престижу, особистого спокою. Така дитина (люди­ на) ігнорує тих, хто її оточує, прагне у своїй діяльності передусім задовольнити свої потреби і домагання;

б) гуманістична спрямованість особистості. За такої спрямованості вчинки людини породжені переважно інте­ ресами і потребами суспільства, колективу, групи, інших людей. У них домінують колективістські й альтруїстичні мотиви;

в) ділова спрямованість особистості. Ця спрямованість виражає захоплення процесом діяльності, прагнення до пізнання. Пов'язана з потребою людини взаємодіяти з іншими заради справи і характеризується мотивами безко­ рисливого виконання, служіння справі, що породжує від­ чуття радості.

Особистість — духовна, соціально-психологічна інстанція люди­ни, функціями якої є виокремлення себе з оточення, самоспричи-нення внутрішньої і зовнішньої активності, самовираження та са­морозвиток у цілісній життєдіяльності, активне переживання у часі і просторі свого існування (екзистенції).

Вершинною і водночас глибинною основою особистості є її духовність — здатність до морального спрямування свого буття і відповідного самотворення. Такій особистості притаманні потреба і здатність до постійного розвитку, змін, орієнтація на певний ідеал, адекватна організація власного способу життя (життєвого шляху). Головним джерелом духовності є усвідомлення себе і своїх стосунків з іншими людьми, добра і зла, своєї вигоди і відмова від неї на благо іншого. Природною основою таких свідомих актів є усвідомлення людиною себе.

В особистості зовнішнє і внутрішнє поєднується через її цілісність — стійку системну єдність, гармонійність її внутрішніх якостей і зовнішніх ознак. Цілісність є не тіль­ки її внутрішньою характеристикою, а й відображає спосіб життя. Формується і виражається вона в усіх основних аспектах і процесах життя: в єдності внутрішнього і зовнішнього світу, органічною частиною якого є особистість; несуперечлипому відображенні індивідом суспіль­ного світу; єдності ціннісно-духовного змісту особистості; практичному ставленні особистості до життя; цілісному виявленні особистістю себе в результатах, продуктах жит­тєдіяльності; в досягненні цілісності розуміння та об'єд­нання образів свого Я у гармонійну Я-концеицію.

Та особистість є цілісною, яка досягла певного рівня психічного розвитку, що дає їй змогу керувати самороз­витком, взаємодією з іншими людьми. Цілісну особистість характеризують адекватні її віку свідомі мотиви і стійкі способи поведінки.

Для підтримання і розвитку цілісності особистості по­трібен такий зв'язок зовнішніх і внутрішніх умов, за якого людина, самостійно долаючи суперечності, будує, зберігає, відновлює власну структурно-змістову єдність. Цілісність свідчить про стабільний стан особистості, який склався в минулому, актуалізований в її сьогоденні та потенційова­ний на майбутнє. У такій цілісності (системності) природа людини (біологія, фізіологія, психіка та ін.) взаємопов'яза­на з її соціальністю, моральністю і духовністю.

Важливою характеристикою особистості є її індивідуаль­ність — унікальне поєднання особливостей і рис людини, що зумовлює її несхожість на інших людей. Кожна дитина саморозвивасться, набуває здатності до морального і духовного життя, самотворення його.

Особистість невіддільна від індивідуальної свідомості, в якій відображається пристрасність свідомості, зумовле­на її зв'язком зі спонукальною сферою, реальним життям. Ціннісну систему особистості складають усвідомлені сми­слові утворення різного рівня узагальненості. Особистісні цінності не є чимось замкнутим у внутрішньому світі людини, а виступають тими психологічними засобами, завдяки яким світ однієї особистості стає відкритим для іншої. Моральні та духовні цінності зумовлюють еконо­мічні, ідеологічні, політичні та інші суспільні цінності.

Цінності і смисли є системою координат для самовизна­чення особистості у повсякденному житті, а засвоєні особи­стісні цінності — основою її внутрішнього світу.

Психологічним центром особистості є самосвідомість, у якій інтегруються: знання про себе; самоцінність, само-ставлення та самооцінка; практика самовпливу; духовні цінності, моральні ідеали, принципи і норми, соціально-психологічні ролі та норми; життєвий досвід; ідеали, Я-цінності та сенси життя; минуле, теперішнє та майбутнє.

Структуру зрілого ставлення особистості до себе утво­рюють:

— потреба у самопізнанні, розуміння себе як особисто­ сті, самореалізація;

• усвідомлення, організування власного життєвого часу, життєвого шляху, особистісного розвитку;

• проблемне бачення свого життя, активне виявлен­ня, осмислення і продуктивне розв'язання внутрішньої особистісної суперечності;

• здатність до усвідомлення та адекватного оцінюван­ня результатів своєї активності.

Життєдіяльність особистості вибудовується не тільки на основі її психічних ресурсів, здібностей, можливостей, потреб, а й на стратегії та ставленні до життя, конкретної діяльності. Центральним механізмом цієї композиції є осо-бистісна саморегуляція.

Психоенергетичним центром особистості є спонукаль­на сфера (цінності, ідеали, потреби, інтереси, цілі, наміри, мотиви тощо), що забезпечує енергією її життєдіяльність. Головною змістовою характеристикою спонукальної сфери є її спрямованість.

Особистість характеризується життєвим потенціа­лом, в якому поєднуються життєвий досвід, здібності, інте­лект, знання, уміння та навички.

Природною основою особистості є її тілесні (соматич­ні) характеристики (фізичні можливості: тип нервової системи як основа темпераменту; статеві, вікові властиво­сті тощо).

Отже, розуміння педагогом особистості у її цілісно­сті, урахування спонукальної сфери, самосвідомості життєвого потенціалу, тілесних (соматичних) характе­ристик тощо забезпечить ефективну організацію освіт­нього процесу.