4. Медична освіта в Україні хііі – хvі ст.

Цехи, в які об’єднувались цирульники, протягом десятиліть були єдиною школою медичного ремесла (офіційно вони припинили своє існування в Україні аж в 1835 р.). Документальні відомості про цирульників з’являються в архівах з кінця ХIV ст., коли в містах України заведене було обмежене самоврядування – так зване Магдебурзьке право. В ХV ст. при Київському магістраті існували 16 цехів, серед них був і цех цирульників.

Цехи складалися з учнів – «хлопців», підмайстрів – «молодиків» і майстрів. Майстер міг мати 3-4 учнів. Коло практичних навичок, яким навчались майбутні цирульники, було досить широким – від гоління і елементарних хірургічних втручань до лікування сифілісу і шкірних хвороб.

У статуті цеху цирульників так окреслюється програма навчання (наводиться мовою оригіналу): «Оное мастерство цирюльников имеет состоять в том: кровь жильную и зашкурную пускать, раны гоить рубаные и стреляные, а особенно вырывании зубов и в излечении французской и шолудней болезней, в постановке крастеров и в шлюфовании бритов».

Навчання починалося з 12-річного віку, грамотність при цьому була необов’язкова. Кожний учень перед вступом вносив до цехової скриньки певну суму ( від 6 грошей до 6 злотих). Навчання тривало три роки, після цього учень робив до цехової скриньки внесок 12 злотих, і його вписували до цехової книжки вже підмайстером, або молодиком. Молодик ще півроку працював у свого майстра. Далі починалося трьохрічне мандрування – знайомство з засобами лікування в інших місцях – своєрідна виробнича практика (в деяких містах – Києві, Львові, Луцьку – від мандрів можна було відкупитися). Після цього він міг здавати іспити на звання майстра.

Отримавши дозвіл складати іспит, молодик робив черговий внесок і одержував від цеху матеріали, необхідні для виготовлення іспитових лікувальних зразків. Для іспитів треба було виготовити мазі, пластирі (деякі з них складалися з 19 компонентів), порошки, направити нову бритву, ножиці, підготувати інструменти для кровопускання. Якщо кандидат на майстра одружувався з удовою або дочкою цирульника, його іспитовий внесок та й сам іспит за кількістю завдань зменшувався наполовину.

Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі пошаною серед населення, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною навіть в очах інших цехів.

Особи, які не були вписані в цехи, але займалися медичною практикою, називалися «партачами». Між партачами і цирульниками точилася запекла боротьба.

Дипломовані лікарі на той час звичайно мали коло себе кількох учнів, які допомагали їм в роботі і вчилися виконувати дрібні лікувальні маніпуляції. З часом ці учні починали працювати у містечках і великих селах самостійно. Працювати у містах, де були цехи цирульників, вони не мали права під загрозою штрафів.

За архівними матеріалами більшість цирульників навіть у Києві були неписьменними, свої знання вони отримували з усних переказів і наочним навчанням.

Вищу медичну освіту українські юнаки – діти шляхтичів і міщан отримували в університетах Європи. В документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже з другої половини ХІV ст.

Серед українських феодалів ХV1 ст. значна роль у розвитку освіти належить князям Острозьким. Князь Василь Костянтин Острозький заснував у своєму маєтку в 1581 р. перший вищий учбовий заклад в Україні – православний колегіум, де крім релігійних наук вивчалися «науки визвольні» (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика та класичні мови). В цій школі викладало багато вихованців Падуанського університету, тут працював професор Краківського університету Ян Латошинський, математик, філософ, астролог і лікар – medicus excelentissimus, як казали про нього сучасники. Після смерті князя Костянтина онука князя натомість православного відкрила єзуїтський колегіум.

Велику роль у подальшому розвитку практичної медицини відіграли братства, тобто релігійно-національні організації, що виникли серед православного населення України. Вони створювалися навколо церкви для допомоги бідним. Поступово братства розширювали сферу своєї діяльності і починали займатись політичними, культурними, просвітницькими справами. Вони влаштовували на кошти парафіян притулки, шпиталі, де утримувалися хворі та інваліди. Саме у братських школах отримували початкову освіту майбутні медики.

В більш пізньому описі Павла Алеппського, який в 1654 р. подорожував Україною, є такі рядки: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано з краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». В ХVI ст. братські притулки отримують назву шпиталів.

У ХVII і ХVIII ст.. кількість шпиталів в Україні становила з відомостей ревізьких книг в Лівобережній Україні в Чернігівському полку на 1732 рік – 118, в Лубенському – 107, Ніжінському – 138, Полтавському – 42. Ці шпиталі були скоріше опікувальними закладами, медичну допомогу хворим надавали вдома, це було цілком приватною справою.

З ХV ст. почалася підготовка лікарів у Польщі в Краківському університеті. Наприкінці ХVI ст. у 1593 р. була заснована Замойська академія у місті Замості. Її засновник Ян Замойський був випускником Падуанського університету, за зразком якого він і побудував свій навчальний заклад. В академії було три факультета – юридичний, філософський та медичний. Академія підтримувала тісні зв’язки з Падуанським університетом і може по праву вважатися його наступницею.

На медичному факультеті одночасно навчалося від 14 до 45 студентів. Термін навчання тривав чотири роки. Студенти академії об’єднувалися у земляцтва – польське, литовське, руське. При академїї був заснований госпіталь на 40 ліжок, де студенти мали можливість підкріплювати теоретичні знання клінічною практикою. На факультеті викладали доктори зі Львова, а також запрошували професорів Краківського та Падуанського університетів. У 1669 році Замойська академія набула статус університету і право присудження докторських ступенів. З друкарні академії вийшло чимало наукових праць. Замойська академія проіснувала 200 років і була закрита в 1794 р. за розпорядженням австрійського уряду через побоювання, що вона складатиме серйозну конкуренцію Краківському університету.

Кількість випускників тогочасних навчальних закладів була невелика, вони йшли на службу до феодалів, у резиденції єпископів, осідали у великих містах, обслуговуючи заможні верстви населення. Але, не зважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли певну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення. Окремі їх випускники, діставши звання бакалаврів медицини у Кракові чи Замості, продовжували навчання в університетах Італії, де здобували вчений ступень доктора медицини. З таких докторів медицини збереглися відомості про Юрія Дрогобича, Георгія-Франциска Скорину та Пилипа Ляшковського.