2. Збереження та передавання ризику.

Збереження ризику передбачає здійснення таких заходів:

• відмова від будь-яких дій, спрямованих на компенсацію збитку (без фінансування);

• створення спеціальних резервних фондів у натуральній або грошовій формі (фондів самострахування або фондів ризику) безпосередньо на підприємстві для оперативного подолання тимчасових ускладнень фінансово-комерційної діяльності, здійснення компенсації збитків при настанні несприятливих кліматичних і погодних умов, покриття кредиторської заборгованості, витрат по ліквідації суб’єкта господарювання;

• отримання кредитів та позик, державних дотацій для компенсації збитків та відновлення виробництва.

Таким чином, при прийнятті ризику основне завдання для підприємства – пошук необхідних ресурсів для покриття можливих втрат. При виборі кредитування, підприємство може зіткнутися з недоступністю кредитів та високими процентними виплатами. Основною проблемою при створенні резервів на покриття непередбачених втрат є оцінка можливих наслідків ризику. Для визначення останніх можуть бути використані викладені вище методи якісного та кількісного аналізу.

3. Хеджування та страхування ризиків.

Передача ризику має на меті передачу відповідальності за нього третім особам при збереженні існуючого рівня ризику. Даний напрям включає такі методи: страхування; передача ризиків через укладання договорів факторингу, поручительства; передача ризику шляхом укладання біржових угод (хеджування).

Страхування – передача ризику страховій компанії за певну плату. Страхування передбачає зобов’язання страхувальника щодо страхових виплат у розмірі повної або часткової компенсації втрат прибутків суб’єкта господарювання, на користь якого укладена угода, у разі виникнення за такими напрямами, як: зупинка виробництва чи скорочення його обсягів, банкрутство, невиконання договірних зобов’язань контрагентом, понесення судових витрат. Сторона, що передає ризик (трансфер), і сторона, що його приймає (трансфері), зацікавлені у передачі (трансферті) ризику в тих випадках, коли:

• втрати, великі для трансферу, можуть бути незначні для сторони, що приймає ризик;

• трансфері може знати кращі варіанти та можливості скорочення втрат, ніж трансфер;

• трансфері може знаходиться в кращій позиції для скорочення втрат та контролю за господарським ризиком.

У страхування є й обмеження: ціна страхування може не влаштовувати клієнта страхової компанії; застрахувати можна далеко не всі ризики.

Ризики, що піддаються страхуванню, повинні відповідати таким характеристикам:

• ризик носить випадковий характер, він суб’єктивний, чистий, а не спекулятивний;

• поява страхового випадку – невідома, не пов’язана з діями страхувальника чи іншої зацікавленої особи;

• наслідки ризику – об’єктивно виміряні та мають грошовий вираз;

• страхова подія не носить катастрофічний характер, страховий захист не суперечить суспільним інтересам.

Але ці критерії можуть змінюватися відповідно до потреб споживача страхових послуг. За кордоном, залежно від специфіки діяльності підприємства, страхують ризик не тільки прямої, але й непрямої шкоди, а саме: ризик

• помилки працівника підприємства, ризик шахрайства, ризик збитків від хвороби чи смерті керівника, провідного спеціаліста фірми, ризик розголосу комерційної таємниці.

На Україні страхування подібних ризиків поки що не розвинене. Суб’єкт господарювання повинен добре орієнтуватись на страховому ринку, вибираючи найбільш відповідні для конкретної угоди умови страхування, які оговорюються в договорі страхування.

Фінансування ризику, оскільки воно передбачає вкладення коштів, вимагає оцінки ефективності його застосування. Аналіз економічної ефективності страхування та самострахування за методом Хаустона відповідає на дуже цікаве для ОПР запитання: при якій ціні за страхування варто погодитися застрахувати свій ризик, а в якому випадку краще покластися на власні страхові фонди. Сутність методу Хаустона полягає в оцінці впливу різних способів управління ризиком на «вартість підприємства», що визначається через вартість його вільних активів (різницю між величиною всіх його активів і зобов’язань). Рішення щодо страхування чи самострахування ризику змінюють вартість підприємства, оскільки витрати на ці заходи зменшують кошти чи активи, що організація могла б скерувати на інвестиції та дістати прибуток. У розглянутій моделі передбачається, що обидва фінансових механізми однаковою мірою покривають розглянутий ризик, тобто забезпечують однаковий рівень компенсації майбутніх збитків.

При страхуванні підприємство сплачує на початку фінансового періоду страхову премію і гарантує собі компенсацію збитків у майбутньому. Вартість підприємства наприкінці фінансового періоду при здійсненні страхування виразимо такою формулою:

(8.1)

де – вартість підприємства у кінці фінансового періоду при страхуванні;

S – вартість підприємства на початку фінансового періоду;

Ρ – розмір страхової премії;

– середня рентабельність працюючих активів.

При самострахуванні підприємство цілком зберігає власний ризик і формує спеціальний резервний фонд – фонд ризику. Вплив на величину власних активів повністю збереженого ризику можна оцінити такою формулою:

(8.2)

де – вартість підприємства в кінці фінансового періоду при цілком збереженому ризику;

L – очікувані втрати від розглянутих ризиків (прямі збитки);

F – величина резервного фонду ризику;

і – середня рентабельність активів фонду ризику.

Порівняння значень і дає змогу судити про порівняльну економічну ефективність страхування та самострахування. Для більшої точності розрахунків необхідно враховувати дисконтування грошових потоків, тобто приведення їхньої вартості до дійсного моменту на підставі обраної процентної ставки, внаслідок розподілу збитків у часі, затримок у виплаті страхового відшкодування, пов’язаних з оформленням і висуненням претензій, і наявності інфляції.

Отже, визначимо умову ефективності використання страхування на підприємстві для захисту від ризиків. Оскільки вартість підприємства в кінці фінансового періоду при страхуванні має бути вищою, дану умову можна записати так:

(8.3)

Підставляючи в нерівність (8.3) вирази (8.1) і (8.2) та зробивши деякі перетворення, одержимо вираз:

(8.4)

де Ρ – страхова премія;

L_{середн.} – приведені середні очікувані збитки;

F – розмір фонду ризику у випадку здійснення самострахування;

– середня прибутковість на працюючі активи;

– середня прибутковість на активи фонду ризику.

З нерівності (8.4) можна визначити максимально припустимий розмір страхової премії, якщо зробити певні припущення про величини, що включаються в нього. З метою коректності розрахунку у формулі (8.4) необхідно використовувати значення очікуваних збитків , приведене до початку фінансового періоду. Реальні збитки розподілені по періоду спостереження, і ті з них, які відбулися раніше за часом, сильніше впливають на зміну вартості підприємства. У даному випадку для коригування величини можна знову ж використовувати стандартні процедури дисконтування фінансових потоків.

Розмір фонду ризику визначається відповідно до суб’єктивного сприйняття ризику ОПР. Для оцінки даного фактора в моделі використовується вже згадуване раніше поняття максимально прийнятного рівня збитку . Логічно було б встановити розмір фонду ризику рівним величині максимально прийнятного збитку:

(8.5)

Остаточний варіант умови економічної ефективності використання страхування для покриття ризиків підприємства виражається такою нерівністю:

(8.6)

Нерівність (8.6) визначає максимально прийнятний для страхувальника розмір страхової премії, виходячи з внутрішніх властивостей страхованих ризиків, що описуються в моделі параметрами і . Ці параметри можуть бути визначені на основі статистичних даних. У разі їх відсутності як наближені значення і , можна використовувати доступні дані щодо інших підприємств аналогічного профілю або взяти значення максимального та середньорічного збитку від розглянутих ризиків за досить тривалий період часу (у приведених до рівня розрахункового року сумах), скоригованих на коефіцієнт, визначений експертним шляхом.

Таким чином, чим більший розмір фонду ризику, що формується підприємством, тим менш ефективним є самострахування. Ефективність самострахування падає зі збільшенням прибутковості діяльності підприємства та зростає зі збільшенням прибутковості ліквідних високонадійних інвестицій. Це положення має очевидний економічний зміст: зі збільшенням прибутковості своєї діяльності підприємству вигідніше вкладати кошти у виробництво, ніж використовувати їх на створення фонду ризику. З іншого боку, зростання прибутковості цінних паперів підвищує привабливість вкладення в них тимчасово вільних коштів з фонду ризику.

Основний спосіб передачі ризику полягає в укладанні угод – будівельних контрактів, оренди, контрактів на зберігання та перевезення вантажів, контрактів продажів, обслуговування, постачання, договори факторингу, біржові угоди. При передачі ризику до тексту документів вносяться спеціальні умови, що зменшують власну відповідальність при настанні непередбачених випадків чи тих, які передають ризик контрагенту;

Хеджування є відносно новим, але достатньо результативним напрямом регулювання ризику. Воно передбачає страхування ціни товару від ризику, яка невигідна для продавця чи покупця, шляхом створення зустрічних валютних, комерційних, кредитних вимог. Відокремлюють хеджування з використанням опціонів, ф’ючерсних контрактів, використанням операцій “своп”. Принцип механізму хеджування з використанням ф’ючерсних контрактів полягає в тому, що якщо той чи інший суб’єкт економіки несе фінансові втрати через зміну цін до моменту поставки як продавець валюти, реального активу чи ЦП, то він виграє у тих же розмірах, як покупець ф’ючерсних контрактів на таку ж кількість валюти, реального активу, ЦП чи навпаки [51, с.25]. Він використовується при здійсненні операцій з великим обігом товарних та грошових ресурсів. Опціони дають можливість обмежити величину втрат, оскільки в основі даної форми хеджування лежить угода з премією (опціоном), що виплачується за право (але не зобов’язання) продати чи купити протягом передбаченого опціоном строку, певний актив у певній кількості за раніше обумовленою ціною. В основі операції “своп” лежить обмін (купівля-продаж) відповідними фінансовими активами чи фінансовими зобов’язаннями з метою покращення їх структури та зниження можливих втрат.

Операції валютні „своп” – операції, смисл яких в тім, що одна валюта продається на умовах її зворотного викупу в тій же сумі через певний час і за курсом, зафіксованим у момент угоди.

Опціон – (лат. – вільний вибір) – цінні папери, що дають їхньому власнику право купити чи продати протягом установленого терміну визначену кількість акцій, інших цінних паперів за фіксованою ціною. Продавець опціону приймає на себе зобов’язання, по яких він у залежності від виду опціону повинен або придбати в покупця відповідні акції, інші цінні папери, або продати їх йому. Покупець опціону приймає рішення про те; чи реалізовувати куплене ним право чи ні в залежності від руху курсів акцій у період дії опціону. Напрями руху біржового курсу, прогнозовані покупцем і продавцем, протилежні, тому обидва розраховують отримати прибуток. Якщо опціон буде реалізований, доход продавця складе сума, яку покупець оплатив за опціон (премія). Важливо правильно оцінити можливий курс предмету опціону в майбутньому. Опціони існують двох видів „пут” – на продаж і „колл” – на покупку.

Опціонний контракт – це контракт, який укладається на двосторонній основі про передачу на покупку або продаж відповідного активу по відповідній ціні у відповідний час. Покупець опціону – сторона, яка придбала право на покупку чи продаж активу і продавець – сторона, яка дає право поставити або прийняти актив на вимогу покупця. За отримане право покупець опціону виплачує деяку винагороду. О.к. можуть бути виконані, як тільки в день зазначений у контракті, так і в любий день строку закінчення контракту. В світовій практиці укладаються найбільше останні. Виконаний в будь-який день до закінчення контракту називається „американським”, в останній день закінчення контракту – „європейським”

Ф’ючерсна термінова угода (англ.) – двостороння угода із зобов’язанням постачати товар, заздалегідь обумовлений за всіма параметрами (кількість, якість, сорт, ціна, визначена дата, відповідний стандарт), який вироблятиметься в майбутньому. На відміну від інших строкових угод, ф’ючерсні товари продаються і купуються шляхом публічного проголошення на біржі пропозиції на купівлю та продаж. Така форма угод заздалегідь полегшує прийняття рішення на купівлю чи продаж товару. Якщо контракт не закритий до офіційного строку поставки, то клієнт зобов’язаний виконати своє зобов’язання, тобто поставити чи оплатити товар контрагенту, якого довільно визначає товарна біржа з числа учасників торгів. На відміну від товарної біржі фондова біржа остаточну ліквідацію контракту здійснює шляхом збільшення чи зменшення додаткової маржі (різниця між цінами товарів) в останній день торгів. Це значить, що клієнт переводить кліринговій палаті (посередницька установа в організації виконання ф’ючерсних угод. покупці і продавці ф’ючерсних контрактів беруть на себе зобов’язання не один перед одним, а перед розрахунковою палатою, яка є гарантом і страхувальником для обох сторін) чи навпаки, отримує від неї виграну суму. В розвинутих капіталістичних країнах ф’ючерсна торгівля зарекомендувала себе як високоефективна форма взаємозв’язку між продавцями і покупцями завдяки високій стандартизації, простоті та надійності операцій, гарантованому отриманні й збуту продукції.