Вопрос 16новітній конституційний процес в україні

Процес творення нового Основного Закону нашої держави, що супроводжувався низкою суттєвих змін і доповнень до Консти­туції 1978 p., розпочався 16 липня 1990 р. Того дня Верховна Рада УРСР прийняла Дек 

Декларація стверджувала сучасну назву держави — Україна, вводила до офіційного легітимного обігу категорії "національна держава", "національна державність", підкреслювала приналежність до народу України — єдиного джерела державної влади — громадян усіх національностей, констатувала верховенство Конституції і законів республіки на своїй території, розмежовувала владу на законодавчу, виконавчу і судову, гарантувала громадянам рівність перед законом, права і свободи, передбачені як Конституцією УРСР, так і нормами міжнародного права, територіальне верховенство і недоторканість кордонів, економічну самостійність і захист усіх форм власності, економічну безпеку і національно-культурне від­родження українського народу. Проголошуючи про свій намір стати у майбутньому нейтральною державою, Україна заявила про своє право на власні збройні сили, внутрішні війська і органи державної безпеки, безпосередні і рівноправні стосунки з іншими учасниками міжнародного спілкування, визнавала пріоритети загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права над внутрішнім правовим простором.

У той же час непорушним зберігався принцип подвійного громадянства — УРСР і СРСР, виявлялась готовність ухвалити новий союзний договір, а відносини Української РСР с іншими радянськими республіками передбачалось будувати на основі угод, ухвалених з дотриманням засад рівноправ'я, взаємоповаги і невтру­чання у внутрішні справи. Так і не вирішеними залишаються і до сьогодення закріплені у Декларації наміри України щодо вилучення своєї долі з загальносоюзного багатства, зокрема з алмазного, валют­ного, золотого запасу. Але головне у документі те, що він мав стати основою для нової Конституції і нового законодавства України.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада затвердила склад першої Кон­ституційної комісії як органу парламенту і під проводом Голови Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчука. Роботу цієї Комісії (після обрання Л. М. Кравчука Президентом України її співголовою став ще й І. С. Плющ) можна умовно поділити на два відрізки: період активної праці (до жовтня 1993 р.) і період формального існування (до 10 листопада 1994 р.). У середині першого періоду чітко виокремлюються ще кілька етапів, пов'язаних з такими резо­нансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 p., проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991 p., Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 p., всенародне обговорення першого варіанту Конституції (15 липня — 1 грудня 1992 р.) і поява другого її варіанту 26 жовтня 1993 р.

На референдумі СРСР 25,2 млн. громадян України (80,2% від тих, хто отримав бюлетені) висловились за входження УРСР до складу Союзу радянських суверенних держав на засадах розглянутої вище Декларації, а 22,1 млн. (70,16%) — за збереження СРСР. 1 хоч останній показник став найнижчим серед 15 союзних і 20 автономних республік колишнього Радянського Союзу, волю половини населення і переважної більшості його дорослої частини не можна було не враховувати при розробці концепції майбутнього Основного Закону. Але радикалізм депутатів Верховної Ради при обговоренні концепції виявився набагато відмінним ніж суспільства загалом. Скажімо, у травні 1991 р. за входження України до Союзу суверенних радянських республік проголосувало менше половини складу Верховної Ради — 217 чоловік, а за Союз Радянських Соціалістичних Республік — лише 86 депутатів. Не дійшли згоди навіть щодо назви майбутньої Конституції. У зв'язку з цим було вирішено винести це питання на всенародний референдум, а поки що затвердити робочу назву "Конституція України".

Та все ж, незважаючи на гостру політичну боротьбу, 19 червня 1991 р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначною віхою у конституційному становленні держави. Тут були сформульовані стрижневі методологічні принципи най­новішого українського конституціоналізму, зокрема про те, що Конституція України мала грунтуватися на Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1996 р., на ідеалі правової держави, на соціалістичному виборі народу, що найвищою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права та свободи, що в молодій державі формується громадянське суспільство, засноване на принципах соціальної справедливості і пріоритету особи над державою, що Конституція є стабільний (жорсткий) юридичний документ з нормами прямої дії тощо. Формою державного правління проголошувалась президентська республіка, державного устрою — унітаризм, основою державного ладу — економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, багатопартійність, самоврядування. Щодо Союзу суве­ренних держав, то Україна залишала за собою право самостійно вирішувати це питання відповідно до волі народу. Вперше заявлялось про намір створити Конституційний Суд з широкими повнова­женнями. Водночас розроблялись альтернативні конституційні проекти рядом наукових закладів і політичних партій. Найбільшого розголосу тоді набули проекти концепції Основного Закону, відпрацьовані в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького АН УРСР, Україн­ській юридичній академії ім. Ф. Е. Дзержинського, Київській вищій школі МВС СРСР та деяких інших наукових інституціях. У травні та на початку серпня 1991 р. у порядку законодавчої ініціативи їх було внесено на розгляд Верховної Ради від імені ЦК Компартії України.

Та розгляду у парламенті зазначених альтернативних проектів не судилось відбутися: у процес вітчизняного державотворення і конституційного становлення владно вторглися бурхливі події серпня 1991 р. З одного боку, вони, безперечно, сприяли прискоренню виходу самостійної України на світову арену, з іншого, вони перер­вали відносно демократичний шлях поступового, "цивілізованого" розходження колишніх союзних республік і стали поштовхом чис­ленних кривавих сутичок і навіть братовбивчих війн на терені ко­лишнього СРСР, поклали початок нічим не виправданому стрім­кому економічному занепаду, появі авторитаристських тенденцій. Війн, на щастя, Україні поки що вдалось уникнути, але всі інші названі наслідки діяльності цілковито здеградованої верхівки КПРС і КПУ вона відчуватиме ще довго.

24 серпня 1991 г. Верховна Рада, реалізуючи положення Декла­рації про державний суверенітет, урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної української держави — України. В одному пункті Акт незалежності повторював положення Декла­рації про неподільність і недоторканість території України, а в іншому — фіксував суттєві зрушення: Декларація стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, а Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Ще далі у цьому напрямку пішов закон "Про правонаступництво України", ухвалений 12 вересня 1991 р. До прийняття нової Конституції він визнавав дію Основного Закону УРСР 1978 p., перетворював Верховну Раду УРСР на Верховну Раду України, встановлював кордони, надавав права гро­мадянства всім особам, що постійно мешкали на території України за станом на 24 серпня 1991 р.

Ще одна визначна подія на шляху конституційного становлення України відбулась 1 грудня 1991 р. У цей день на всеукраїнському референдумі 28,8 млн. громадян або 90,32% з тих, хто взяв участь у голосуванні (31,9 млн. з 37,9 млн., що мали право на участь у референдумі), підтвердили Акт проголошення незалежності. На цій підставі 5 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх союзних республік заявила, що вважає стосовно себе Договір 1922 р. про утворення Союзу РСР недійсним і недіючим. Остання крапка на 69-літньому існуванні СРСР через кілька днів — 8 грудня — була поставлена у Біловезькій Пущі вищими посадовими особами Російської Федерації, Білорусії і щойно обраним Президентом України Л. Кравчуком.

Конституційний процес тепер тривав у зовсім інших правових і політичних умовах, найпомітніший відбиток на які наклала боротьба за повноваження між Президентом і Верховною Радою, навколо форм державного правління, соціально-економічного устрою, статусу Криму та інших територій, місцевих органів дер­жавного управління і самоврядування, Рад народних депутатів, символів України, шляхів прийняття Основного Закону тощо. Паралельно з суперечками при розробці проекту нової Конституції тривав процес зміни Основного Закону 1978 p., особливо у розділах і статтях, що стосувались компетенції законодавців, вищих і місце­вих органів виконавчої влади. Поступово набирала сили і тенденція до все більшого відступу від положень Декларації від 16 липня 1990 р. і схильності розробників проекту нової Конституції лише до Акту проголошення незалежності.

1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про вине­сення проекту Конституції України 1 листопада 1992 р. на всенарод­не обговорення. Документ розглядався на сесіях Рад народних депутатів всіх рівнів, політичними партіями та іншими громадськи­ми об'єднаннями, організаціями, рухами, трудовими колективами. Загалом в обговоренні взяли участь понад 180 тис. громадян. До Конституційної комісії Верховної Ради надійшло 47320 пропозицій і зауважень, узагальнених на 5 тисячах сторінок. Кожна восьма пропозиція була врахована при доопрацюванні проекту Основного Закону: з'явилося 30 нових статей, 188 були суттєво змінені, а 48 статей вилучені зовсім. Результатом всенародного обговорення і напруженої праці Конституційної комісії став черговий проект Основного Закону в редакції від 26 жовтня 1993 р.

Однак ці два проекти різні політичні сили сприйняли по-своєму: одні погоджувались з ними повністю і навіть визнавали їх відповідними світовим стандартам, другі критикували конструктивно, треті розбивали їх вщент, четверті суттєво доповнювали або вносили власні альтернативні проекти, п'яті змінювали формулювання тих чи інших норм, шості відкидали все геть. Досить нагадати, що негативна оцінка проекту від 1 липня 1992 р. у цілому була висловлена 7 обласними, 51 міською, районною і сільською Радами, 16 об'єднаннями громадян. Та значний внесок у вітчизняну консти­туційну думку і практику, у конституційне становлення України був незаперечним. Хід обговорення і самі варіанти Основного Закону збуджували суспільне політико-правове мислення, залучали до процесів правотворення десятки тисяч людей, сотні українських і зарубіжних фахівців, сприяли громадській апробації часто проти­лежних конституційних ідей і конкретних норм, шляхів консти­туційного регулювання тощо.

Завдяки зазначеним проектам Україна поставала в очах світо­вого співтовариства як демократична правова соціальна держава, конституційний лад якої грунтується на визнанні прав людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки найвищою соціальною цінністю, пріоритеті її прав і свобод. Стверджувались принципи народовладдя, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, визнання і гарантування місцевого самовряду­вання, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, верховенства права, задоволення національно-культур­них і мовних потреб, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, соціально-орієнтованої ринкової економіки, пріоритету загальнолюдських цінностей, миролюбної зовнішньої політики тощо. Здійснення прав громадян мало відбуватися за принципом "дозволене все, що не заборонене законом", а повноважень дер­жавних органів і посадових осіб — за принципом "дозволене лише те, що визначене законом". Глибинна суть молодої держави характе­ризувалась ще й закладеною у проектах Конституції республікан­ською парламентсько-президентською моделлю державного прав­ління, унормуванням на рівні областей, по суті, адміністративної автономії на засадах децентралізації влади, сільського і міського самоврядування і т. ін.

Та, на жаль, проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. став не новою хвилею конституційного процесу, а, навпаки, майже повного

його занепаду.

Більше року політичні баталії, пов'язані з новими виборами, відсували питання Конституції на задній план: старе і нове керівне ядро держави, як і новообраний парламент, робили вигляд, що такої проблеми не існує. Правда, кандидати в президенти і в народні депутати, вловлюючи настрої громадськості, торкались цих проблем у передвиборних платформах, вносились періодично зміни до Конституції 1978 p., проводились наукові конференції, публікува­лись відповідні статті у пресі.

Новий імпульс конституційному становленню України мала надати Конституційна комісія, створена 10 листопада 1994 p., яка, на відміну від попередньої, була вже не органом Верховної Ради, а тимчасовою загальнодержавною комісією. До речі, це було явним порушенням діючої Конституції, яка відносила ухвалення Основ­ного Закону виключно до повноважень Верховної Ради. До складу Комісії увійшли 15 народних депутатів, 15 осіб, призначених Президентом, голова Конституційного Суду, по два представники — від Верховного і Вищого арбітражного судів та Генеральної прокура­тури, один — від Автономної Республіки Крим, секретар комісії та два її співголови — Л. Кучма і О. Мороз. Відновились засідання Конституційної комісії, були затверджені її секції з загальних засад конституційного устрою, з прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, з проблем громадянського суспільства і держави, з проблем законодавчої, виконавчої і судової влади, з територіального устрою і територіальної організації влади. До роботи секцій залуча­лись наукові експерти з Інституту держави і права ім. В. М. Корець-кого НАН України, Київського університету ім. Т. Шевченка, Українського інституту міжнародних відносин та ін.

Незважаючи на те що Конституційна комісія розпочала діяль­ність вже на досить міцному, напрацьованому у 1991 — 1993 pp. фундаменті, робота її точилась досить мляво. Це обумовлювалось насамперед тим, що і у новообраній Верховній Раді співвідношення політичних сил не давало можливості жодній з них взяти на себе відповідальність за прийняття Основного Закону. Суттєвим упущен­ням законодавців виявилось і те, що вони не взяли до уваги не лише попередні напрацювання, а й офіційні рішення парламенту щодо концепцій майбутньої Конституції, змусивши Комісію знову розпочинати свою діяльність з тривалих суперечок про преамбулу, принципи, засади і т. ін. Активність же науковців, низки політичних партій, окремих ініціаторів у цьому напрямку не вщухала. З'явились проекти нової Конституції України, розроблені Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, фракцією комуністів у Верховній Раді, Всеукраїнським товариством "Прометей", Союзом жінок-трудівниць "За майбутнє дітей України", Християнсько-демократичною партією, Конгресом українських націоналістів тощо.

В Академії правових наук України з самого початку висловлю­вались пропозиції ухвалити на першому етапові закони про владу, про основи конституційного устрою, Декларацію прав людини і громадянина, Тимчасовий Основний Закон, а вже потім готувати проект Конституції. Такі обгрунтовані ініціативи спочатку були підтримані Л. Кравчуком. Згодом, у ситуації зростаючого політич­ного протистояння законодавчої (в уособленні О. Мороза) та виконавчої (в уособленні Л. Кучми) гілок влади, за відсутності так і не сформованого (майже з початку 1992 р.) Конституційного Суду України і надзвичайної слабкості судової влади взагалі, в умовах загострення економічної кризи, катастрофічного зубожіння людей, суцільної криміналізації суспільства і т. ін., ідеї негайного прийняття закону про владу (у президентському варіанті він іменувався Консти­туційним законом про владу і місцеве самоврядування) по суті тор­педували конституційний процес, що й без того був різко загальмо­ваний виборчими баталіями 1994 р. Та й підхід до реалізації ідеї був різним: одні політичні сили прагнули через закон суттєво зміцнити виконавчу гілку влади, побудувати жорстку президентську вертикаль, а інші — залишити Президенту України мало чи не повноваження королеви Великобританії, або ж зовсім ліквідувати цей інститут.

У парламенті, зрештою, гору взяло праве, пропрезидентські настроєне крило.

У червні 1995 р. було підписано Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Збуривши чергові величезні політичні хвилі, розколовши суспільство, знову відкинувши конституційний процес майже до його початкової стадії, договір довів свою надуманість і повну недіє­здатність.

Певною мірою все це спонукало до активізації Конституційну комісію, яка 24 листопада 1995 р. 17 голосами (з 40 членів) підтри­мала пропозицію Л. Кучми про ухвалення за основу підготовленого на той час робочою групою проекту Конституції України і утворила нову робочу групу вже з членів Комісії (4 — від Верховної Ради, 4 — від Президента і 2 — від судової влади) для доопрацювання проекту. Таке голосування свідчить про неоднозначну оцінку документу, при розробці якого гору знову таки брали прихильники так званого президенталізму. Спроби парламенту у вересні 1995 р. повернути хід роботи Конституційної комісії у русло концепції нової Конституції від 19 червня 1991 р. (з необхідними змінами) успіху не мали. Про зафіксовану у Конституційному договорі прерогативу парламенту приймати Основний Закон та винесення узгодженого між сторонами договору його тексту на всеукраїнський референдум вже мало хто згадував.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила і передала на розгляд Верховної Ради ще один проект Конституції України. Після досить напруженої праці Тимчасової спеціальної комісії 28 травня розпочалось, а 4 червня завершилось перше читання. Рівно через два тижні розгляд проекту було продовжено вже у дру­гому читанні.

Слід підкреслити, що ці три місяці, які передували прийняттю Конституції України, у черговий раз виявились періодом найгострі-шого політичного протистояння Президента і значної частини депутатів Верховної Ради. Інколи воно виходило за рамки того, що називається цивілізованою боротьбою, штучно розпалювалося часто "закулісними", але досить впливовими політиками. Проект Робочої групи від 11 березня 1996 р. опублікований навіть без численних зауважень і пропозицій членів Конституційної комісії, як і в неда­лекому минулому, "повністю і одностайно схвалювався" на сесіях Рад, зборах трудових колективів, сходах громадян.

Наприкінці червня політична напруга досягла апогею, верши­ною якого став Указ Президента про винесення 25 вересня 1996 р. на всеукраїнський референдум саме варіанту Основного Закону у редакції Робочої групи від 11 березня 1996 р. Як відповідь на своєрідний виклик Верховна Рада відразу приймає безпрецедентне рішення: працювати у режимі одного засідання доти, поки робота над проектом Конституції не буде завершена. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної роботи 321 голосом проти 45 (утримались — 12, не голосували — 17) Верховна Рада прийняла і ввела в дію нову Конституцію України. Так завершився черговий етап багатоскладного найновішого конституційного про­цесу у суверенній Україні — етап підготовки тексту Основного Закону, дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою. Але конституційний процес у цілому тільки набирає сили: попереду прийняття десятків органічних та інших законів.

17 ВОПРОС Поняття прав людини і громадянина Права людини — це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, гідність та свободу діяльності в усіх сферах суспільного життя. ^ Права людини — це можливості людини, необхідні для задоволення її інтересів. Разом з категорією «права» у конституціях використовують термін «свободи» (свобода пересування, свобода думки та слова). За змістом ці категорії є тотожними, адже велика кількість людських можливостей (прав) може бути реалізована лише через свободу людини. ^ Ознаки прав людини: 1. Права людини мають універсальний характер. Вони поширюються на всіх людей. мають природний характер та належать людині від народженн, не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави. 2. Права людини перебувають у стані постійного розвитку, відображають динаміку суспільних відносин і зростання правосвідомості громадян. 3. Права людини є невід'ємними від реального життя, вони не є необмеженими. У різних державах допускаються обмеження прав людини задля забезпечення загального суспільного блага. 4. Правам людини обов'язково відповідають обов'язки. Відповідність прав та свобод людини юридичним обов'язкам є однією з важливих умов їх вдалої реалізації. ^ Класифікація основних прав та свобод людини і громадянина У юридичній літературі зустрічається декілька видів класифікацій конституційних прав і свобод, але суттєво вони не відрізняються. В основу більшості класифікацій покладено головні сфери діяльності держави і людини. Отже, за сферою суспільних відносин можна виділити такы групи прав людини і громадянина: ^ Особисті права - це права, що забезпечують задоволення осо¬бистих потреб, інтересів людини. Особисті (природні) права і свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Особисті права випливають з людської природи -це ті властивості, з якими людина народжується, які необхідні ш для нормального співжиття. Це ті права, котрі властиві людині незалежно від того, декларує їх держава чи ні. Проголошуючи особисті права людини, надаючи їм державного захисту, право-творець вирішує суперечність між концепціями природного та позитивного права. Адже надавши документального закріплення особистим (природним) правам, держава визнає їх існування, не¬обхідність їх захисту, робить їх реальними. Більшість особистих прав має абсолютний характер, тобто вони є не тільки невідчужу-ваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав свобод забезпечує неприпустимість посягання на життя, здоров я, сво¬боду, честь і гідність людини та недопустимість свавільного поз¬бавлення її життя. Можна навести такий перелік особистих прав і свобод людини та громадянина, закріплених у відповідних статтях чинної Конституції України:

1) рівність перед законом (ст. 24); 2) право на життя (ст. 27); 3) повага честі і гідності (ст. 28); 4) вільний розвиток індивідуальності (ст. 23); 5) гідне існування (ст. 48); 6) недоторканість особистості (ст. 29); 7) свобода (ст. 29); 8) недоторканість житла (ст. ЗО); 9) безпека (ст. 32); 10) вільне пересування та вибір місця проживання (ст. 66), 11) свобода світогляду (стст. 115, 35); 12) захист (стст. 29, 59); 13) захист своїх та чужих прав та свобод (ст. 44); 14) право на захист свого життя і здоров'я та життя і здоров я оточуючих від протиправних посягань (стст. 27, 55); 15) охорона законом особистого та подружнього життя (ст. 61); 16) вільний вступ до шлюбу (ст. 51); 17) таємниця листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (ст. 31); 18) право на розвиток національної самобутності (стст. 53, 11); 19) право на судовий захист та оскарження (стст. 29, 32).

^ Політичні права покликані забезпечити можливість участі в управлінні державними суспільними справами, здійсненні наро¬довладдя. До політичних прав і свобод громадян України, закріп¬лених Конституцією, відносять: 1)

право об'єднання в політичні партії, громадські організації та профспілки (ст. 36); 2) громадянство (стст. 4, 25, 26); 3) свобода слова, думки, поглядів та переконань (ст. 34); 4) свобода друку (розповсюдження інформації) (ст. 34); 5) свобода мітингів, зборів, походів і демонстрацій (ст. 39); 6) право обирати та бути обраним (ст. 38); 7) право брати участь в управлінні державою та громадськими справами (ст. 38); 8) обговорювати та приймати закони і рішення загальнодер¬ жавного та місцевого значення (ст. 38); 9) вносити до державних та громадських організацій пропо¬ зиції та запити (ст. 40); 10) право на погашення збитків, спричинених незаконними діями посадових осіб (стст. 32, 62); 11) право на оскарження дій посадових осіб, установ, організа¬ цій тощо.

^ Економічні права - закріплені у законодавстві можливості лю¬дини, використання яких дає можливість особистості реалізувати себе, отримати економічну незалежність через створення ма¬теріальних і духовних благ та їх розподіл, задовольняти побутові чи інші потреби. Найважливішим елементом правового статусу особи в умовах соціально-ринкової економіки є приватна власність, яка включає право людини і громадянина володіти, користуватися та розпо¬ряджатися своєю власністю та мати доходи. Держава зобов'язана гарантувати захист приватної й інших форм власності. ^ Соціальні права - можливості людини, що забезпечують її гідне існування у суспільстві. Ці права надають можливість брати участь у розподілі матеріальних та суспільних благ, гарантують безпеку для життя і здоров'я. Згідно з Конституцією України основні соціальні права становлять собою певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров'я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Основного закону. Соціальні права і свободи є одним з найбільш чис¬ленних видів прав, які проголошені й закріплені Конституцією. Цей вид прав був пріоритетним і в попередній Конституції нашої держа¬ви, але тепер ці права значно розширені і наповнені новим змістом. 248 До соціально-економічних прав можна віднести: 1) право приватної власності (ст. 41); 2) право на користування природними та іншими об'єктами суспільної власності (стст. 13,41); 3) право на підприємницьку діяльність (ст. 42); 4) право на працю, на вибір професії та сфери діяльності (ст. 43); 5) право на відповідні умови праці (ст. 43); 6) право на справедливу оплату праці (ст. 43); 7) право на соціальне забезпечення та захист (ст. 46); 8) право на захист прав споживачів (ст. 42); 9) право на страйк (ст. 44); 10) право на відпочинок (ст. 45); 11) право на соціальний захист (ст. 46); 12) право на житло (ст. 47); 13) право на охорону здоров'я (ст. 49); 14) право на безпеку довкілля (ст. 50). Самостійною групою конституційних прав та свобод людини і гро¬мадянина в системі прав та свобод є культурні права та свободи. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою ду¬ховності, яку гарантує особі держава із урахуванням умов життя і діяльності громадян, суспільства і держави. За своїм змістом культурні права і свободи - це суб'єктивні права людини у культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можли¬вості доступу до духовних набутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання й участь у подальшому їх розвитку. За чинною Конституцією України до культурних прав і свобод належать: 1) право на освіту (стст. 43, 51, 53); 2) свобода технічної, художньої та наукової творчості (ст. 54); 3) право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяль¬ ності (ст. 54); 4) право на використання здобутків культури та мистецтва (стст. 11, 54). Двома самостійними, менш потужними, але доволі важливими групами прав та свобод людини і громадянина є екологічні та інформаційні права. ^ Екологічні права покликані забезпечувати нормальні умови життя людини на Землі та на частині її території. Це право на сприятли¬ве навколишнє середовище, правдиву інформацію про її стан тощо. Інформаційні права пов'язані зі сферою комунікації та поширен¬ня інформації у суспільстві. Від їх закріплення та дотримання зале¬жить реалізація багатьох інших елементів правового статусу люди¬ни. До таких прав відносять право шукати, отримувати, передавати, виробляти інформацію, свобода засобів масової інформації. ^ Окремо класифікують права та свободи людини за поколіннями. Виділяють три покоління прав людини: 1) громадянські та політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, поштовхом до розвитку яких стала боротьба працівників за поліпшення умов праці, соціальні гарантії. Найповніше втілені у соціалістичному вченні; 3) колективні, або солідарні, права, проголошені головним чином під час антиколоніальної боротьби країн «третього світу» (право нації на самовизначення). У сучасній юридичній літературі з'явилися ідеї щодо можливості виділення в окрему групу прав четвертого покоління — прав людства. Серед них називають право на мир, екологічні, інформаційні права, право на ядерну безпеку тощо. ^ . За характером суб'єктів розрізняют��: — права громадян держави; — права іноземців; — права осіб без громадянства; — права осіб з подвійним громадянством. ^ . За соціальним статусо��: — права людини, що належать суб'єкту від народження та гарантуються суспільством; — права громадянина, які надаються, гарантуються та охороняються державою, до якої належить особа. ^ . За способом закріплення розрізняют��: а) конституційні (основні) права, що встановлені та гарантовані Основним Законом держави і мають фундаментальний характер. Вони визначають реальну сутність держави, рівень розвинутості демократичних інститутів і становище особи у державі; б) галузеві, передбачені поточним законодавством і які є конкретизацією основних прав людини. Вони приймаються на їх основі і детальніше визначають можливості суб'єктів у певній сфері відносин. Так, права, передбачені КЗпП України, розширюють та конкретизують конституційне право на працю. Права та свободи, які стосуються перших двох позицій, — це права та свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здоро¬ве навколишнє середовище, право на страйк, громадянську непо¬кору, право політичної опозиції). За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на освіту), а в інших - тільки певних (окре¬мих) груп громадян (жінок, дітей). ^ 4. Обов'язки людини і громадянина Існування і реалізація прав та свобод невідривно пов'язані з обов'язками, які є зворотним боком прав. Щодо обов'язків людини й громадянина, то, згідно з постулатами загальної теорії права, — це міра належної поведінки. ^ Обов'язок людини - це міра обов'язкової поведінки, якої кожен повинен дотримуватися для забезпечення нормального функціо¬нування інших суб'єктів громадянського суспільства. Обов'язки можна поділити на

• природно-правові (їх носіями є людина і суспільство)

• та юридичні (їх носіями є громадянин, дер¬жава, її органи та всі інші суб'єкти, діяльність яких урегульована положеннями позитивного права).

^ Природні обов'язки відповіда¬ють основним природним правам людини (право на життя -обов'язок «не убий», право власності - обов'язок «не кради»), во¬ни, як і права, закріплюються у вигляді юридичних обов'язків у законодавстві. Основні обов'язки людини та громадянина зазвичай за¬кріплюються у конституціях та деталізуються у законодавстві.

• Стаття 23 Конституції України, закріплюючи право людини на вільний розвиток своєї особистості, наголошує, що такий розви¬ток забезпечується виконанням обов'язків усіма членами сус¬пільства.

• Кожен громадянин повинен неухильно дотримуватися Конституції та законів України, поважати права і свободи інших (ст. 68),

• не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати збитки (ст. 66),

• шанувати державні символи Ук¬раїни (ст. 65),

• сплачувати податки, щорічно подавати декларації про майновий стан та доходи (ст. 67).

• Обов'язок громадян щодо захисту Вітчизни закріплений у статті 65 Конституції, а також у Законах України «Про загальний військовий обов'язок та військову службу» від 25 березня 1992 р. та «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 р.

• Крім того, у статті 51 Конституції України проголошений обов'язок батьків утримувати дітей до їх пов¬ноліття та обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Більш докладно взаємні обов'язки батьків та дітей врегульо¬вані у Кодексі про шлюб та сім'ю. Варто зазначити, що другий розділ Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» в цілому відповідає світовим та європейським стандартам з прав людини. Але не слід забувати, що потрібне не тільки проголошення прав і свобод, а й наявність механізму їх ре¬алізації, який існує сьогодні далеко не для всіх закріплених у Конституції України прав.

Громадянство – це постійний політико правовий зв’язок особи з державою, що виявляється у здійсненні взаємних прав, свобод, законних інтересів і обов’язків людини як на території країни, так і за її межами. Існує об’єктивне і суб’єктивне розуміння громадянства. Об’єктивне розуміння конституційного права на громадянство – це система конституційно-правових норм, що складають головний інститут конституційного права та є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і людини. У суб’єктивному розумінні – це можливості людини мати постійний, необмежений у просторі, політико-правовий зв’язок її з конкретною державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи. Нас цікавить не взагалі громадянство, а конституційне право на громадянство, а конституційне право на громадянство України. Згідно із ст.. 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство, що є однією з основних засад розбудови суверенної та незалежної демократичної держави. Відповідно до Українського законодавства громадянство регулюється не просто як правовий взаємозв’язок людини і держави, а є невід’ємним правом людини, що його держава забов’язана визнавати і забезпечувати. Конституція і закони України увібрали в себе міжнародно-правові норм из питань громадянства, які зафіксовані у міжнародних актах. До них відносять:

1. Статути ООН;

2. Загальну декларацію прав людини;

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;

4. Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації;

5. Конвенцію про права дитини;

6. Європейську конвенцію про громадянство та інші;

В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Правове регулювання громадянства в Україні сьогодні здійснюється Законом України „Про громадянство України” від 18 січня 2001 року. Цей закон визначає правовий зміст громадянства України, підстави та порядок його набуття і припинення . За народженням громадянство України з моменту народження набуває дитина:

• батьки або один з них на момент народження дитини були громадянами України;

• яка народилася на території України від осіб без громадянства, що на законних підставах проживали на території України.

• яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживали на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави;

• яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають в Україні, і не набула за народженням громадянство жодного з батків;

• яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула громадянства жодного з батьків;

• яка народилася на території України від іноземця та особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземець;

• новонароджена, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі;

Іноземці та особи без громадянства за певних умов можуть за їх клопотанням отримати громадянство України. До таких умов закон відносить:

1. визнання і дотримання Конституції і законів України;

2. забов’язання припинити іноземне громадянство;

3. безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років;

4. отримання дозволу на постійне проживання в Україні тощо;

Громадянство в Україні не може отримати особа, яка:

1. вчинила злочин проти людства;

2. засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину;

3. вчинила на території іншої держави діяння, що визнається законодавством України тяжким злочином.

Громадянство в Україні втрачається:

1. якщо громадянин України добровільно набув громадянства іншої держави;

2. якщо іноземець набув громадянства України і не подав документи про припинення іноземного громадянства;

3. якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов’язки, які покладає на нього іноземне громадянство;

4. якщо особа набула громадянство внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документі;

5. якщо громадянин України вступив на військову службу, в службу безпеки, правоохоронні органи, органи державної влади іноземної держави без згоди на те державних органів України;

Хто ж бере участь у вирішенні питань громадянства? До них належить:

1. Президент України;

2. Комісія при Президенті України з питань громадянства;

3. Спеціально уповноважений центр органів виконавчої влади з питань громадянства;

4. Міністерство закордонних справ, дипломатичні представництва та консульські установи України;

Отже, Конституція України та чинні закони регулюють питання громадянства в Україні.

ВОПРОС 18 Права людини: охорона та способи захисту суб’єктивних прав та свобод

Поняття "охорона" у термінологічних словосполученнях Конституції вживається для позначення досить широкого коло повноважень державних органів, що передбачають, зокрема, запобігання, недопущення правопорушень та поновлення прав і свобод у випадку їх порушення та притягнення винних до юридичної відповідальності

Головною особливістю вживання цього терміна у Конституції є те, що здебільшого він застосовується у змісті подібному до терміна "захист" як обов'язок держави та інших зобов'язаних суб'єктів до дій із забезпечення прав і свобод людини. Термін "охорона" вживається у назвах законів (біля 50, включно з тими, що вносять зміни у чинні) у наступних словосполученнях:

• охорона державної таємниці;

• охорона прав на знаки для товарів і послуг;

• охорона прав на промислові зразки;

• охорона праці;

• охорона навколишнього природного середовища;

• охорона культурної спадщини;

• охорона інтелектуальної власності;

• охорона земель, охорона здоров'я тощо.

Спеціально-юридичний та мовний способи тлумачення змісту наведених юридичних конструкцій у текстах нормативно-правових актів дає підставу для висновку, що терміни "охорона" і "захист" вживаються як синоніми чи подібні за значенням поняття.

Проведений аналіз змісту Декларації про право й обов'язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані права людини й основні свободи, Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод та Загальної декларації прав людини 1948 р. дає підставу стверджувати, що юридичне тлумачення терміна "pzotection" (охорона, захист) відображає певне багатофункціональне явище і використовується для позначення діяльності державних чи не урядових організацій та окремих осіб і здійснюється за допомогою законодавчих, адміністративних й інших заходів, які можуть виявитися необхідними для забезпечення ефективних гарантій прав і свобод.

Таким чином, аналіз Конституції України, національного законодавства та міжнародних актів з прав людини дає підставу зробити висновок, що терміни „захист" та „охорона" у нормативному матеріалі вживаються як синоніми чи подібні за значенням поняття стосовно мети, завдань, методів та суб'єктів забезпечення прав і можуть використовуватись у практиці як ідентичні поняття.

Способи захисту суб’єктивних прав та свобод

Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. В останні роки це питання є предметом серйозного наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод.

ВОПРОС 19 Розділ 6. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні 1. Поняття прав, свобод та обов'язків особи. Загальні міжнародно-правові стандарти основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина 

Поняття «права людини» акцентує увагу і підкреслює невідчужу­ваність прав будь-якої людини. Його сутність полягає у визнанні того, що всім членам людського суспільства притаманні свобода і гідність. Зміст поняття «права громадянина» включає в себе характеристики прав особи саме як громадянина певної держави.

Поняття «свободи людини і громадянина» можна визначити як вста­новлена і гарантована законодавством сфера автономії людини і грома­дянина у взаємовідносинах з державною владою та іншими членами суспільства. Це свобода волевиявлення, думки, совісті, переконань, свобода людини від втручання у сферу її особистого життя та особис­тих переконань з боку органів держави, інших державних інституцій, не державних утворень, інших членів суспільства тощо.

У найбільш загальному розумінні зміст поняття «права людини» можна визначити як об'єктивні можливості кожного члена суспільства користуватися певними соціальними благами. Поняття права людини є відображенням того факту, що за кожною особою визнається певний комплекс природних, невід ємних прав та властивостей. Наявність їх у людини зумовлюється самим фактом її існування. Визнання наявнос­ті у людини таких властивостей і прав та їх невід'ємності є важливою гарантією поваги до її гідності.

Слід зазначити, що права і свободи людини можуть бути реаль­но реалізованими лише при умові їхнього забезпечення відповідни­ми, передбаченими законодавством, гарантіями. Отже, права і свободи людини - це її соціальні можливості, які визнані державою, встановле­ні у нормах її законодавства та забезпечені системою гарантій.

Обов'язки - це, відповідно до положень загальної теорії права, міра необхідної поведінки. Обов'язки людини - це також соціальні можливості, але такі, що відображають вимоги суспільства і держа­ви до особи, до її поведінки. Людина, реалізуючи права і свобо­ди, має узгоджувати свою поведінку з певними правилами для того, щоб не завдавати шкоди іншим членам суспільства. Отже, виконання обов'язків є однією з важливих передумов реалізації прав і свобод.

Проблемам прав і свобод людини притаманний дещо специфічний аспект. Суть цього аспекту проявляється у актуальності проблеми прав людини, як для будь-якого окремого суспільства і держави, так і для світового співтовариства в цілому. Мова йде про можливості система­тичного і ефективного міжнародного спілкування і співпраці людей у гуманітарній, технічній та інших сферах.

Міжнародна співпраця держав у сфері прав людини знаходить свій прояв у виробленні і прийнятті певних стандартів щодо визна­чення правового статусу особи. Визначаючи загальні стандарти прав людини, держави беруть на себе зобов'язання дотримуватися їх у своє­му внутрішньому законодавстві і діяльності. Додержання державами взятих на себе зобов'язань є однією з вирішальних умов визнання краї­ни світовим співтовариством.

Саме поняття «міжнародні стандарти» охоплює широкий комп­лекс досить різнорідних норм. Сюди, наприклад, входять: правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, такі як Гельсінський Заключний Акт, документи Віденської та Копенгаген­ської зустрічей, міжнародні звичаї тощо.

«Кодекс» же прав людини в міжнародному праві є надбанням правової та історичної думки і практики не лише XX століття.

Загальні принципи, на яких базується сама ідея прав людини, містяться ще у грецькій філософії та у різних релігіях світу. Про старо­давність концепції прав людини свідчать наукові дослідження релігій­них канонічних текстів, зокрема, обох частин Біблії - Старого і Нового Заповітів.

Як окрема, самостійна категорія, поняття «права людини» поча­ло розглядатися у XVIII столітті. В той період - в епоху просвіти, сформувалася ідея невід'ємності прав людини. Відтоді і надалі права людини стали розглядатися, як неодмінна передумова гідного людини життя.

Термін «права людини» вперше вжито у Французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789 p.). До загального ж міжнародного лексикону цей термін вийшов лише після другої Світової війни.

Першою міжнародною угодою і першим міжнародно-правовим документом, у якому закріплено принцип поваги до основних прав і свобод людини, став статут Організації Об'єднаних Націй, що був прийнятий у 1945 році. Статут ООН став фундаментом для дальшого розвитку спілкування й співпраці суверенних держав і народів у галузі прав і свобод людини.

Саме з прийняттям статуту ООН розпочалися всеосяжні зусилля світового співтовариства у сфері утвердження і захисту прав і свобод людини. В ній, однією з багатьох найважливіших цілей, об'єднані нації проголосили: «знов утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав у великих і малих націй».

Загально-правові стандарти прав і свобод особи, що лежать в осно­ві концепції прав людини і громадянина, встановлено у міжнародно-правових документах з питань прав людини.

Універсальний комплекс прав і свобод, що здатний забезпечити нормальну життєдіяльність кожної людини, визначений у таких міжнародно-правових актах, якими є: Загальна Декларація прав людини (1948 p.); Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права (1966 p.); Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.); Факультативний протокол до Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права (1996 р.) Європейська Конвенція про захист прав та основних свобод людини та ін. Саме завдяки названим та іншим документам у галузі прав людини, людина стала суб'єктом міжнародного права. Права і свободи людини перестали бути лише внутрішньою справою держави. Вони стали об'єктом уваги всього міжнародного співтовариства.

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини. У Декларації було визначено мінімальний обсяг прав і свобод, які повинна мати будь-яка людина у економічній, політичній, соціальній та культурній сферах життя. Ця Декларація була прийнята як резолюція - рекомендація. Юридично обов'язковим доку­ментом для держав вона не вважалась.

Декларація проголошує:

«Люди народжуються вільними і рівними у гідності і правах...»

Зазначене положення декларації є втіленням ідей Французької Декларації прав людини і громадянина (від 20 серпня 1 789 p.), у якій визначено, що люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах. Соціальні відмінності можуть бути встановлені лише виходя­чи з мотивів загальної користі. Свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим.

На основі Загальної Декларації Прав людини 1948 р. були прийняті юридично-обов'язкові міжнародно-правові документи з питань прав людини. 16 грудня 1966 року Генеральна Асамблея ООН схвалила два міжнародно-правових документи з питань прав людини, а саме -- Пакт про громадянські і політичні права людини та Пакт про економічні, соціальні і культурні права людини, які стали юридично-обов'язковими документами для держав. Ці акти набули чинності у 1976 році.

Україна є учасницею названих пактів з 20 березня 1968 року. Укра­їною ратифіковано також і факультативний протокол до Пакту про громадянські і політичні права.

Зазначені три міжнародно-правові документи - Загальну Декларацію прав людини та обидва пакти прийнято називати «Хартією прав людини».

У Пакті про громадянські і політичні права закріплено такі, зокре­ма, найсуттєвіші права і свободи людини як: право на життя, свободу та особисту недоторканість, свободу думки, совісті і релігії, принцип рівності перед законом, свободу від свавільного арешту, рівність перед судом, заборону пропаганди війни, право на мирні зібрання, право обирати і бути обраними, свободу асоціацій тощо.

Всі держави, які приєдналися до раніше названих міжнародних документів з питань прав людини, зобов'язані привести своє внутрішнє законодавство у відповідність з їхніми вимогами. Тим самим був створений пріоритет зазначених міжнародно-правових актів над внутрішнім законодавством країн-учасниць. Завдяки цьому, кожна людина, у випадках порушення її політичних, громадянських або інших прав, одержала право звертатися безпосередньо до комітету з прав людини при ООН, якщо вона вичерпала всі можливі внутрішні засоби захисту своїх прав.

Україна, як правонаступник УРСР та один з правонаступників СРСР, після проголошення своєї державної незалежності, взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні договори, які були укладені як УРСР так і СРСР, якщо вони не суперечать Конституції і законам нашої держави.

Україна є учасницею ряду міжнародних договорів, конвенцій, протоколів, що спрямовані на зміцнення співробітництва держав у боротьбі з масовими порушеннями прав людини. Такими, напри­клад, є: Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Конвенція про права дитини; Конвенція про статус біженців тощо.

Відповідно до Конституції України (ст. 9), Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» (10.12.1991 p.), всі укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні дого­вори визнаються невід'ємною частиною національного законодавства нашої держави. Отже, всі зазначені та інші акти, у яких бере участь Україна і до яких вона приєдналася, є складовою частиною україн­ського законодавства.

Таким чином, Україна засвідчила свою готовність виконувати міжнародно-правові зобов'язання, зокрема, у сфері прав людини. Вступ України до Ради Європи (26.09.1995 р.) став результатом значних зусиль нашої держави саме у цій сфері державно-правової політики.

Правові норми, що утворюють конституційно-правовий інститут прав, свобод і обов'язків людини і громадянина і визначають систему прав, свобод і обов'язків людини, виступають в таких основних видах:

1) Конституційні принципи правового статусу людини і громадя­нина. Це загальні принципи, що лежать в основі формування і реалі­зації правового статусу особи. Основними серед них є принцип рівно­правності, справедливості, принцип взаємозв'язку прав і обов'язків людини і держави тощо.

2)    Права людини. Це правові норми, що становлять основу обов'язків держави стосовно людини. Вони охоплюють весь комплекс основних прав особи.

3) Свободи людини. Це норми права, які гарантують кожній людині сферу її життя, що є вільною від будь-якого втручання. Передусім це свобода думки й переконань, свобода совісті і релігії тощо.

4)   Обов'язки людини і громадянина. Це норми, що визначають обов'язки особи виконувати певні дії чи утримуватися від них.

5)  Матеріальні гарантії реалізації прав і свобод людини і грома­дянина.

6)  Норми конституції, що визначають основні напрямки й містять рекомендації щодо законодавчого регулювання у сфері основних прав, свобод і обов'язків людини.

7) Конституційні норми, які визначають політику держави у сфері прав, свобод і обов'язків людини.

Проблема прав людини носить глобальний характер. Визна­чальними тут є: ступінь розвинення та захищеності прав свобод і обов'язків; механізм їх реалізації у тій чи іншій державі тощо. У значній мірі це визначається зусиллями міжнародного співтовари­ства у розглядуваній сфері, авторитетом міжнародно-правових доку­ментів з прав людини.