4. Видатні лікарі хvіі-хvііі ст.

Бернардіно Рамацціні (1633-1714) – видатний італійський учений, основоположник гігієни праці і професійної патології, отримав освіту у Пармському університеті, вдосконалював свої знання у шпиталях Риму. До своєї професури в Модені і Падуї він протягом 30 років працював лікарем у різних містах Північної Італії, де мав змогу ознайомитися з умовами праці і життя робітників місцевих мануфактур і взагалі бідноти. Він уважно вивчав хвороби представників понад 60 сучасних йому професій, при цьому “не погидував відвідати найжалюгідніші майстерні і вивчати таємниці механічних ремесел”. Результати багаторічних досліджень він узагальнив у класичній праці «Роздуми про хвороби ремісників», яка побачила світ у 1700 р. «Ти для задушливих майстерень на світ народилася, а не для розкішних палаців можновладців», - писав він у віршованому зверненні до своєї книги. Він описав шкідливий вплив на здоров’я вдихання пилу, тривалої роботи у стоячому або зігнутому положенні, детальну картину професійних уражень шкіри, стоматитів, які виникають при роботі зі сполуками ртуті, свинцю, і, що дуже важливо, дав поради, як зменшити кількість професійних захворювань або уникнути їх. Книга «Роздуми про хвороби ремісників» увічнила ім’я вченого. Впродовж 250 років вона була випущена багатьма мовами світу близько 30 разів.

Томас Сиденгам (1642 – 1689) - видатний англійський клініцист, отримавши освіту на медичних факультетах Оксфорда, Монпельє, Кембриджа, успішно займався лікарською практикою в Лондоні. Лікар Сиденгам не викладав в університетах, не створив власної школи, і, взагалі, не був схильний привертати увагу до своєї скромної персони. Ступінь доктора медицини він отримав у 52 роки. Усі його трактати складали один не дуже великий том, але знаменитий Г. Бурхааве, згадуючи ім’я свого вчителя, завжди знімав капелюх. Сиденгам першим почав розрізняти гострі і хронічні захворювання («Гострі хвороби - від бога, хронічні – від нас самих»). В основі терапії Сиденгама лежить думка Гіппократа про те, що природа людини є її лікарем. Одним із найважливіших засобів, якими організм допомагає собі, він вважав гарячку, і в той час, коли більшість лікарів намагалися боротися з нею, дозволяв цьому симптому розвиватися самостійно. Але ж він визнавав, що в деяких випадках треба втручання лікаря – це тоді, коли природа обирає хибний шлях. Його лікарський арсенал був досить скромним, велике місце в ньому займали дієта і зміцнюючі засоби.

В усіх випадках він насамперед прагнув пристосувати своє лікування до особливостей кожного випадку. «Жодне лікування до постановки точного діагнозу недопустиме, - зазначав він.- Потрібно, щоб той, хто пише історію хвороби, спостерігав з увагою не тільки прояви явні, а й такі, що можуть здаватися малоістотними, Він повинен уподібнитися художнику, який малюючи портрет, намагається помітити найтонші риси на лиці, яке він відображає.» Томас Сиденгам залишив нащадкам такі «портрети» багатьох хвороб, що і зараз до них нема чого додати. Він описав подагру (на яку страждав сам протягом багатьох років), кір, скарлатину, плеврити, серед артритів він відрізняв суглобовий ревматизм, звернувши увагу на молодий вік пацієнтів, сезонність захворювання і летючість ураження. Ним описана мала ревматична хорея, відома зараз як хорея Сиденгама.

Раніше за інших лікарів Сиденгам зрозумів значення оптимістичного настрою для пацієнта. Він писав, що прибуття у місто одного клоуна варте приїзду десятка лікарів, отже його можна вважати попередником психотерапії. В історії медицини Сиденгама називають англійським Гіппократом. На його пам’ятнику написано: «Медик, славний у віках».

Альбрехт Віктор Галлер ( 1708 – 1777) – видатний швейцарський учений отримав медичну освіту у Лейденському університеті, де його вчителем був Г. Бурхааве, удосконалював свої знання у Кембріджі й Оксфорді. В 19 років він отримав звання доктора медицини. Коли у 1737 р. був заснований Гетингенський університет, його запросили викладати анатомію, хірургію і ботаніку. За 16 років він зробив університет відомим на весь світ. Галер заснував в Гетингені анатомічний театр, експериментальні і хімічні лабораторії, ботанічний сад. Найважливіші роботи Галлера присвячені питанням анатомії і особливо фізіології. Він поєднав розрізнені фізіологічні відомості, доповнив їх своїми грунтовними дослідженнями і склав перший підручник фізіології, який видавався 20 разів і був основним посібником на медичних факультетах аж до початку ХІХ ст. Йому належить введення в біологію двох важливих понять – дратівливість і чутливість, він довів, що лише м’язам властиве на будь-яке подразнення відповідати скороченням, відкрив автоматизм серця, доповнив учення Гарвея, уточнивши зв’язок різних органів системи кровообігу, виявив, що кровоносна система має багато резервів для перерозподілу крові у різних обставинах, вивчив механізм дихання, дав фізіологічне пояснення виникнення мови і голосу. У 1753 році, не зважаючи на запрошення з різних країн на почесні наукові посади, він повернувся до рідних Альп, які він описував у своїх поетичних творах, і не залишав їх уже до самої смерті. З сучасної точки зору, багато що в ученні Галлера неправильно, ще більше не доведено до кінця; але він надав потужного поштовху фізіології і вказав подальші шляхи її розвитку.

Герард Ван Світен (1700 – 1772) – один з улюблених учнів Г. Бурхааве, якому належить честь не тільки реорганізації викладання медицини у Віденському університеті, а й організації медико-санітарної служби цілої країни. Прибувши на запрошення Марії Терезії до Відня, він зайняв посаду лейб-медика імператриці. Він успішно здійснив реформу віденської медичної школи – організував при медичному факультеті лабораторії, клініку, ввів практичні методи навчання. Пізніше, очоливши державний відділ медико-санітарних справ, він передав частину своїх повноважень А. Гаєну, також учневі Г. Бурхааве. Гаєн був першим, хто почав видавати клінічний журнал «Медичний звіт про практику Віденської клініки», який виходив протягом 1759 – 1779 рр. і відігравав дуже високу роль як джерело медичних знань для сучасників. Щодо Ван Світена, то він удосконалив обов’язкові правила медичної поліції, введені австрійською владою в 1765 р. В них заборонялась практика мандрівних хірургів і окулістів, зазначалися засоби боротьби з епідеміями, правила торгівлі медикаментами, утримання криниць, цвинтарів і т. ін. Серед наукових досягнень Ван Світена перші спроби лікування сифілісу дозованими розчинами сулеми – вельми важливе нововведення.

Жюльєн Ламетрі (1709 – 1751) - відомий французький лікар, почав свою медичну освіту у Паризькому університеті, далі навчався в Лейденському університеті у Г. Бурхааве. Після закінчення навчання повернувся до Франції, але через гостру критику професорів – схоластів зазнав переслідувань і був вимушений залишити батьківщину і поїхати до Голландії. Там він написав свої головні праці «Людина – машина», «Людина – рослина», «Людина більше, ніж машина». У книзі «Людина – машина» він висловив думку про єдність живої природи і поступове удосконалення живих істот, тобто, як ніхто з його сучасників, наблизився до розуміння еволюції органічного світу. Ці ідеї викликали обурення духівництва, яке спалило майже весь тираж книжки і загрожувало її автору смертною карою. Залишок життя він був примушений провести у Німеччині, рятуючись від переслідувань.

Джон Гунтер (1728-1793), видатний англйський хірург, який багато працював і в галузі анатомії (Гунтеров канал), ембріології, геології, ботаніки. Його багаті біологічні колекції стали основою відомого Гунтеровського музею при Лондонському Королівському товаристві. Він першим описав сифілітичний твердий шанкер і дотримувався думки, що вирізуючи його або випікаючи розпеченим залізом, можна зупинити поширенню хвороби в організмі. Він багато експериментував над тваринами і над собою, один з таких експериментів закінчився для дослідника трагічно. Прищеплюючи собі гонорею, він заразився і на сифіліс, бо хворий, від якого робилося щеплення, страждав на обидва недуги. Д. Гунтер зробив з цього помилкові висновки про єдину природу обох захворювань. Перебіг сифілісу ускладнився розвитком аневризми аорти, яка стала причиною передчасної смерті вченого. Уільям Гунтер (1718-1783), брат Д. Гунтера, вважається засновником англійської акушерської школи.

Сестринська справа протягом століть була допоміжною службою з догляду за хворими. Відомо, що в 1633 р. католицький священик Св. Вінцент де Паул за допомогою вдови з вищого світу Луїзи де Грас створив у Франції одну з перших общин сестер милосердя. Була розроблена перша навчальна програма для підготовки сестер. Подібні общини почали з’являтися і в інших країнах, але єдиної системи підготовки медсестер не існувало. Медсестра в ті часи була лише помічницею, що «беззаперечно підкорялася волі лікаря».