Фрактальний архетип як інструмент соціального коригування

         Україна перебуває сьогодні на перехідному авторитарно-ліберальному етапі життєустрою, якому відповідає внутрішньо розірвана й конфліктна соціальна структура, неадекватність різних соціальних утворень або власному призначенню (в разі державних організацій), або соціальній меті (в разі приватних).  Так, влада, маючи на меті самозбереження в такій нестабільній ситуації, весь час переструктуровує власний бюрократичний апарат, подаючи це як рух, як зміни на благо суспільства. В цей період в суспільстві начебто дозволяється все, окрім зміни влади.

         За моделлю фрактального архетипу шлях до “онтологічної”  ідентифікації українського соціуму стосовно демократичних цінностей (або, простіше, до демократичного типу життєустрою) можливий або через  тоталітарний устрій  до демократичних реформ, або через  ліберальні реформи до бажаних і можливих демократичних перетворень. Все залежить, з одного боку, від орієнтацій і компетенції тих, хто опинився на чолі керманичів соціуму, від того, яка в них склалася команда, під чиїм соціальним замовленням вона знаходиться (Заходу, Сходу, Америки, Європи, Азії,“комунізму”, “капіталізму” або, може, під власним або що),  а з іншого - від  глибинних самоорганізаційних архітектонічних процесів в самому соціумі. Якщо згадаємо про “цикли народження” і “цикли руйнування” в східній філософії життя, які є, до речі одним із шарів і нашого фрактального архетипу (поряд із ознаками соцієтальної психіки, домінуючими поведінковими установками, можливими соціальними неврозами тощо), стає зрозумілим, що існує цикл психосоціальної еволюції і цикл психосоціальної інволюції. Колись наше суспільство вже пішло за циклом інволюції, перестрибнувши із царської монархії в “демократію”. Що сталося - нам відомо: “демократія” швидко перетворилася на авторитарно-тоталітарну жорстоку і енергійну державу. Чому так сталося, зрозуміло: демократія вимагає певного рівня глибинної психокультури, соціальної рефлексії, матеріального і інформаційного забезпечення, певного рівня підготовленості масової свідомості. Досягнення цього залежить від об”єктивних і суб”єктивних передумов і чинників. Тобто, на наш погляд, в принципі можливий як еволюційний, так і інволюційний шлях соціальних перетворень. Але за певних умов.

     Якщо аналізувати об”єктивно-суб”єктивні чинники можливого повороту України до відкритого суспільства, то головним серед них є опосередкований шлях через зміни в структурних елементах фрактальної моделі. Ці зміни можуть відбуватися як за умови адекватного (такого, що враховує архітектонічну будову і тенденції руху соціуму) управління, так і за умови повільних і з точки зору людяності жахливих самоорганізаційних процесів. В сучасній Україні відбувається останнє. 

      Компетентний політик повинен точно знати, де, на якому саме історичному етапі за фрактальною моделлю перебуває той соціум, яким він опікується. Які його статичні й динамічні характеристики, в чому полягають його недуги та які конкретні ліки тут зможуть зарадити. Тобто йдеться про ставлення до соціуму як до специфічної форми життя з певними законами розвитку, з історико-культурними й психологічними особливостями, в яких  втілюється його індивідуальність.

     Сучасні політики пропонують нам американські рецепти життя. Але ці рецепти, хоч би які розумні вони були, необхідно адаптувати. Американський соціум не знає тих психосоціальних архетипових глибин, які притаманні українському. Американці одразу починали з ліберального життєустрою, вони принципово не взмозі зрозуміти українську або російську психокультуру через відсутність в їхньому колективному несвідомому тоталітарного й авторитарного архетипів, а отже певних універсальних кумулятивних феноменів суспільної та індивідуальної свідомості.

         Культура політиків - це здатність враховувати у своїй діяльності цю внутрішньо-онтологічну природу суспільства:  якщо їхні політичні інтенції не відповідають стану структурних елементів даного соціуму як системи, він, змушений жити не своїм життям, буде приречений на перманентні кризи.

         Вищеозначені людські види є носіями певних  генералізованих стандартів, принципів мислення і поведінки, навколо яких представники одного виду  мають тенденцію до об”єднання. Внаслідок цього виникає певний тип масової свідомості, відтворюючий спільне для даної спільноти смислове поле. Поняття “смислове співпадіння”, “смислове поле”, які відтворюють поле повного, цілісного (а не тільки когнітивного) розуміння, ввів К.Г.Юнг в своїй революційній роботі “Синхроністичність”(36). Смислове поле існує як поле духовне та інформаційне, в якому існують думки, ідеї, знання минулого-теперішнього-майбутнього. Воно не підкоряється просторово-часовим законам, але воно зв”язане з матеріальним полем через принцип синхроністичності і через індивідуальну і соцієтальну психіку. Проникнення в це поле можливе за посередництво двох психічних функцій - інтуіції та відчуття (сенсорики).

         Безліч прикладів такого позапросторового психічного міжсуб”єктного контакту можна знайти серед близнюків, які незалежно від відстані відчувають стан одне одного; між матір”ю і дитиною або між двома духовно близькими людьми тощо. Якщо розвинути ідеї Юнга, можна стверджувати, що це смислове поле утримує в собі схему проекту розвитку Всесвіту. Некоректні зміни в цій схемі можуть призвести до негативної реакції, пробудити соціальні “дисфункції” (Мертон). Це стосується і соціуму. Для кожного соціуму в схемі Всесвіту є глухі кути, в яких наступає бурхлива реакція колективного несвідомого, що може закінчитися катастрофою, війною, загибеллю.

         Природа синхроністичності, за Юнгом, - в факті одночасного існування різних психічних станів. За нашою концепцією, це одночасне існування різних смислових полів для людей-репрезентантів принаймні чотирьох  типів соціального життєустрою, з факту існування якого виникає те, що в сучасній соціальній науці називається  масовою свідомістю.

         Соціально організованим представником того чи іншого типу масової свідомості є політична партія, яка знову і знову репродукує міфічні (архетипові, несвідомі) колективні уявлення певної спільноти. Партія повинна виводити на рівень масової свідомості зв”язок, кореляцію між соціально-політичною діяльністю людей і смисловим, ціннісно-нормативним змістом цієї діяльності. Л.Г.Судас вважає, що так утворюється ідеологічна ніша(10), яка виступає механізмом засвоєння інформації про навколишній світ на рівні групи. Самовизначення індивіда відбувається через сприймання  “духу” , характерного для того чи того типу масової свідомості.

         На наш погляд, партія як орган свідомої рефлексії певного світосприймання  має бути захисником певного способу життя, відстоювати і культивувати психосоціальну нішу існування людей в полікультурному суспільстві. Крім того, в демократичному суспільстві партія має бути коригуючим компонентом соціальної структури вцілому, виконувати функції інформаційного обміну між різними типами масової свідомості. Претензії якоїсь партії на суцільну владу і, таким чином, на суцільний вплив, порушують психосоціальний гомеостаз в суспільстві, створюють соціальну напруженість.

         Одним з основних кроків опосередкованого шляху перетворень, за фрактальним архетипом, є зміна уявлень про політичні функції партій, є реальна зміна типу партії, який би не відтворював внутрішню структуру і функції партій тоталітарного і авторитарного періоду в абсурдній множині сьогодення. Шлях до інформаційного громадянського демократичного суспільства повинен супроводжуватись трансформацією уявлень про життєздатність і доцільність таких утворень як політичні партії. Цілком логічно, що інформаційне суспільство не вимагатиме політичної партії у знайомому нам вигляді. Скоріше за все, ця організація буде мати інші, неполітичні, задачі, а, отже, і функції, від яких залежатиме її форма, структура та принципи діяльності. Або політика матиме інші цілі, серед яких чи не найголовніша - забезпечення фізичної, психологічної та економічної безпеки людини.

         Фрагмент моделі фрактального архетипу вказує і на інші соціально-політичні кроки, необхідні сьогодні для реального переходу суспільства у відкрите демократичне суспільство.

         Чимало дослідників психосоціальних проблем стверджують, що корені багатьох соціальних та економічних проблем - в хворобливому пристосуванні індивідів та інститутів до мінливих цінностей нашого часу. Так, чоловіча свідомість (як психосоціальний феномен) знайшла своє втілення в “махо”-технології, заснованої на маніпуляції та управлінні, призначених для центрального адміністрування, а не для регіонального і місцевого застосування індивідами і малими групами. В результаті сьогодні більшість управлінських технологій антигуманні  і не відповідають власному призначенню.

         Фрагмент моделі фрактального архетипу вказує і на інші соціально-політичні кроки, необхідні сьогодні для реального переходу суспільства у відкрите демократичне суспільство.

         Наприклад, психосоціальна проблема довіри як ознака демократичного життєустрою. На рівні великих соціальних структур російський психолог П.Н. Шихирев виділяє три основних джерела або чинника довіри: 1)процес взаємодії; 2) психологічне, особистісне сходство, спільність соціокультурних норм та очікувань, які поділяються суб”єктами взаємодії; 3)соціальні інститути; наявність формальної системи, тобто третього боку, гарантуючого ступінь професіоналізму; 4) загальний обсяг довіри між людьми, досягнутий в даній соціальній системі, або загальний обсяг довіри як соціального капіталу. Ф.Фукуяма висунув оригінальну класифікацію суспільств, в основі якої лежить ступінь розповсюдженості довіри в соціумі. Він говорить про те, що інформаційна революція призведе до відмирань крупних організацій з ієрархічною жорсткою структурою і становленню добровільних співтовариств однодумців. Таке становлення неможливе без довіри, а довіра, в свою чергу, визначається ментальними чинниками, тобто, за нашою концепцією, вона  буде визначатися високим рівнем психокультури і організаційної  грамотності. Довіра, віра - це, насамперед, здійснення очікуваного і впевненість в чомусь, на перший погляд, віртуальному, невидимому... Це, за словами Шихирева, впевненість в існуванні того, чого немає в наявності, але що обов”язково буде і т.п.  Цю проблему, яка зав”язана в першу чергу на інтерсуб”єктних та інтерструктурних відносинах, як і споріднену проблему макросоціальних побоювань неможливо підняти без коригування соціуму на всіх рівнях: від вдосконалення його світоглядної культури через формування домінуючої універсальної морально-комунікативної  поведінкової парадигми  до практично-технологічних втілень теоретично розроблених моделей  соціальної трансформації.  

         Для цього потрібно перш за все знати, куди, в якому напрямку здійснювати управлінські кроки. Якщо Україна не збирається повертатися до адміністративної системи і через неї - до демократичної (інволюційний шлях), потрібно дотримуватись еволюційного шляху - через ліберальні цінності до демократичних. А це, за моделлю фрактального архетипу, означає рух до колаборативної парадигми міжособистісних і міжструктурних стосунків (пом”якшуючи конкурентну парадигму), до творчої, ірраціональної (синтетичної) компоненти світогляду (пом”якшуючи нормативність, раціональність, аналітичність на користь віри і ідеї акаузального зв”язку усього з усім) і до впорядкування доцільного організаційного фундаменту для оновлювання соціуму (відповідності, тотожності, адекватності організацій та організаційного управління власній та макросоціальній меті). 

         Або проблема цінностей. Шихирев стверджує, що суспільний інтерес до ціннісного відношення  пояснюється саме тим, що воно є психологічним регулятором соціального процесу на різних його рівнях, воно забезпечує необхідну “психоенергетику”, емоційну зарядженість різних ідейно-психологічних форм, через які відбувається ця регуляція. Цінності прямо пропорційно корелюють з рівнем і якістю розуміння людьми ситуації, мірою орієнтованості у всьому наборі головних чинників і передумов соціального і індивідуального руху.

           Психічне здоров”я людей, їхнє самопочуття в соціумі залежать від глибини і частоти переживання внутрішніх конфліктів, пов”язаних з оцінкою потенціальних загроз, макро і мікрострессорів, а також із тим, що власні уявлення знаходяться в протиріччі з уявленнями і оцінками інших людей з того ж самого культурального середовища. Сучасна соціальна психологія зосереджується і обмежується в таких випадках психотерапевтичними заходами, внаслідок яких відбувається поступова переорієнтація “ригідних” установок особистості на більш прогресивні погляди.

         Але  події макросоціального плану в постсоціалістичних країнах викликали нову суспільну потребу - в масштабній, на рівні соціумів, психоінформаційній терапії. Аномію, яку вони викликали в масовому масштабі, можна порявняти хіба що із соціальною формою СНІДу: імунітет до соціальних змін такого типу відсутній, мабуть не тільки в наших людей. Але наші, на відміну від багатьох інших, гинуть без опору ситуації. Зруйнований світ цінностей або просто світ. Обесцінене життя веде до пасивної відмови від нього, що проявляється в нарощуванні девіантних форм виживання і відкритій, по суті, дозволеній злочинності як останній можливості не вмерти. 

         Відкритий в 2000 році американськими вченими геном людини, на наш погляд, не вичерпує генетичний код людини,  бо в ньому не враховуються інформаційні коди родової пам”яті людства. Ніякі структури генів не можуть бути вичерпно пояснювальними, доки в них не буде вплетений “магніт адекватності” або “ген ситуативності”, тобто універсальний сумарний координатор реакцій людського організму і психіки, спроможних  завдяки йому адекватно, тобто творчо, в кожній ситуації неоднаково, відповідати на будь-які виклики внутрішнього і зовнішнього середовища з урахуванням системних потреб і системних можливостей.  

         Зіткнення протилежних (традиціоналістських та модерністських, конформістських та  анархістських, моральних та аморальних тощо) установок на рівні особистості чи груп - явище більш глибинне, архетипове, воно може бути ліквідоване тільки внаслідок втручання в індивідуальне та суспільне життя соціуму нових інтелектуальних технологій новими організаційними та інформаційними засобами. Причому, йдеться і  про так звану “інформаційно-генетичну” освіту, і про реальне встановлення оптимальних стосунків між провідними структурними і духовно-душевними компонентами соціуму, про підвищення соціального інтелекту (доцільної зв”язності всіх соціальних кроків, структур, інститутів та організацій), інформаційно-енергетичного забезпечення комфортного соціального самопочуття людини в соціумі тощо. 

          Інформаційно-енергетичне забезпечення в даному контексті - це, насамперед, встановлення довіри між тими, хто керує соціальним життям і народом, це повернення довіри людей одне до одного, це, нарешті, створення комфортного мінімуму для налагодження нормального житття. Великою допомогою при цьому можуть бути пізнання, актуалізація і практичне використання кумулятивних універсальних феноменів,  які водночас є соціальними регулятивними механізмами людського життя. Вирішення цієї задачі забезпечить можливість компетентного управління суспільством, яке означає, перш за все, врахування самоорганізаційної, глибинної його компоненти.