5. Діяльність ю. Дрогобича-Котермака – першого гуманіста в українській філософській традиції

Юрій Дрогобич-Котермак (1450-1494) під ім’ям Георгія-Михайла, сина Доната з Дрогобича був записаний в 1468 р. студентом Краківського університету, де отримав ступені бакалавра, а пізніше магістра. Не задовольняючись такою освітою, він вирушив у далеку Італію і вступив до Болонського університету. Коло його інтересів було досить широким, в традиціях універсалізму тих часів – астрономія, метереологія, економіка, географія, філософія і медицина. В 1478 р. він дістав звання доктора філософії, а в 1482 р. – доктора медицини. В ці роки він був обраний одним з ректорів Болонського університету по факультетах медицини і вільних інститутів і по святкових днях читав почесні лекції з медицини.

З 1488 р. Г. Котермак викладав медицину в Краківському університеті, де він був одним з вчителів Н. Коперніка. До наших часів збереглася (по одному примірнику в Краківській бібліотеці і в бібліотеці міста Тюбінгена в Німеччині) книга Котермака, написана латиною і надрукована в Римі «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Георгія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету щасливо виконана». Це перша в історії друкована книжка нашого співвітчизника. Ю. Дрогобич вірив у могутність людського розуму. «Обшири небеса для наших очей незбагненно великі; розумом легко проте можемо їх осягнуть», – писав він у своїй книзі. Дрогобич пише, що на відміну від інших авторів, які прагнуть тільки задовольнити власне честолюбство, мета його книги – «роду людському аби тільки б корисна була». Серед його наукових досягнень, опис деяких інфекційних захворювань, зокрема чуми, перше в історії встановлення географічних координат таких міст, як Львів, Дрогобич, Москва, Вільно, Кафа, ідея про можливість передбачення погоди через тривалі спостереження.

Майже все своє життя Юрій Дрогобич-Котермак провів за межами батьківщини.

6. Медична допомога в Запорозькій Січі

Протягом всього часу існування Запорозької Січі козаки лікувались іноді дуже своєрідними, але ефективними засобами народної медицини. Класичним джерелом з історії українського козацтва є «Опис України, або областей королівства Польського, що лежать поміж кордонами Московії і Трансильванії» Г. Боплана. Французький інженер і картограф Гийом де Боплан відвідав Україну в 1630-1647 рр. Займаючись будівництвом, він уважно спостерігав за культурою та звичаями українського народу. Саме він залишив нам невеликі за обсягом, але дуже цікаві свідчення про тогочасну козацьку медицину. Між іншим, Боплан відзначав, що козаки відрізняються міцним здоров’ям, не страждають на розповсюджену в Польщі хворобу – гостець, або колтун. І взагалі, «мало хто з козаків помирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

Даючи загальну характеристику запорізьким козакам, їх способу життя, Боплан звернув увагу на тривалі (до 8-9 місяців на рік) пости і на вживання непомірної кількості алкоголю. «Не думаю, щоб знайшовся на землі народ, який міг би зрівнятися з ними щодо вживання напоїв. Вони ніколи не будуть настільки п’яними, щоб не розпочати знову пити». Але тут же він підкреслював, що «це буває лише на дозвіллі, бо коли перебувають у військовому поході чи задумують якесь важливе діло, дотримуються надзвичайної тверезості». Отже традиція вважати наших славетних предків пияками є хибною.

В народі козаків вважали лицарським братством, борцями за православ’я, і багато козаків щиро ототожнювало себе з цими високими ідеальними образами. Збереглися свідчення сучасників, що під час походів козаки не вживали міцних напоїв, а вино, що його захоплювали як бойовий трофей, виливали. Проте, горілка була важливою складовою частиною козацької медицини. «Бачив я хворих козаків, у лихоманці, які замість якихось ліків брали півзаряду гарматного пороху, змішували його навпіл з горілкою, і все це випивали; а далі вкладалися спати, щоб вранці прокинутися зовсім здоровими. Інші ж козаки брали попіл і так само змішували його з горілкою, усе це випивали і також видужували» (дуже імовірно, що ці «пекельні суміші» діяли на кшталдт сучасних сорбентів). Описав Боплан і чудернацький засіб, яким козаки лікували рани: «Неодноразово бачив, як козаки, поранені стрілами, перебуваючи далеко від хірургів, замазували свої рани землею, змоченою власною слиною, і це виліковувало їхні рани, ніби найкращий бальзам».

Проте, медична допомога у Запорізькому війську все ж таки була. Її надавали цирульники-професіонали. Цирульники не входили до складу військових службовців, але вони брали участь у походах і допомагали пораненим на полі бою.

Лікарі-фахівці, які епізодично потрапляли в Січ, лікували переважно старшин та гетьманів.

Перші свідчення про створення своєрідних військових шпиталів належать до кінця ХVІ ст. Повертаючись з походів, козаки привозили багато поранених, які потребували тривалого лікування. Для цього створювалися шпиталі при монастирях. Один з перших шпиталів був при Самарському монастирі. Протягом десятиліть він давав притулок хворим і пораненим, не відмовляючи навіть полоненим татарам, туркам і ногайцям. Багато з них згодом стали християнами. Так здобув слави інок Георгій з татар, що успішно лікував за допомогою трав різні недуги.

В 1672 р. Кіш (Козацька верхівка) уклав угоду про утворення в Межигірському монастирі шпиталю, «для утримання старців, калік, переважно скалічених запорожців за рахунок Запорізької Січі». Цей шпиталь отримав назву Запорізького Спасу й існував протягом століття. Також діяли шпиталі в інших монастирях – Трахтемирівському, Лемківському, Лебединському. Вони охоче приймали поранених, бо мали від цього відчутний прибуток.

Так, Б. Хмельницький передав у володіння Межигірському монастирю містечко Вишгород з селами, а І. Сірко писав у листі, що Військо Запорізьке передає частину своїх прибутків туди, де служать панахиду по загиблим козакам та лікують недужих. Усі ці факти є дуже цікавими, бо свідчать про існування вже в ті часи елементів евакуації поранених з поля битви.

У 1775 р. за наказом Катерини ІІ Січ була знищена, і шпиталі припинили своє існування.