Постановка реакції Манту з діагностичною метою

Туберкулінодіагностику як діагностичний тест, застосовують при масових обстеженнях дітей і підлітків, а також для діагностики туберкульозу і визначення активності процесу.

Для проведення внутрішньошкірної проби Манту використовують туберкулін у стандартному розведенні. Він випускається у вигляді прозорої рідини в ампулах по 3 або 5 мл. Одна доза (2 ТО) міститься в 0,1 мл розчину. Використовують спеціальні туберкулінові, а за їх відсутності одноразові шприци. Після відкриття за загальними правилами ампули з туберкуліном у шприц довгою голкою набирають до 0,2 мл розчину. Змінюють голку, відтискають повітря і рідину до поділки 0,1 мл. Після обробки шкіри в ділянку передпліччя вводять туберкулін внутрішньошкірно, при цьому утворюється біла папула діаметром 7-8 мл, яка швидко розсмоктується. При індивідуальній туберкулінодіагностиці, що призначається у разі потреби диференціальної діагностики, можуть використовувати за призначенням фтизіатра більші дози туберкуліну (10 ТО). Відкриту ампулу туберкуліну можна зберігати з дотриманням асептики. Якщо через 72 год на місці введення туберкуліну помітно лише слід уколу на незміненій шкірі, проба Манту вважається негативною. Якщо виявляється папула розміром 2-4 мм, або гіперемія будь-якої величини, проба Манту сумнівна. За наявності папули 5 мм і більше – позитивна проба Манту. Пробу вважають гіперергічною при наявності папули 21 мм і більше, появі везикули чи лімфангіїту у дорослого.

Протипоказання: захворювання шкіри, гострі інфекційні хвороби, загострення хронічних захворювань, алергічні стани, епілепсія.

План сестринського догляду

Проблема. Загроза інфікування родичів хворого.

Причина. Бактеріовиділення.

Мета. Мінімізувати загрозу інфікування.

Втручання. Бактеріовиділювачами вважаються хворі, у яких мікобактерії туберкульозу виявлені хоча б одного разу будь-яким методом дослідження і є клініко-рентгенологічні ознаки активності туберкульозного процесу. Бактеріовиділення поділяють на: а) масивне, коли мікобактерії у мокротинні знаходять при звичайній бактеріоскопії або методом посіву (більше 20 колоній); б) мізерне, коли мікобактерії знаходять тільки методом посіву (не більше 20 колоній); в) формальне (умовне), коли бактеріовиділення вже припинилося, але хворий перебуває ще на контролі.

Найнебезпечнішими вважаються хворі з масивним бактеріовиділенням або мізерним, якщо в сім’ї є діти та підлітки і при цьому мають місце несприятливі обставини: погані житлові умови, порушення гігієнічних правил, зловживання алкоголем.

Такого хворого необхідно переконати в необхідності лікуватись стаціонарно, навчити збирати мокротиння в кишенькові плювальниці і знезаражувати його; хворий повинен знати, що особливо багато мікобактерій виділяється у зовнішнє середовище з найдрібнішими краплями мокротиння при чханні та кашлі, менше – при розмові. При чханні в навколишнє середовище викидається близько 50000 крапель слизу, які висихають і у вигляді пилу осідають на предметах. У значній частині цих пилинок містяться мікобактерії. При чханні та кашлі хворий повинен відвертатися від людей, які є поблизу, прикривати ніс та рот хустинкою, або тильною стороною лівої кисті – тоді права рука залишається чистою і хворий зможе потиснути руку людині, яка його відвідала. Хворий повинен частіше мити руки і змінювати носові хустинки. Особливо слід потурбуватися про дітей. Хворий, оберігаючи їх, не повинен брати на руки, не цілувати і не спати з ними в одному ліжку.

Профілактика

Неспецифічна профілактика туберкульозу передбачає соціально-профі­лактичні, санітарно-гігієнічні заходи, боротьбу із забрудненням навколишнього середовища. Важливим є своєчасне розпізнання захворювання, ізоляція і лікування нововиявлених хворих та хворих з активною формою туберкульозу. Для виявлення хворих на туберкульоз на ранніх стадіях використовують флюорографічне обстеження населення. Специфічна профі­лактика передбачає вакцинацію, ревакцинацію та хіміопрофілактику.

ПЛЕВРИТЫ

Плеврит — воспалительный процесс плевры, кото­рый, как правило, возникает вторично на фоне пора­жения легких, внутригрудных лимфатических желез, инфекционно-аллергического заболевания. Первичные плевриты встречаются редко и являются следствием травмы, туберкулеза или мезотелиомы плевры. Плев­риты бывают сухие и экссудативные.

Фибринозный (сухой) плеврит. Чаще всего воспа­лительная реакция плевры обусловлена обострением туберкулезного процесса в легких или внутригрудных лимфатических узлах. Плеврит может развиться вследствие острой пневмонии, нагноительных процес­сов, травме грудной клетки, лейкозе и др.

При сухом плеврите происходит воспаление пари­етального и висцерального листков плевры с появле­нием гиперемии, отечности плевры, приводящей к ее утолщению. На поверхности плевры происходит вы­падение нитей фибрина и расширение сосудистой си­стемы. Обычно сухой плеврит предшествует экссудативному плевриту.

Клиническая картина. Основные жалобы на боль в соответствующей половине грудной клетки, усили­вающуюся при кашле. Отмечается сухой болезненный кашель, повышение температуры тела, недомогание. При осмотре — отставание грудной клетки при дыха­нии на стороне поражения. При пальпации обнару­живается болезненность и ригидность мышц. При аускультации выявляется ослабление дыхания, прослу­шивается шум трения плевры. Шум, как правило, гру­бый, при надавливании на грудную клетку может уси­ливаться. После кашля шум трения не меняется.

Состояние пациента определяется основным забо­леванием. При диафрагмальном плеврите боль может ощущаться в животе и симулировать синдром «ост­рого живота» или иррадиирует в область шеи (по диафрагмальному нерву). При верхушечной локализа­ции плеврита появляется боль при пальпации боль­ших грудных и трапециевидных мышц.

При рентгеноскопии отмечается ограничение под­вижности купола диафрагмы, уменьшение прозрачности синуса с соответствующей стороны. В крови изме­нения обычно отсутствуют или отмечается небольшое увеличение СОЭ.

Заболевание продолжается 2-3 недели и заканчи­вается полным рассасыванием очагов воспаления или образованием плевральных сращений (спаек, шварт).

Сухой плеврит может развиться в экссудативный. Если течение плеврита затяжное, то можно предпола­гать наличие активного туберкулезного процесса в лег­ких.

Лечение. Лечение должно быть направлено на лик­видацию основного заболевания (туберкулез, острая пневмония, абсцесс легких). Назначают анальгетики, препараты, уменьшающие кашель.

Применяют также горчичники, йодные сетки, фи­зиотерапевтические процедуры (исключая туберкулез­ную этиологию). Прогноз и профилактика определя­ются основным заболеванием.

Экссудативный плеврит. При экссудативном плев­рите воспалительный процесс плевры сопровождает­ся накоплением жидкости в плевральной полости. Плевриты бывают серозно-фибринозными, геморраги­ческими, гнойными, хилезными и смешанными. Экс­судативный плеврит развивается вследствие туберку­лезной интоксикации, пневмонии, ревматизма и др.

При наличии воспалительного процесса в плевре нарушается сосудистая проницаемость, внутрисосудистое давление повышено, изменяется коллагеновый слой висцерального листка плевры с накоплением экссудата в нижнебоковых отделах плевральной по­лости. Жидкость сдавливает легкое, уменьшает его воздушность.

Клиническая картина. При экссудативном плев­рите боль менее выражена, чем при сухом. Отмечают кашель, лихорадку, вынужденное положение пациен­та на больном боку, цианоз, одышку, отставание груд­ной клетки при дыхании на стороне поражения.

Экссудативный плеврит (схема) 1 — жидкость

При пальпации грудной клетки выявляется ослабление го­лосового дрожания на пораженной стороне. При пер­куссии быстро нарастающее количество жидкости в плевральной полости создает укорочение перкуторно­го звука, причем верхняя граница жидкости представ­ляет собой косую линию (линия Дамуазо), хорошо ви­димую при рентгенологическом исследовании. При аускультации в зоне притупления дыхание ослаблено или не прослушивается, в верхней зоне притупления выслушивается шум трения плевры, появляющийся вначале и при рассасывании экссудата.

При исследовании сердечно-сосудистой системы от­мечаются приглушение сердечных тонов, смещение сердца в противоположную сторону, тахикардия, ги­потония. На ЭКГ могут быть признаки диффузного изменения миокарда.

В крови отмечается лейкоцитоз со сдвигом форму­лы влево, увеличение СОЭ, эозинофилия. Наиболее тя­желое течение наблюдается при гнойных плевритах, которые могут сопровождаться прорывом в соседние органы и образованием свищей.

При гнойном плеврите температура имеет гектический характер (вечером 40°С, утром снижена до 36°С), выражены симптомы интоксикации.

Лечение. Важным лечебным мероприятием при гнойных плевритах является эвакуация гнойного со­держимого и введение в полость плевры антибиоти­ков. Лечение гнойного плеврита нужно проводить в условиях специализированного торакального отделе­ния. В 7-8 межреберье по линии, идущей книзу от лопатки, делают прокол специальной толстой иглой. При попадании иглы в плевральную полость через иглу выделяется экссудат.

Плевральная пункция (торакоцентез)

Необходимо различать наличие у больного транс­судата или экссудата. Транссудат свидетельствует о наличии отечной жидкости в полостях, а экссудат — о воспалительном характере процесса. Для диагнос­тики используют лабораторные методы: плотность транссудата ниже 1,015, а экссудата — выше 1,015, количество белка в транссудате ниже 3%, а при экссу­дате — выше 3% . Рентгенологически транссудат рас­полагается в полости плевры горизонтально и при

перемещении больного под экраном жидкость в по­лости изменяет свой уровень.

Во всех случаях применяют противовоспалитель­ные (салицилаты, производные пирозолона, индометацин), анальгетические, десенсибилизирующие и противокашлевые средства.

В период рассасывания экссудата назначают дыха­тельную гимнастику, общеукрепляющее лечение. Для предотвращения плеврита важным является лечение основного заболевания: туберкулеза, пневмонии, рев­матизма.

Лечение гнойного плеврита. Активную антибиотикотерапию сочетают с хирургическим вмешательством, общеукрепляющим лечением, переливанием плазмы, белковых препаратов.

Прогноз, как правило, благоприятный. Когда плев­рит развивается вследствие рака легких, прогноз для жизни неблагоприятный. Развитие множества спаек приводит к дыхательной недостаточности.

Профилактика определяется основным заболева­нием.