До консолідації народу - через компетентність політичного лідера

         “Якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть в яму”(Матф.).

         Однією з ознак глобальної соціально-політичної, економічної та ціннісно-культурної кризи в Україні є, як відомо, втрата народом України ідентичності (або інтегрованості, за фрактальним архетипом) із своєю країною, втрата Батьківщини як такої, нарешті, втрата самоідентичності, відчуття власної причетності до соцієтальних  (sоcietas -спільнота) процесів, що відбуваються начебто поза бажанням і розумінням переважної більшості людей України. Ця ознака породжує так звану кризу ідентичності, про яку вже не один рік говорять психологи, соціологи та політологи. На мові політики це звучить як відсутність злагоди, здорових консолідаційних та інтеграційних тенденцій в масовій поведінці та громадській думці. На мові життя - це відсутність суспільства як такого, замість якого існує географічний простір, населений людьми.       Суцільну природу цих процесів не можна збагнути до кінця без застосування широкого спектру понять, аналогій, співставлень з різних наукових просторів, без аналізу цих процесів на різних рівнях їх латентного та явного функціонування, нарешті, без спроби моделювання динаміки соціальних систем вцілому. Саме для соціуму як соціальної системи високого порядку (найвищий - це людство взагалі) та чи інша характеристика консолідаційних (псевдо-, ре-, де-, контр- і т.і.) процесів є чи не найголовнішим інтегральним показником його якості і якості соціального життя в цьому соціумі вцілому.

         Консолідація - центральний чинник ефективності будь-якої соціальної дії, потребуючої колективного розуму чи колективної наснаги, не кажучи про політичну мету, досягнення якої просто неможливе без включення цього феномену. Тому він сам по собі не може не бути багатозастосовним, поліфункціональним, навіть дещо в чому маніпулятивним.

         Наприклад, консолідація може розглядатися і використовуватися як суто політична технологія, тобто інструмент для маніпулювання ситуацією, масою, натовпом тощо. І саме це робиться із сивої соціально-політичної давнини, і сьогодні діючі політики, не дивлячись на кінець ХХ сторічча, переймаються тим самим, поверховим і тактичним розумінням цього феномену. Маючи нагоду спостерігати головні політичні баталії  останніх років другого тисячоліття (так можна охрестити процес розпаду соціалістичної цивілізації і намагання створити замість неї багато якісно нових соціальних утворень), можна стверджувати, що феномен консолідації розглядався сучасними політичними агентами лише як засіб руйнації, засіб досягнення влади, а не як мета соціального розвитку на засадах якісно нового соціального життєутворення.

         Спостерігаючи розвиток такої політичної установки, можна було побачити, як “нове політичне мислення” з обуренням викинуло з оберемку цінностей минулого життя  консолідацію “соціалістично  - союзного натовпу” і намість того запропонувало вільний творчий плюралістичний індивідуалізм як головний чинник розбудови нового життя (ще не йшлося тоді - якого саме життя). Але  одразу ж після появи можливості завоювання небагатьма людьми легкої влади останню тезу було надовго переведено ними у ранг теоретично-декларативної зброї, а “консолідація натовпу” тихо відроджувалась як політична технологія маніпуляції з електоральним полем різних соціумів. Україна на цьому шляху досягла великих успіхів, але, на жаль, консолідовані натовпи розпадалися відразу ж після виборчих кампаній. Довірливий український народ вже багато років потерпає від некомпетентності і зрадництва політиків, які застосовували  технології консолідації лише з метою досягнення влади.

         Згадаємо ситуативний стан самоідентичності народу як механізм захвату політичного та інформаційного простору часів обрання першого українського президента. Цей стан був створений заради здобуття політичної незалежності країни і дуже скоро згас, як тільки  внаслідок некомпетентних дій політичного керівництва стало зрозумілим: народу України до самоідентичності дуже далеко. Подібний стан ситуативної консолідації можна було спостерігати на хвилі наступної надії на нове життя - в канун виборів другого президента України. Але він не тільки знову дуже скоро згас, але й перетворився на свою протилежність. Люди, яких облишила надія на свою домівку (що захищає, дає притулок, оберігає, в якій відомо, як, за якими законами жити, яка дає можливість робити і заробляти тощо), придбали синдром “бездомних”,  перестали вірити не тільки владі, але й собі, перетворилися на істот, які недбало ставляться перш за все до самих себе. Українське  реконсолідаційне “якось воно буде”в обставинах, які склалися перед третіми виборами, призвело лише до поглиблення стану хаосу і суцільної кризи в суспільстві. 

         Ситуативна консолідація може бути негативною чи позитивною, прямувати до чи від якихось колективних уявлень. Народ може консолідуватись навколо спільного для більшості відчуття паганого і безперспективного життя та його труднощів. А може - навколо позитивних емоцій від виграшу української футбольної збірної або навколо спільної мови чи патріотичних почуттів тощо. Такі ситуативні консолідаційні стани компетентні політики завжди встигають використовувати для реалізації своїх тактичних або стратегічних задач. Політики, які опинилися при владі в незалежній Україні, ні разу не використали ситуативного консолідаційного стану задля  інтересів країни.

         Консолідація як стан масового настрою може бути простого, так би мовити, нижчого походження, а може мати більш складну, вищу наповненість. Тобто, вона може бути менш або більш духовною в залежності від рівня походження і якості тих цінностей, які покладені в її основу. Так, коли розпалася велика “сім”я народів вільних” СРСР (яка б ця сім”я не була, а вона мала домівку, захист, хліб, роботу і багато високодуховних цінностей, які її об”єднували) ми мали нагоду спостерігати жахливі речі, пов”язані з руйнацією почуття “ми”: війни і конфлікти етнічного, націоналістичного походження.

         Справа в тому, що коли розпадаються об”єднувальні цінності вищого порядку (дружба, інтернаціоналізм, братерство, патріотизм тощо), спрацьовують нижчі, останні (а в історико-еволюційному розумінні - перші) -  етнічні. Розпад почуття “ми” супроводжувався і в багатьох місцях супроводжується й досі відродженням людських етнічних атавізмів у просторі страху, відчаю, агресії, напруги тощо. Підсвідома надія на архаїчну єдність і підтримку, замішану сьогодні на надбіологічному, чисто людському егоцентризмі, індивідуалізмі, атомізованості, відірваності від спільного соціального утворення - соціуму, як правило, неконтрольовано штовхає людей на знищення позаетнічного народу.

         Таке негативне етнічне поле завжди породжує соціальну динаміку “від соціуму”, а не “до нього”, починають працювати центробіжні тенденції. Це - завжди початок інволюційного етапу в соціальній динаміці. Його, як правило, створюють і використовують у своїх приватних інтересах політики, яким в дану мить на користь розірваний соціум з великими можливостями ситуативної емоційної консолідації. Згадаємо хоча б Гітлера та сучасних йому прибічників, які, в кінцевому підсумку, загубили Германію для людей, що її населяли і які й досі “зализують” його провину перед багатьма народами.

          З другого боку, консолідація може виступати не тільки в якості ситуативного феномену різного походження, спрямування та тривалості.  Вона може бути відносно стабільним станом соціуму, суспільства, компонентом образу та якості життя людей в даному суспільному просторі. Саме цей параметр вказаний на горизонтальній шкалі моделі фрактального архетипу.В цьому випадку вона може мати декілька внутрішніх тенденцій, які спрямовують  людей або до масових форм мислення, поведінки, нормоутворень і очікувань, або до індивідуально-творчих життєвих проявлень. Перетворення подібних тенденцій у реальні еволюційні (інволюційні) життєздатні форми (адже соціум як соціальна система все одно повинен кудись рухатися, він як живий організм не може прийняти одну-єдину затверділу форму назавжди)  залежить від об”єктивних і суб”єктивних чинників, які домінують у суспільстві в критичний для даного соціуму відрізок історичного часу.

         До об”єктивних чинників належать історико-політична і культурно-поведінкова архітектоніка конкретного соціуму, його інтегральний психокультурний тип, конкретний стан соцієтальної психіки соціуму на даному історичному етапі, стан масової свідомості  тощо.

          До суб”єктивних чинників належить наявність чи відсутність компетентного політичного лідера. Саме для нього вищезгадані об”єктивні чинники є даністю, з якою йому потрібно рахуватися і  якою йому необхідно навчитися керувати.

         Якщо  співпадають тип лідера, підсвідомі очікування соціуму і зміст еволюційної політичної мети  - соціум зрушиться з місця в напрямку власного зростання, еволюції,  прогресу. Лідер здійснився сам і здійснив здорове суспільство. Геніальність - в співпадінні, а не тільки в самій мудрості чи ораторському мистецтві.  Але всі труднощі і запитання починаються саме тут: хто може знати - політична мета, заради досягнення якої відбуваються ті чи інші трансформаційні процеси у суспільстві, еволюційна для даного соціуму чи ні? І чому саме політична, а не економічна чи, припустимо, соціально-екологічна?

         Відповідаючи на останнє запитання, можна одразу зачепити частину відповіді на перше. Саме в політичному, а не економічному чи будь-якому ще  житті соціуму як єдиного цілого, виявляється енергія його волі, місце його соціально-прагматичного розуму чи загальної емоційної чутливості, рівень послідовності і т.і.  як самостійних творчих компонентів соцієтальної психіки. Саме політичні кроки в історії даного соціуму є ознакою якості роботи його “мозку”, від якого залежить структурна архітектоніка всіх складових компонентів соціального цілого.

         У відповіді на перше запитання для початку необхідно назвати хоча б деякі критерії прогресивності в ході еволюції суспільства, соціуму як певних невипадкових організованих спільнот, що набули якості органічного системного цілого.

         Так, чим вищою є організація суспільства, соціуму, тим яскравішою виступають його єдність, інтегративність, соборність, які підкорюють собі різноманітність індивідуальних, групових, організаційних центрів. Далеко не кожна сукупність людей на певній території може бути названа суспільством, а лише така, в якій її члени об”єднані водночас спільними інтересами і між собою, і по відношенню до певного цілого, що може бути спільною метою (на рівні усвідомлюваного) і енергетичним джерелом життєдіяльності (на рівні колективного підсвідомого) даної спільноти. Потенційна автономія індивідуальності народжується в єдності, яка онтологічно передує їй в соціальному бутті. Таким чином, чим вищим є рівень розвинутості соціуму, його єдності, тим випуклішою, яскравішою, свободнішою є індивідуальність. Тільки в єдиній органічній системі ціле спроможне переживати за свої складові частинки, тобто держава спроможна не заважати, а в кращому випадку -допомагати нормальному здоровому життю і творчому самовиразу своїх людей.

         Відповідно до цього чим розвинутішим є суспільство, тим конкретнішими, певнішими, стабільнішими є його якісні форми, які, в свою чергу, підтримуються мірою налагодженості  внутрішніх обмінних процесів ( в тому рахунку і інформаційних, що і являє собою соціальний інтелект соціуму) між своїми структурними компонентами (особистостями, групами, організаціями тощо).

         Але всяка вища організація хоча б в конспективному вигляді тримає в собі як внутрішню архетипічну кладку всю ієрархію нижчих, попередніх етапів соціального розвитку. Цей закон, відкритий Геккелем (а саме: онтогенез повторює в собі філогенез), може бути застосованим не тільки до психіки окремого індивіда, який  в своєму розвиткові реально проходить через усі епохи історичного розвитку людства, а і до великих спільнот і організацій, зокрема до соціумів. Цей сконцентрований досвід еволюції (інволюції) людських суспільств взагалі із власними флуктуаціями на даному шляху в кожному конкретному випадку проявляється у феномені соцієтальної психіки (психіки даного конкретного соціуму). Почуття єдності в суспільстві завжди базується на стабільності і проявленості цієї спільної для даного клаптика Землі психічної кладки, вік якої незрівняно перевищує вік багатьох поколінь людей на даному життєвому просторі.

         На шляху соціальної еволюції в розпорядженні керманичів соціуму, тобто влади, завжди є, з одного боку, можливість свободної  договірної  діяльності, створення відповідних історичній ситуації конвенційних норм і правил, а з другого - величезний пласт вже зробленого історією, такого, що становить долю даного соціуму і рокову необхідність для тих, хто ним править. На шляху еволюційного розвитку соціуму обов”язковим є поєднання цих двох боків досягнення гнучкості, тобто життєздатності, соціальної системи. Тільки вільний договір або тільки сувора необхідність - це приблизно те, що відрізняє ідеологію Заходу від  трактовки ідеології Сходу (або капіталізм від соціалізму тощо). Прогрес людського суспільства - на третьому шляху, шляху поєднання зовнішнього образу суспільства з його внутрішньою сутністю.

         Соціум, суспільство може нормально розвиватися при одній необхідній умові: співпадінні, тотожності розумової еліти з управлінською, співпадінні центрів розуму і влади. Виходячи хоча б з цих загальних уявлень про сутність соціуму і шляхи його прогресивної еволюції, влада повинна ставити і реалізувати таку політичну мету, яка б в пешу чергу не зашкодила суспільству. Парадигма “не зашкодь!” повинна бути спільною як для медиків, так і для політиків. Сучасні політики діють в іншій парадигмі: “ вербальний стимул - очікувана реакція населення”, породжуючи явище набутої безпорадності в сфері особистісного простору, з одного боку,  і стан структурно-обмінного розпаду в сфері суспільного життя, з другого. Для суспільства це означає навіть не хворобу, а початок вмирання.