Розвиток медичної науки в Західній Європі хvii-xviiIст.

1. Революція у природознавстві та її значення для розвитку медицини

2. Розвиток медичної науки в ХVІІ-ХVІІІ ст. в Західній Європі.

3. Медична освіта й організація медичної допомоги в Західній Європі ХVII-

ХVIIIст.

4. Видатні лікарі ХVII-ХVIII ст.

5. Висновки і контрольні запитання.

1. Революція у природознавстві та її значення для розвитку медицини

ХVII-ХVIII віки – це дуже цікавий і важливий період розвитку людства; в політичній історії ця епоха відзначена багатьма надзвичайними подіями – становленням нових економічних і політичних відношень в країнах Західної Європи, духовним бродінням у суспільстві, глобальною перебудовою в світі у зв’язку з колоніальною експансією, великими географічними відкриттями. Бурхливий розвиток капіталізму, буржуазні революції в Нідерландах, Англії і Франції сприяли зародженню нової філософії.

Розвиток природознавства в ці часи ознаменувався такими подіями, як завершення розробки геліоцентричної системи, розпочатої М. Коперніком, винаходи Г. Галілея й І. Ньютона в галузі астрономії і фізики, створення Х. Гюйгенсом хвилевої теорії світла, експерименти Ш. Кулона, А. Вольта, А. Гальвані з електрикою, відкриття Р. Бойлем й Е. Маріоттом головного закону теорії газів, М. Ломоносовим – закону збереження матерії. Наукові відкриття, втілені в техніку, почали використовуватися у виробництві. Розпочався великий промисловий переворот.

Ця епоха була надзвичайно важлива і для розвитку медицини, саме в цей час відбулося перетворення суміші роз’єднаних знань, марновірства і забобонів (а саме такою була середньовічна медицина) на справжню науку.

Наприкінці цього періоду анатоми вже досконало знають будову людського тіла з початковими відомостями з мікроскопії тканин і органів, зароджуються фізіологія, мікробіологія, патологічна анатомія, гістологія, набуває нового статусу хірургія. Девізом для багатьох лікарів стає славнозвісний вислів Г. Бурхааве «Передусім, відвідати і побачити хворого». Це елементарне положення на той час має велике значення, бо спрямовано проти схоластики і затверджує в медицині метод спостереження і досвіду. В клініці внутрішніх хвороб з’являються нові методи діагностики, які не втрачають значення і зараз, – перкусія і аускультація, починають використовувати перші інструментальні методи діагностики. Розвиток хімії дозволяє впровадити в медичну практику перші лабораторні дослідження – в Англії Джон Ролло почав робити аналізи крові і виявив у 1797р. гіперглікемію при цукровому діабеті.

2. Розвиток медичної науки в хvii –хviii ст. В Західній Європі

Період, що вивчається, характерний видатними відкриттями, без яких подальший розвиток медицини був би неможливим. Ось їх короткий огляд.

Однією з епохальних подій цього часу був винахід мікроскопа. Перший мікроскоп був сконструйований у 1610 р. Г. Галілеєм. Оптична трубка Галілея давала лише 9-кратне збільшення і призначалася для вивчення внутрішньої будови предметів.

Англійський ботанік Роберт Гук вперше використав для наукових досліджень мікроскоп власної конструкції, який забезпечував збільшення в 30 разів. В 1665 р. Р. Гук описав клітинну будову рослин і дав назву складовій частині всього живого – клітина (celulla).

Найбільш потужний мікроскоп свого часу створив нідерландський дослідник Антоній ван Левенгук (1632 – 1723). Без його приладу з 270-кратним збільшенням гістологія, біологія, мікробіологія могли би запізнитися на ціле століття.

Перші повідомлення А. Левенгука про його приголомшуючі відкриття належать до 1673 р. Він описав і зарисував еритроцити, будову гладких і поперечносмугастих м’язів, кісток, клітинну будову органів рослин, разом зі свої учнем Гамом в 1677 р. відкрив сперматозоїди тварин і людини.

А. Левенгук був першим, хто побачив мікробів, вивчаючи зубний наліт.

«З надзвичайним здивуванням я побачив під мікроскопом таку кількість маленьких тварин і, до того ж, у такому крихітному шматочку названої речовини, що в це неможливо повірити, якщо не побачити своїми очима… У мене в роті звірів більше, ніж у всьому королівському зоопарку», - писав він в Англійське Королівське наукове товариство про свої спостереження.

Отже, А. Левенгук розпочинає історію мікробіології.

Надзвичайне значення для подальшого розвитку медицини мало відкриття кровообігу англійським ученим Вільямом Гарвеєм (1578 - 1657).

«Праця Гарвея не тільки рідкісної цінності плід його розуму, але й подвиг його сміливості і самовідречення.», - писав про дослідника І. П. Павлов. Якщо А. Везалія ми вважаємо батьком сучасної анатомії, то У. Гарвей є одним з основоположників фізіології.

Попередником Гарвея був іспанський філософ і лікар Мігель Сервет, який в книзі «Відновлення християнства» висловив думку про існування малого кола кровообігу. Але опис малого кола в теологічному трактаті, забороненому інквизицією, скоріше за все, був невідомий У. Гарвею

Лікар Гарвей отримав освіту в Кембризькому і Падуанському університетах, з 1603 р. почав практикувати в Англії, де лікував бідних. Одночасно з практичною діяльністю він проводив експериментальні дослідження будови і роботи серця у тварин. Результати дослідницької роботи були сформульовані коротко – кров рухається двома колами: великим (тілесним) і малим (легеневим). Вперше свої погляди Гарвей виклав у лекції, що була прочитана в Лондоні у 1618 р.

В 1623 р. Гарвей отримав запрошення на посаду двірського лікаря, з 1625 р. був лейб-медиком нещасливого короля Карла І. Світські обов’язки дуже заважали дослідницькій роботі вченого, але він продовжував працювати. Відносини за межами офіційних між королем і вченим виникли на науковому грунті. Захоплений теоріями Гарвея, король дозволив йому використовувати для дослідів тварин з Віндзорського зоопарку.

Великий фізіолог І. П. Павлов писав, що «Гарвей піднявся своєю думкою над сотнею інших, часто не малих голів, завдяки тому, що мав справу не з трупами – машинами, що припинили свою роботу і руйнуються, а з живими організмами».

Книга «Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин» побачила світ у 1628 р. Одночасно з вивченням кровообігу, Гарвей займався ембріологією. Матеріалом для дослідження – своїми мисливськими трофеями – його щедро забезпечував Карл І.

Під час буржуазної революції, коли король Карл І втік з Лондона, двірський лікар Гарвей вимушено супроводжував його. Тим часом повстанці пограбували лондонську квартиру вченого, знищивши всі рукописи з порівняльної і топографічної анатомії, ембріології, створені в результаті багаторічних досліджень.

Наприкінці життя вчений відійшов від політики. Останню роботу «Дослідження про зародження тварин» він опублікував у 1651 р.

Вчення про кровообіг було відправною точкою для роздумів, наслідком яких стало розроблення ін’єкцій. Перші примітивні шприци були зроблені з міхурів тварин і оздоблені дерев’яними або металевими «носиками». Перше вприскування (тоді воно називалося новою хірургічною клізмою) зробив собі в другій половині ХVІІ ст. лікар Матеус Готтфрид Пурманн в Силезії. Вчення про переливання крові також бере свій початок від робіт У. Гарвея про кровообіг. Перше переливання крові від тварини (ягняти) людині здійснив у 1667 р. французький вчений Ж. Дені, і воно було успішним. Але, після того, як четверта спроба закінчилася смертю пацієнта, переливання крові припинилися майже на сторіччя. Його наукове обгрунтування стало можливим лише на початку ХХ ст. коли були відкриті групи крові.

Як кров переходить з артерій у вени Гарвей не дізнався. Капиляри були відкриті італійським дослідником Марчело Мальпігі (1628–1694) за допомогою мікроскопа через 4 роки після смерті Гарвея. У розпорядженні М. Мальпігі були недолугі мікроскопи, а точніше, лупи, які давали збільшення лише в 180 разів, але він зумів з їх допомогою відкрити останню таємницю кровобігу, а також вивчити будову шкіри, легенів, описати ниркові клубочки, які стали пізніше називати мальпігієвими тільцями.

Учень У. Гарвея Томас Вілізій (1622 – 1675) доповнив його вчення точним описом скорочень передсердь і шлуночків, вимірюванням швидкості руху крові, виявив коло кровообігу в основі головного мозку (Вілізієво коло), а також вивчав будову головного мозку і відкрив Х1 пару черепно-мозкових нервів – додатковий нерв.

Безсумнівний прогрес природознавства в першій половині ХVII ст. викликав у деяких медиків прагнення звести всі ці наукові досягнення в єдину узагальнюючу систему. Набули подальшого розвитку дві школи – ятрохіміків і ятрофізиків.

Палким прихильником ятрохімії був лейденський професор, видатний анатом Франц де Сильвіус (!614 – 1672). Відомі його дослідження будови головного мозку, зокрема він описав канал, що з’єднує III і IV шлуночки мозку – Сильвієв водогін. Відправним пунктом його учення було поняття про ферментацію. Він вважав, що під впливом ферментів, а також теплоти тіла і «духів життя» утворюються кислі і лужні кінцеві продукти, рівновага між якими є запорукою здоров’я. Якщо ця рівновага порушується, утворюються кислі або лужні «їдучості», що спричиняє захворювання. Отже здавалося, що лікувати дуже просто за принципом «від протилежного», не забуваючи при цьому і старі добрі методи лікування. Багато прихильників хімічна теорія мала в Нідерландах і Германії.

В Англії, Франції, Італії панували погляди ятрофізиків. Стимулом до розвитку такого напрямку в науці було відкриття кровообігу. З механічного пояснення цього явища був зроблений висновок про необхідність знайти фізічне пояснення для всіх інших процесів в організмі.

Шляхи, що їх намітили ятрофізики і ятрохіміки, могли в кращому випадку збагатити медицину теоретичними знаннями. Але розбіжності між двома школами були настілько великими, що у багатьох лікарів виникли сумніви щодо правильності геніально побудованих систем. Це спонукало їх повернутися до старих принципів лікування, якими були принципи Гіппократа – гіппократизм.

Подальший розвиток клінічної медицини і принципів гіппократизма пов’язаний з ім’ям видатного голандського лікаря Германа Бурхааве (1668-1738), професора славнозвісної Лейденської школи, «всієї Європи вчителя», як тоді про нього казали. Поєднуючи практику і наукові дослідження, він керував чотирма кафедрами і займав посаду ректора Лейденського університету. Він завжди прагнув результати анатомічних і фізіологічних досліджень погодити зі спостереженнями і досвідом, які можна отримати тільки біля ліжка хворого. Слід додати, що він перший став користуватися лупою і термометром, удосконаливши термометр Фаренгейта, хоча його великі розміри ускладнювали дослідження. Пізніше з’явився більш зручний термометр Цельсія, але треба відзначити, що навіть у такому компактному вигляді медики користувалися ним неохоче, вважаючи вимірювання температури занадто складною процедурою.

Важливою подією для подальшого розвитку клінічної медицини стало відкриття перкусії (від лат. percussio - ударяти) австрійським практикуючим лікарем Леопольдом Ауенбруггером (1722-1809).

Син винороба, він часто спостерігав, як його батько вистукує діжки, щоб виявити, скільки вина в них залишилося. Він припустив, що так само можна виявити в плевральній порожнині хворого рідину, яку часто знаходять під час розтину тіл померлих від запалення плеври. Пізніше він показав, що за допомогою перкусії можна діагностувати ексудативний плеврит, гідроторакс, гідроперикард, гіпертрофію шлуночків серця. Результати семирічних досліджень були викладені в трактаті «Новий спосіб, як за допомогою вистукування можна виявити хвороби, що приховані в грудях». Метод перкусії отримав визнання через 47 років після виходу книги. На той час його автор давно вже помер у злиднях.. Впровадив цей метод у медичну практику і вдосконалив його відомий французький лікар, лейб-медик імператора Наполеона Жан Ніколя Корвизар.

Аускультація (від лат. Auscultare – уважно слухати), яка у примитивному вигляді застосовувалася ще за часи Гіппократа, була забута в середні віки, і її повернення пов’язано з ім’ям французького лікаря Рене Лаенека (1781-1826).

Починаючи зі студентських років, він займався вивченням туберкульозу, від якого наприкінці ХVIII ст.. помирали тисячі європейців. Досліджуючи трупи померлих від туберкульозу, медик зрозумів, що захворювання тривалий час розвивається безсимптомно і дає про себе знати занадто пізно, коли медицина безсила. Точний діагноз часто ставився вже після смерті, тому що не існувало способів діагностики за життя пацієнта. Винаходу ефективного інструмента, як це не дивно, сприяв еротичний фактор. Не наважуючись притулити голову до грудей юної пацієнтки, щоб вислухати серце безпосередньо вухом, лікар прийняв несподіване рішення – скрутив трубку з кількох листів паперу і приклав один кінець до ділянки серця, а другий до вуха і був здивований, почувши тони серця гучні і ясні, як ніколи. Наступного дня лікар Лаенек застосував новий метод під час обходу і виявив активний туберкульоз у третини хворих. Пізніше він почав користуватися дерев’яними стетоскопами, які він виточував власноруч з різних пород дерева. Р. Лаенек також відомий своїми роботами в області кардіології і гастроентерології – описав аускультативні симптоми вад серця, цироз печінки, перитоніт. За іронією долі видатний лікар помер від туберкульозу, тієї самої хвороби, з якою він боровся.

Майже 200 р. перкусія разом з аускультацією залишалися ледве не єдиними засобами діагностики у скудному арсеналі лікарів і зберегли своє значення до теперішнього часу.

ХVII-ХVIII ст. в історії медицини відзначені офіційним визнанням хірургії як самостійної науки.

Протягом багатьох віків дипломовані лікарі неохоче бралися за тяжку хірургічну роботу, гидливо ухиляючись від усього, що могло би принизити їх в очах публіки. В разі «вульгарних» хірургічних втручань лікар залишав хірургам – цирульникам право робити розрізи, пускати кров, ставити банки, пластирі, робити припікання. Лікарі вважали нижче своєї гідності займатися такими брудними справами. Але вони мали знати хірургію, тому що були присутні при складних операціях (трепанація черепа, ампутація). Підчас видалення грижі лікар спостерігав за ходом операції, щоб хірург випадково не зробив кастрацію. На відміну від лікарів, хірурги, якими були цирульники, не отримували спеціальної освіти. Мандруючи з міста в місто, вони часто виконували свою роботу на майданах у компанії зі скоморохами і танцюристами на канаті. Цирульники мали виключне право робити кровопускання, при цьому випущену кров вони повинні були заривати в землю, для чого в деяких містах були відведені спеціальні місця, наприклад Майдан Крові в Парижі. .

Дискримінація хірургів зумовила прагнення до визнання їх лікарями, і ця тенденція охопила всю Європу.

Переломним моментом цієї боротьби став 1731 р., коли в Парижі була заснована Хірургічна академія. Її перші директори Жан Луї Пті та Франсуа Жиго де Пероньї, починаючи з 1743 р., вибороли для академії права, рівні з медичними факультетами університетів у навчанні, атестації хірургів і присудження їм докторських ступенів. Пізніше в академії працювали видатні хірурги П’єр Дезо (1744-1760), Франсуа Шопар (1743-1795), імена яких збереглися до теперішнього часу в анатомо-хірургічній номенклатурі і десмургії.

У 1780 р. була створена Хірургічна академія у Відні, з 1784 р. тут почала своє існування хірургічна школа, яку імператор Йосиф II називав «школою геніїв». В кінці ХVIII ст. була створена Медико-хірургічна академія в Данії, а вже на початку Х1Х ст. - Лондонське королівське медико-хірургічне товариство, яке зберегло до тепер часу свою назву.

Важко переоцінити значення для подальшої боротьби з інфекційними хворобами, яке мала перша вакцинація наприкінці ХVIII ст. Серед пошесних хвороб, які лютували в усьому світі, натуральна віспа була однією з найстрашніших. Від неї помирало багато хворих, значна частина тих, хто одужали, втрачали зір.

Здавна було помічено, що ті, хто перехворів навіть на легку форму віспи, набувають стійкої несприйнятливості до неї. В Індії і Китаї з давніх давен існувала варіоляція (від лат. variola - віспа) – своєрідне щеплення. Щоб викликати легку форму хвороби, люди надягали на себе сорочки померлих від віспи або вводили в ніс сухий гній з пустул тих, хто одужував. Перше офіційне повідомлення про варіоляцію з’явилося в 1717 р. Дружина англійського посла в Константинополі леді Монтегю дізналася, як роблять її місцеві мешканці. Восени старі жінки приносять у яєчних шкарлупках рідину з віспяних пухирців і вводять бажаючим рідини стільки, скільки вміщується на кінці голки. Палко віруючі робили заштрики у вигляді хреста, менш релігійні особи – на непомітних місцях. Леді Монтегю перша в Європі зробила щеплення собі і своїм дітям, після чого варіоляція почала широко розповсюджуватися на континенті. В Росії в 1768 р. імператриця Катерина ІІ дозволила прищепити віспу собі і царевичу Павлу. Наприкінці сторіччя Д. Вашингтон наказав прищепити всіх солдатів своєї армії.

Але з часом виявилося, що варіоляція не є небезпечною процедурою. Досить часто вона викликала тяжке захворювання, яке закінчувалось смертю щепленого.

Велика історична заслуга перемоги над тяжкою хворобою належить англійському досліднику Едварду Дженнеру (1717-1823), простому лікарю сільських общин. Одного разу він почув від селян, що доярки, які перехворіли на безпечну для людини коров’ячу віспу, не хворіють на віспу натуральну. Після багатьох років досліджень він зробив першу в історії людства вакцинацію ( від лат. vacca – корова) – прищепив у 1796 р. хлопчику Джеймсу Фіпсу вміст віспяної пустули з руки жінки, що хворіла на коров’ячу віспу. Пізніше хлопчику була зроблена варіоляція, яка не спричинила захворювання.

Це відкриття викликало жорстокий опір у суспільстві. Лунали запитання, навіщо потрібні змішування звірячих хвороб з людськими, друкувалися листівки з карикатурами, на яких були зображені люди з рогами і копитами, що нібито виросли у них після вакцинації, створювалися противакцинаційні комітети.

Проте, чергова епідемія підтвердила правоту Дженнера, тому що не захворів жодний з тих, хто отримав щеплення. З 1803 р. Е Дженнер деякий час керував товариством віспощеплення в Лондоні (зараз Дженнеровський інститут), але швидко повернувся на своє попереднє місце сільського лікаря. Він усе життя був вдячний Джеймсу Фіпсу, подарував йому будинок і власноруч садив троянди в його саду. Метод вакцинації виявився абсолютно безпечним і врятував життя мільйонам людей у всьому світі. Остаточну перемогу над віспою було проголошено в 1980 р.

«Ланцет Дженнера врятував людських життів більше, ніж занапастила шпага Наполеона», сказав про свого славнозвісного співвітчизника а ХІХ ст. відомий акушер Д. Симпсон. Що до Наполеона, то він не дивлячись на те, що тоді Франція перебувала в стані війни з Англією наказав виготовити медаль на честь відкриття Дженнера, а в 1805 р. ввів у країні обов’язкове (примусове) щеплення.

У ХVIII ст. відбулося народження патологічної анатомії. Її основоположник – італійський учений Джованні Батиста Морганьї (1682 – 1771). Про надзвичайну обдарованість цієї людини свідчить той факт, що ступіні доктора філософії і медицини він отримав у віці 19 років.

Займаючись анатомією, він подібно деяким своїм попередникам, реєстрував побачені ним рідкісні хворобливі зміни внутрішніх органів. Поступово він перейшов до систематичного вивчення всіх патологічних явищ. Свої спостереження він зібрав в єдине ціле в капітальній праці, яку закінчив у глибокій старості – у 1761. Його шеститомна книга «Про причини і місцезнаходження хвороб, виявлених анатомом» створювала надійну основу для правильної діагностики і лікування.

Послідовник Морганьї французький лікар Марі Біша (1771 – 1802) був справжнім фанатиком науки ( про його відданість справі свідчить той факт, що лише за одну зиму він зробив 600 розтинів). Вивчаючи будову і функцію організму, він прийшов до висновку, що об’єднуючим фактором для органів є тканини і що патологічні процеси, які відбуваються у певних тканинах, мають однаковий перебіг у всіх органах. Його вважають засновником гістології.