Література

7. Платон. Государство//Сочинения в 3т.-М.,1971.-Т.3,ч.1.

8.  Гроф С. За пределами мозга.- М.,1993.

9. Маркелов Г.И. Личность как культурно-историческое явление (єтюдi по истории индивидуализма).-Спб.,1912 и др.

10. Юнг К.Г. Архетип и символ.-М.,1991.

11. Леви-Строс К. Структурная антропология.-М.,1984.

12. Гачев Г. Образи Индии.- М., 1993. - С. 121.

13. Антоний Марк Аврелий. К самому себе. Размышления.- Спб,1895.-С.26, 68.

14. Селье Г. Стресс без дистресса.-М.,1979.

15. Муздыбаев К. Психология ответственности.-Л.:Наука,1983.

16. Франкл В. Человек в поисках смысла.-М.:Прогресс,1990.

17. Бодрийар Ж. Злой демон образов// Искусство. Кино.,1992,№10.-С.64-70.

18.Н.В.Паніна, Є.І.Головаха. Тенденції розвитку українського суспільства (1994-1998р.р.

19. Ручка А.А..Танчер В.В.Очерки истории социологической мысли. - К.,1992.

20.Маркс К. К критике гегелевской философии права: Введение// Маркс К., Энгельс Ф. Соч.-2-е изд.-Т.1.- С.401-418.

21. Андреев Д. Роза мира.- М.,19м.:Sullivan H.S. The Illusion of Personal Individualiti. In: ~The Collekted Works of Harri Stack Sullivan~,Vol. II.-  New-Yоrk,1965.

22.Мертон Р.К. Социальная теория и социальная структура// Социологические исследования.- 1992.- №2.- С.118-124.

23. Тойнби А.Дж. Постижение истории.- М.,1991.- С.555 - 565.

24. Арендт Х. Массы и тоталитаризм// Вопр. социол.- Т.1,=.- №2., 1992.- С.-35-60.

25.  Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество.- С.-500.

26.Мамардашвили М. Форма превращенная // Философская энциклопедия. Т.5.- М.,1970.

27. Гершензон М.О. Творческое самосознание// Вехи.Интеллиганция в России.- М.,1991.- С.85-109.

28.Бахтияров О.В. Постинформационные технологии: введение в психонетику.-Киев, “Экспир”, 1997.- С.145).

29.Inkeles F/ and D.J. Levinson. National Character: the Study of Modal Personaliti and Sociocultural Systems.- ”Handbook of Social Psychology”. Ed. bi G. Lindzey and E. Aronson. Vol. 4 Reading ( Mass. ), 1969.

30. О.А.Донченко, А.О.Овчаров. Ще один метод підвищення ефективності організацій// Соціологія: теорія, методи, маркетинг.-1998.-№№4-5.-С.146-160.

31. Ю.Н.Пахомов, С.Б.Крымский, Ю.В.Павленко. Пути и перепутья современной цивилизации.-К.,1998.-С.С.390, 36, 28-31.

32. О.Шпенглер. Закат Европы Т.1.-М., 1993.- 663с.

33. И. Пригожин., И.Стенгерс. Порядок из хаоса.-М.,1986.-С.270; С.Курдюмов. Интервью// Знание - сила, 988, 11.- С.40

34.Самойлов Л. Путешествие в перевернутый мир// Нева,1989,№4

35. Див. ж. Соционика, ментология и психология личности.-1994 - 2000р.р.; В.Мегедь, А.Овчаров. Учитесь эффективно управлять людьми.-К.,2000.-120с.; В.В.Гуленко, В.П.Тыщенко. Юнг в школе.-Новосибирск.,1997; Гуленко В.В. Менеджмент слаженной команды.-Новосибирск.,1995; В.Стратиевская. Как сделать так, чтобы мы не расставались.-М.,1997 тощо.

36.К.Г.Юнг. Синхронистичность.-М.-К., 1997.-320с.

37.E.Durkheim. La division du travail social. P.U.F., Paris,1978, p.375.

38.А.Дж.Тойнби. Постижение истории.-М.,1991.-с.596-597

Заключення.

Адаптаційний невроз українського соціуму

         Вихід країни з глобальної суспільної кризи має супроводжуватись розв'язанням цілої низки питань, які певним чином впливають на вибір Україною власного шляху, на формування її іміджу як самостійного суб'єкта на світовій арені. Традиційна соціологія вирізняє три головних соціальних інститути, які мають істотний вплив на соціальні процеси у суспільстві: державу, власність та сім'ю. Всі вони сьогодні суттєво деформовані, а держава і власність подеколи перетворюються на свою протилежність. Для більшості людей у нашій країні реальної держави нині просто не існує (позаяк вона склала з себе функції елементарного соціального захисту людини), а власність переживає важкі часи свого народження, коли чимало різновидів її перетворюються на атавізм (наприклад, інтелектуальна власність чи живі незахищені гроші, які не виконують своїх природних соціальних функцій). Традиційна форма життя — сім'я — морально і фізично деградує внаслідок обвальної руйнації традиційної системи цінностей.

         Настав час для прискіпливого аналізу ще одного соціального інституту — інституту людини. Він, начебто, має досить вагому структурну базу, тобто існує багато різноманітних структур, які мають справу з людиною, але йдеться не про них як про окремі складові нашої держави, а про певні наслідки сумарної діяльності. Мається на увазі велике соціальне (смислове) поле впливів, інформаційно-енергетичний простір соціуму, в якому сьогодні живе людина і який напевно є чи не основним для повноцінного або патологічного формування самої людини та всіх соціальних інститутів, які нею опікуються. Це не тільки історико-культурне, ментальне підґрунтя даного соціуму, а й сукупність соціальних (економічних, політичних, інформаційних, психічних тощо) впливів, які створюють певну систему поведінкових, емоційних та когнітивних установок для певної якості взаємодій людей у даному соціумі, для тієї чи іншої якості їхнього життя. На рівні реальних суб'єктів взаємодій це — психологічне поле, на рівні наукових узагальнень — це більш структуроване, більш інформативне, але менш живе соціологічне поле, а на рівні цілеспрямованого втручання в поле впливів — це ідеологія в різних своїх формах.

         Звісно, це поле - цілісний феномен і саме він у всіх трьох його аспектах становить соціальний інститут людини, в якому вона народжується, соціалізується, живе і помирає. Як правило, науковою мовою його ще називають суспільством, але оскільки сьогодні в Україні не існує такого цілісного феномена як суспільство, втіленням його сутності може виступати соціум: географічне, історичне, природне, культурне місце на Землі, обмежене певними матеріальними і нематеріальними можливостями. Певне поле впливів, що має центр і периферію. Соціум — це і не суб'єкт дії, і не об'єкт. Соціум — це наше духовно-психологічне повітря, яким дихають усі, але яке не належить нікому. Мабуть, саме тому його так важко вивчати і визнавати. Але від того, наскільки це повітря "екологічно чисте", цілком залежить здоров'я тих, хто дихає ним.

         Делікатний науково-гуманітарний дискурс з приводу дистанції між людиною розумною та людиною нерозумною, що точиться в межах європейської постмодерністської думки вже понад 20 років, на прикладі України має блискучу ілюстрацію того, як обережно треба втручатися в це поле. Наслідком нерозумного впливу є, з одного боку, хвороба психологічної складової інституту людини, а з іншого — маніпулятивне і вкрай небезпечне використання соціологічної складової для ідеологічного впливу, для створення ілюзії суспільства, ілюзії спільного життя тоді, коли його немає і коли для оновлення його потрібні зовсім інші засоби.

         Сьогодні слід не стільки говорити про інститут людини, скільки цілеспрямовано рятувати його. Йдеться хоча б про створення і поширення наукового уявлення щодо тих небезпечних наслідків, що їх може зазнати соціум і люди, котрі населяють його, в разі непрофесійного управління його розвитком. Добігає кінця XX століття. Починається нова ера життя, нова ера осмислення старих і звичних дій. Входження в нову еру зі старими звичками буде згубним для людства.

         На прикладі сучасної України ми бачимо, як Розум, який відкидає людську мораль, велику релігію і малі традиції, перетворюється на Безумство. На наших очах на багато десятиріч постарішав і зглупів наш соціум, зруйнувалася його енергія, знову, як неодноразово в Історії України, народилася невпевнена в собі, зрадницька, чужа народові, гвалтуюча і шалена влада, а народ потрапив до інформаційно-енергетичного поля, насиченого відчуттям нерівної боротьби з відсутнім ворогом: адже всі живуть у цьому полі: і ті, хто обирав, і ті, кого обирали. Влада невдоволена народом — і навпаки. Всі обирали спільний шлях, а він обірвався на самому початку. В психології таку ситуацію називають фрустрацією, а людина в такому стані закономірно реагує на навколишнє або агресією, або депресією.

         За сти         слий проміжок часу засоби масової інформації, забезпечуючи "відкритість і плюралізм" політики, сформували потужну психологічну й технічну базу, що спричинює до загострення соціальної фрустрації, знесилення соціального, громадянського інтелекту наших людей, перетворюючи їх на розпорошений, політично небезпечний натовп з елементарним мисленням і простими почуттями. Щодня ЗМІ дедалі глибше занурюють людей у хаос абсолютно суперечливої інформації, висилають взаємозаперечуючі психологічні розпорядження і суперечливі соціальні замовлення для людей, котрі зрештою перестають на них зважати, "не чують" Їх.

         Якщо політика за часів соціальних криз з психологічного боку традиційно є раціональним засобом використання ірраціональності мас, то політика в Україні разом з цим стала ірраціональним засобом потенційного самознищення, саморуйнування. І трапилося це тому, що в людському "розумному", але некерованому соціумі спрацювали ті самі закони, що притаманні тваринному світові. Спробуємо пояснити,

         Зазвичай будь-яка перебудова, будь-яке руйнування порядку чи усталеного способу життя супроводжується пристосуванням учасників подій до нових умов. В Україні ця фаза пристосування до тривалого глобального соціально-економічного переструктурування соціуму занадто затяглась. Така фаза переважно складається з трьох послідовних етапів: а) первинне пристосування до ситуації, виживання, перебудова "старої" системи цінностей і норм відносно до реально діючої; соціалізація і ресоціалізація населення; б) персоналізація, здійснення життєвих виборів на підставі власних потреб та інтересів, власної індивідуальності в усталеному соціумі; в) інтеграція, суб'єктивне включення себе в певне середовище, прийняття його як свого, відчуття конгруентності (тотожності) з ним, бажання жити в ньому, консолідуватися з іншими.

Сьогодні ми перебуваємо на першому етапі — етапі адаптації. Перехід до другої стадії можна вважати початком стабілізації системи, а коли соціум увійде в третю фазу — інтеграції та конгруентності, — можна буде говорити про новостворений порядок, тобто про нове суспільство.

         Позаяк нині в нашій країні соціальний інститут людини переживає кризу, головними суперечностями якої є прискорений соціальний запит, з одного боку, і "неспроможна" соціальна реальність, з іншого, він відчутно пробуксовує. Не структурується і не спрацьовує найважливіший соціальний механізм перетворень і розвитку. Через це в новонародженому суспільстві не може завершитись перша фундаментальна фаза соціалізації — фаза адаптації. Чому?

         Аналіз вимагає розподілити фазу адаптації ще як мінімум на дві стадії. Параметри першої стадії, як і в тваринному світі, пов'язані з дією основного біологічного закону — збереження власного життя. В тваринному світі, на відміну від рослинного (де енергію для виживання може давати сонце), щоб вижити, треба знищувати інших. Цей закон можна вважати джерелом негативних почуттів — ненависті, коли хочеться зруйнувати оточення, та страху, коли треба хутко бігти, щоб уникнути руйнування себе середовищем [І]. Цим негативним почуттям відповідає вектор "від" оточуючого світу. Навіть наближення до чогось чи когось відбувається з метою руйнування. Одні руйнують, інші вдаються до втечі від небезпеки. Алє агресія і страх завжди тісно пов'язані, вони разом крокують життям. Неможливо зблизитися з оточенням, адаптуватися до нього, якщо хочеться від нього тікати або щось в ньому зруйнувати!

         В нашому сьогоденні не треба шукати прикладів на підтвердження цієї тенденції. Ситуація в нашому суспільстві не тільки нагадує, а й цілком відтворює закономірності дії першого біологічного закону. Мабуть, колись у Стародавній Греції високопоставлені, елітні люди були відвертішими, ніж тепер. Згадаймо, по аналогії з сучасною владою, епоху Пелопоннеської війни, коли всі аристократи, посідаючи керівну посаду, присягалися; "Обіцяю бути вічним ворогом народу і зроблю йому стільки зла, скільки зможу!" Сьогодні жадаючим суцільної влади цього замало: вони присягаються вдіяти максимум зла не тільки народу, а й одне одному. Проте мало хто з них замислюється над тим, що всі вони разом зробили із соціумом. Мабуть, і тут спрацювали ментальні установки соцієтальної психіки українців: головним є моє власне "Я" і мій власний добробут. А за тином нехай усім їм буде грець! А за тином соціалізуються їхні діти, той самий народ, що й досі вірить у друковане слово та дбайливого хазяїна, народ, до якого вони зверталися вчора і звертатимуться завтра за дозволом бути цим самим хазяїном. Це - перше замкнене коло.

         Характеристики другої стадії першого етапу адаптації до соціальної трансформації можна пов'язати з дією другого біологічного закону — çáереження життя виду. На відміну від першого, цей закон покладений в понову позитивних почуттів, які можна проілюструвати вектором "до" оточення. Щоб не порушувати цей закон природи, слід по-справжньому з'єднатися з середовищем, з іншими людьми та істотами: психологічно і соціально. Світською науково-ідеологічною мовою це може означати виникнення  потреби в консолідації. Це те, над чим марно б'ються сучасні ідеологи, що конче необхідне політикам для самозбереження. Але те, що вони для цього роблять, дорівнює протезу або трансплантанту, що відкидаються соціумом через їх "чужість", неприродність, невідповідність. Воно не резонує із адресатом. 

         Політики сьогодення прагнуть зберегти не соціум, а самих себе. Втім соціум, попри все, має свої примхи. Коли з ним трапляється "своє", він реагує нормально. Коли ж йому нав'язують чуже, він хворіє.

         Отже, сьогодні в нашому соціумі домінує дія першого закону, який ще можна назвати егоїстичним або егоцентричним. Недаремно у відборі інформаційної продукції і взагалі в суцільній мотиваційній аурі панує кредо індивідуаліста: "це не мої проблеми".

         Звісно, йдеться про узагальнюючу "ауру" сьогодення, про психологічний клімат інформаційно-енергетичного поля нашого соціуму. Винятки з правил завжди існують і завжди поряд із масами народжуються й живуть герої, і завжди поряд із векторами від і до існує третій, суто людський вектор “над”,  що відтворює суто людські метацінності, творчу природу людини, зокрема й потребу змінювати оточення "під себе", під свій внутрішній порядок. Алє тут неважко відчути всю суперечливість радості від усвідомлення такої суто людської риси, адже історія чимраз страждає від героїв, чий внутрішній "порядок" спричинювався до жахливого хаосу в суспільстві (згадаймо численних харизматичних лідерів зі знаком мінус — Наполеона, Робесп'єра, Мао, Гітлера, Сталіна..). І чи не головним наслідком їхнього успіху було саме те, здатне спотворювати все людське психологічно нестерпне забарвлення соціуму, що визначає якість соціального інституту людини. Воно може бути добрим і злим, спокійним і бурхливим, привабливим і відразливим. Отож, ми маємо те, що маємо: інертно-люту й відразливу ауру сьогодення.

         Спільне людське життя вимагає неабияких зусиль задля панування активної, доброї і привабливої аури. Адже відомо: чим вищою є форма організації життя, тим виразнішою є потреба в спільному житті. Зусилля, пов'язані зі збереженням власного життя і життя виду, радше полегшені в колективі, аніж в ізоляції. Людський соціум як найскладніша форма організації життя на Землі потребує розумної спільної думки, спільної потреби і спільної дії заради збереження певного спільного порядку. Негативне поле впливів ізолює людей, породжує психологічно неповноцінну взаємодію і соціально неефективну дію.

         Отже, некваліфіковане втручання в життя соціуму породжує в ньому соціальну темряву і психологічну хворобу. Є хвороби влади і хвороби мас. Але попри паралельне життя народу і влади, їхні хвороби міцно взаємопов'язані, бо своїм джерелом вони мають одну й ту саму хворобу соціуму. Важко, наприклад, сказати, синдромом чиєї хвороби є цілковита зневіра людей до влади — хвороби влади чи хвороби мас. Коли невірно й нерозумно працює голова, виникають психосоматичні хвороби тіла, і навпаки. Україна як соціум є невпевненим у собі маргіналом, котрий шукає свою долю, блукаючи від одного зачарованого кола до іншого. І доки він не визначиться, не згадає самого себе, не відкоригує свої вади, не гармонізує середовище навколо й усередині себе, хвороба загострюватиметься.

         Хвороба соціуму, про яку йдеться, є спільною для влади і мас. Це хвороба нашого соціуму, яку можна назвати "адаптаційним неврозом". Головними симптомами цього соціального неврозу є: 1) соціальний страх і агресія, домінування негативних почуттів; 2) надбіологічний, суто людський егоцентризм і 3) невротичні "зачаровані кола" на тлі феномена "відсутності завтрашнього дня". Це явище - протест соціуму. Протест усіх його клітинок, функціональних можливостей яких бракує, щоб упорядкувати інформаційний хаос, свідомо опанувати надмірну кількість і швидкість соціальних замовлень (наголошуємо — не змін, бо вони не можуть відбутися за таких умов, а замовлень!).

         Першу стадію адаптації на рівні соціуму можна визначити як відступ, як інформаційний виняток, як зниження резонансної (сприймаючої) здатності соцієтальної психіки, тобто як психологічну фрустрацію, що, з одного боку, виявляється у формі депресії (у нашому випадку — "великої депресії" народу), а з іншого — у формі агресії, істерії (що більш притаманне владі, особливо під час перевиборчих марафонів) тощо. А будь-яка психіка — чи то індивідуальна, чи то соцієтальна — має ритмічну природу. І саме тому форми фрустрованості на рівні соціуму час від часу змінюються, і це є захисним механізмом для нього. Після штормів він відступає в інформаційно-енергетичний вакуум. Депресії поступаються періодам активності, які, енергетично швидко виснажуючись через брак відповідних можливостей для нормальної соціальної активності, перетворюються на свою протилежність.

         Антропний принцип спрацьовує і тут. Соціум, як живий організм, здатний до іррадіації будь-яких емоційних станів: поле впливів стає або більш агресивним, або пригнічуючим, або активізуючим. Останнім часом найактивнішими є часи передвиборчих кампаній: посилюється агресивність, загострюється боротьба, прокидається надія, вирують жадання. Але ці піднесені емоції не є ознакою здорового позитиву. Вкрай небезпечною є поствиборча ситуація, коли очікування не виправдовуються "одразу ж і тепер" й активний стан змінюється ще глибшою зневірою і депресією.

         Існує психологічна закономірність: явище іррадіації негативних соціальних емоцій у соціумі набагато сильніше за іррадіацію позитиву. Страх, відчай, агресія, лінощі, егоцентричні випади, злочинність легше породжують аналогічні почуття і дії в оточуючих, ніж кохання, ніжність, взаємодопомога тощо. Більше того — негативні емоції в часі триваліші за позитивні. Тому загалом емоційний стан кризового соціуму набагато "важчий" за стан соціуму на етапі соціального порядку. Реальне домінування в Україні впродовж кількох років таких психологічних характеристик, як страх, психічна напруженість, дискомфорт, пригніченість, соціальний песимізм, стан амбівалентності, безвихідь, "камінь на душі" тощо підтверджується численними кількісними показниками соціологічних досліджень [3, с. 40—44]. У середньому дві третини населення України є носіями того чи того психологічного негативу. Його іррадіація надає відповідний заряд полю соціальних впливів в Україні, певну якість інституту людини, де зараз соціалізується нове покоління, покликане будувати нове суспільство. Це - друге чаклунське коло.

Нерозв'язаний конфлікт. Егоцентризм.

Комплекс неповноцінності

         Життєвий простір в українському соціумі за стислий час перетворився на віртуальний, де немає місця ні для життя в минулому, ні для реалізації "тепер і зараз", ні для майбутнього. Людина виходить за межі людського стану або разом із натовпом, або окремо від нього. В ній знову, як і мільйони років тому, ситуація викликає "звірячий інстинкт" самоврятування, який не має нічого спільного з парадигмою "самоактуалізації". Але сучасний інформаційний простір об'єднав ці дві речі, протилежна сутність яких внутрішньо спустошує пересічну людину, не схильну рефлексувати.

         У будь-якому нормальному суспільстві є чи то "батько" (мається на увазі не тільки легітимно обраний улюбленець або харизматичний лідер, а й сила традицій, що в традиційних суспільствах відіграє роль "батька" або "матері"), чи то закон (конвенційні норми, яким з доброї волі підкоряються усі члени суспільства). В Україні сьогодні немає жодного з них. Єдине, що залишилось — це менталітет, тобто соцієтальне надбання століть. Саме воно перебирало на себе всі історично набуті конфлікти й нездійснені очікування, саме воно тримає нині спустошену, але живу людину, бо воно — найдосвідченіше і наймудріше за будь-які новоутворення. Людина буде жити, аж доки остаточно не загубить оту внутрішню тотожність із своєю землею. За даними соціологічних опитувань, найлегше переживає кризове сьогодення саме корінне населення. Цілком імовірно, що деякі меншини у цей скрутний час повертаються до своєї "батьківщини" саме з цієї самої причини: саме там вони відчувають якусь внутрішню силу, незалежну від зовнішніх втрат, саме там у них "вмикається" внутрішнє право на боротьбу за своє життя.

         Втім, людині завжди бракувало просто внутрішньої сили. А в більшості населення сучасної України її взагалі обмаль, бо різноманітні мігранти, котрі сьогодні становлять більшість українського народу (це мігранти з села та з інших земель і країн), налаштовані всім своїм способом життя шукати доказів кращого за межами свого внутрішнього світу. Наявність такої екстернальної установки підкріплюється численними емпіричними дослідженнями соціологів. І взагалі така соціальна установка в сучасному західне зорієнтованому світі є найпоширенішою. Саме тому в історії цивілізованих країн, якщо нація потрапляла до кризової ситуації, саме міцне державне втручання зазвичай рятувало становище. Так було за часів Кольбера І Неккера, Кромвеля і Петра І, Рузвельта та Ерхарда.

         Але нашим політикам, котрі понад усе декларують бажання приєднатися "душею та тілом" до європейського способу життя, притаманні "еластична совість" і "роздвоєне мислення" [4, с. 400—401], неспроможність досягти стабільності та злагоди, що дуже скидається на симптом загальновідомої психічної хвороби, витоки якої, ясна річ, перебувають у зруйнованому обміні із зовнішнім оточенням.

Сьогодні люди розуміють: правляча еліта грає в одну гру, а люди — в іншу. Спільного життя в них немає. А тому підтримувати або не підтримувати якісь починання влади можуть тільки учасники елітарної гри. Невеличкий сплеск надії, що передував появі другого президента в Україні, дуже скоро згас. Пересічні люди, котрі стали просто публікою, тепер лише спостерігають, але не втручаються. Більшість людей вважають, що державна система в Україні "незадовільна і потребує суттєвих змін" (66%), що в "політиці та уряді майже немає людей, які б опікувалися інтересами народу" (73%), що "всі політичні партії схожі одна на одну і прагнуть одного й того самого — завоювати керівні посади з фантастичними привілеями і необмеженими можливостями самозбагачення" (73%), що найбільшу загрозу для України становить сама українська правляча "верхівка", а не блок НАТО чи Міжнародний валютний фонд тощо^*. На жаль, перелік того, що усвідомили люди, але чого й досі не відрефлексувала влада, може бути нескінченним.Гра правлячої еліти занадто затяглась. І це розуміють усі. Проте проблема в тому, що й надалі впродовж певного часу ніхто не заважатиме їй грати.       Бо людям у нашій незалежній аграрній державі не загрожує голод. В Україні, де головним і невід'ємним поки що багатством є чорноземи, сьогодні панують саме ті психологічні нашарування в колективній психіці, пов'язані з цією природною особливістю: терплячість, поміркованість, індивідуалізм, ізоляціонізм, надія лишень на власну працю та її плоди, ідеалізм, віра в природних богів тощо. Під час республіканських опитувань більшість респондентів неодноразово зізнавалися, що тільки голод змусить їх вийти на вулицю з протестом. У цьому сенсі жодної соціальної напруженості в Україні немає й бути не може. Люди завжди самі себе прогодують, якщо в їхню "гру" не втручатимуться інші. Образно кажучи, картопля і влада зробили украінських людей в одному розумінні — філософами, а в іншому — політичними і соціальними інфантиламн, дітьми.

         Деякі соціологи кажуть, буцімто зрештою надійшло заспокоєння (емпіричні показники соціального самопочуття на графіках виписують деяке плато), що свідчить про людське прийняття даної ситуації як єдино можливої на даному історичному відтинку часу. Соціологи-емпірики констатують: люди стали аполітичними, що випливає з їхнього небажання виходити на демонстрації і здіймати будь-який публічний галас. В інтерпретаціях лунають нотки задоволення з приводу того, що за цими показниками ми наближаємося до європейської якості сприйняття політичної дійсності, де верхівки дерев шумлять, а люди живуть собі й живуть — тихо і мирно, не вдаючися до тонкощів владної динаміки. Більше того. навіть дуже поважні соціологи, демонструючи схожі порівняльні таблички з цифрами щодо недовіри людей діючим політикам у верхніх ешелонах державної влади в Україні і, приміром, в Англії, пояснюють цей збіг тим, що це — нормальне явище, феномен соціального життя, поширений в Європі. На їхній погляд, це ознака вестернізації України, яка начебто йде повною ходою і взагалі все відбувається, як слід, за винятками хіба що того, що з демократизацією у нас великі непорозуміння. Ці соціологи, думку яких подеколи поділяють журналісти, а частіше заради самозаспокоєння використовують політики, не схильні до глибинної інтерпретацій подій, пов'язаних не тільки з історико-культурними особливостями масової свідомості та поведінки, а й із глибинною психологією сьогодення. Взагалі ігнорування політиками і науковцями-соціологами рівня психологічної навантаженості подій — це досить актуальна проблема, якщо розглядати її насамперед в аспекті професійного формування в суспільстві інституту людини.

         Втім навіть за наявної ситуації ми спостерігаємо конфлікт між різними лініями поведінки, спрямованими на задоволення цілком протилежних потреб: з одного боку, ми маємо страшенно політизоване населення, котре багато років живе в новій ідеології, яка поставила народ у статус "хазяїна своєї країни", до якого всі політики постійно звертаються, до якого апелюють і ним же маніпулюють; зовнішні шари свідомості людей переповнені політичною тріскотнею, в якій людям, звісно, хотілося б правильно орієнтуватись; а з іншого боку, політична активність народу геть паралізована, бо вельми суперечлива інформація і, головне, вкрай недоступний (через безліч причин) "політичний опонент" змушують існувати в абстрактній реальності, в якомусь незрозумілому, чужому просторі, де немає знайомих шляхів. Політична поведінка людей стає амбівалентною і деструктивною для країни. А щодо власного виживання у своєму мікросередовиші — тут проблем немає, позаяк йдеться лишень про виживання, а не про повноцінне життя . Ця ситуація демонструє наявність конфлікту і страху.

         Для створення нового суспільства конче потрібні визначені базові соціальні потреби, модель задоволення цих потреб та ідеологія як інструмент створення необхідної для нових дій енергетики нового суспільства.Так звана деідеологізація суспільного буття в перехідний період -найгрубіша помилкова думка політиків, яка обернулася для людей адаптаційним неврозом. Але це також своєрідна ідеологія. Такі функції ідеології, як вираз і збереження інтересів групи, сенсова детермінація поведінки, зняття соціальної напруженості, соціальна орієнтація людини в світі політики тощо, не були залучені політиками. Натомість на стомлену і непідготовлену до інтелектуальних ігор колективну психіку впродовж десятиліть було спрямовано внутрішньо суперечливу інформацію, яку населення просто перестало сприймати. Раціональний шлях до людей, як і від людей, був закритий.

         Але головним в ідеології як одному з необхідних компонентів інституту людини все ж таки є збереження внутрішнього, історико-генетичного коду почуттів та поведінки людей. Можна раціоналізувати чи ні когнітивний рівень людської свідомості, можна маніпулювати чи ні емоційними хвилями народу, але перетворювати цілу народність на ТаЬиІа гаsа в поведінковій сфері означає для неї загибель, крах.

         У нашому бутті нині панують різні квазіідеології, тобто продукт психологічної презентації нових соціально-політичних сил, які рвуться до влади як до самомети. Маси існують і потрібні сьогодні лише як публіка, перед якою розігрується класичний архетиповий сценарій "вождів", безсилих втамувати свою владну агресію, котрі за будь-яку ціну намагаються бути першими... Людина, яка відчуває себе лише глядачем, ніколи не зірветься на сцену. Це споконвічне правило розумного людського буття.

         Відомо, що розумні дії відрізняються передусім ідеальним планом, для втілення в життя якого необхідна підтримка в системі мотивації людини або людської спільноти, а також виправдання з точки зору загальної філософії соціального буття.

         Щодо мотивації — тут проблем немає. Завжди можна розкачати велику групу людей, яка при цьому обертається на натовп, навіть штучним роздратуванням та нав'язуванням вигаданих потреб, не кажучи вже про привабливість нового міфу про Свободу, що заступив місце великого, але вже звичного есхатологічного міфу про Справедливість і Заслужений рай, що його геніальний Маркс спромігся перетворити на неймовірно енергетичну ідеологію, яка мала неперевершений успіх. Адже відомою є людська потреба в змінах взагалі, і зокрема потреба нашого народу, закладена специфікою рідної природи (після літа хочеться зими і навпаки).

         Накопичення базових потреб у змінах завжди провокує зростання соціально-психологічної напруженості, яка в нормальному соціумі в тих чи інших формах має розряджатися. У нас вона, як правило, не "розряджається" ні в розумних цивільних формах, ні в ірраціональних масових виступах і соціальних конфліктах з неусвідомленою мотивацію. Через це відчутно потерпає психологічне здоров'я народу. Напруженість і конфлікти здебільшого розчинюються всередині людської психіки. Але політики про це й гадки не мають, тому переконані, що активність можна збудити вольовим методом. От чому соціальні зміни в нашій державі не відбуваються в реальності, проте в патологічних розмірах нагнітаються соціальні замовлення, до яких людська психіка не готова. Чим більше від людини вимагають, тим менше вона виконує, бо має захищатись.

Мабуть, у ситуації соціального адаптаційного неврозу нав'язування чи затребування якихось нових різновидів активності в глобальному масштабі просто неможливе. Навпаки, стан колективної психіки сьогодні такий, що її потрібно звільнити від багатьох нерозв'язаних життєво важливих питань, відповіді на які люди не знайшли і тому просто перейшли у стан функціонального "плато". Необхідно повернутися до того, що рішуче відкинули і що тепер становить джерело внутрішнього бунту людини проти реальної дійсності. Слід повернутися до цих питань, розв'язати їх, допомогти людям вийти на межу нового світосприймання.

Ми є сучасниками подій, які не можуть бути виправдані з точки зору загальної філософії буття, з погляду розумної еволюції систем. Зрештою головним психологічним здобутком соціальних реформувань в Україні став якийсь дуже важливий внутрішній конфлікт, сплетіння почуттів, які населення неспроможне осягнути ані розумом, ані почуттями. Україна здобула новий комплекс, який живе в кожному з нас і водночас окремо від усіх. "Комплекс інфантильності", "комплекс неспроможності" — як завгодно, річ не в епітеті, а в сутності діагнозу. Відомо, що егоцентризм — це не так любов до себе, як нелюбов, навіть ненависть, це комплекс неповноцінності, що генерує негативні емоції та стосунки з оточенням, у всьому й в усіх убачаючи підступ. Якщо негайно не вдатися до лікування нашого соціуму, хвороба стане загрозливою.

Безпорадність психічної реальності "незворотності долі", в якій опинилося суспільство, поглинуло також і окрему людину. Середовище стало для неї диктатором. Вже не людина обирає долю на тлі даного середовища, а саме середовище диктує людині правила гри, визначає її поведінку. Коли це тло стабільне (в періоди нормального розвитку суспільства) — людина вільна у своєму виборі; коли ж воно миготить (як у стані перманентної кризи), їй лишається лишень приcтосовуватись до цих миготінь, приймати новий режим життя, щоб вижити. Більшість людей при цьому змушені позбавлятися свого соціально-психологічного минулого і ступати на інший шлях. А такі прості завдання, як не втратити соціальний статус, запобігти зниженню самооцінки, а воднораз і — впевненості у власних силах, зберегти необхідне коло спілкування, так зване референтне мікросередовище, не розтрусити систему особистісних цінностей тощо на цьому етапі соціальної інволюції виконати майже неможливо. Окрема людина лише виживає, а от масами маніпулюють. Маси виступають як розпорошений анонімний натовп, що потребує вождя, лідера, без якого нічого не можна вдіяти і навіть вижити. Маси — це не сума індивідів. Це — юрба, це наче "жінка", і вона, так само як жінка, любить сильних чоловіків. Характер юрби - емоційний і капризний, свавільний і легковажний — визначає головні її риси: пасивність, навіюваність, підкореність, терплячість, зрадливість, схильність до екстремізму і крайнощів. Якісна відмінність першого етапу кризи — в пануванні тла і масових цінностей.

Реальність виконання навіть егоцентричних цілей і завдань на першому етапі адаптації така мала, що окрема людина як індивідуальність неначе завмирає, віддаючи себе на волю тла. На соцієтальному рівні починають функціонувати ірраціональні чинники. На індивідному рівні вступають в силу інстинкти самозбереження в різних формах, які є інтерналізацією офіційних політичних подій і метаморфоз, проекцією соціальної, політичної та економічної гіпердинаміки на інтрапсихічні процеси. Панує екстернальна сутність пристосування. Посилюються суперечності між емоційними оцінками, викликаними економічною ситуацією, яка погіршується, і реальними установками, спрямованими на пошук шляхів піднесення свого життєвого рівня [3, с. 87—89].

Усе це обтяжується тим, що ситуація життя начебто безпечна, не існує якоїсь певної загрози і саме тому відсутній оздоровлюючий ефект відкритої війни. Страх у людей перетворився на тихе, але постійне внутрішнє передчуття невідомої небезпеки, що набагато гірше за реальну небезпеку. Напруга зростає ще й тому, що в самій викривленій природі українського менталітету є внутрішній неусвідомлений конфлікт, що породжує своєрідний "невроз соцієтального характеру" українського соціуму: неможливість в активній формі протистояти внутрішній напрузі. Ще одне чаклунське коло.

Соцієтальні підвалини кризового стану

Г.Лебон, замислюючись над питаннями наступності соціального і соціально-психологічного в суспільстві, говорив про конче поширену помилку: впевненість політиків у тому, що будь-який народ може змінити свої соціальні інститути і соціальну структуру за своїм бажанням; все, що він може — це змінити назви, дати нові імена старим поняттям, у яких зберігаються корені минулого даного народу [5, с. 64]. Йдеться саме про особливості психологічної спадщини народу з усіма закономірностями її функціонування і про можливості індивідуальної психіки людей, спроможної чи неспроможної до певних перетворень, запланованих політиками.

В українському менталітеті, на відміну, наприклад, від американського чи англійського, дуже високою є чутливість до морально-етичних проблем. Почуття образи, провини, несправедливості не тільки вельми поширені в нашому соціумі, а й генерують навкруги обширне поле негативних, часто-густо ірраціональних, безпідставних емоцій, раз у раз вказуючи на нашу гіперчутливість до того аспекту інформаційного простору, що "генетичне" провокує адаптаційний невроз за скрутних тривалих обставин. Людина потрапляє до чаклунського кола суперечливих стосунків і ставлень як до себе, так і до оточуючих, а передовсім — до свого соціуму. Егоцентризм, не обов'язково пов'язаний із самозакоханістю, в даному разі вирізняється негативом на свою адресу, що перетворюється на негатив до інших через зневагу до свого, спільного з ними дому.

Активізація саме цих, так званих ірраціональних чинників відбувається в переломні моменти історії, коли, як і нині в Україні, руйнується звичний порядок, а разом із ним — і звичне життя, натомість добре підготовленої організації нової моделі життя пропонують лише психологічно невитриману й невдалу її спробу.

Юнг стверджував, що людство взагалі й усі культури зокрема підкорені надперсональним неусвідомленим змістам, які не випливають з досвіду окремих людей чи груп, а передують як особистісному, так і колективному досвіду. Ці колективні психічні сили не можуть бути сприйняті безпосередньо, але вони переживаються на рівні колективної та індивідуальної поведінки як її регулятори. Йдеться про психічні форми, які Юнг назвав архетипами. Для функціонування певного соціуму дуже важливим є те, який еталонний, канонізований набір архетипів увійшов в дане середовище. Цей набір залежить від природно-географічних і соціально-культурних особливостей певного соціального тла. Саме воно несвідомо визначає соцієтальну психіку соціуму, яка й регулює соціальну динаміку певного суспільства: міру традиційності, толерантності, звички до змін певного масштабу, форму правління, яку сприймає більшість, тощо. Втім саме збіг декларованих ідеалів і соцієтальних архетипів надає суспільству глибинний привід, глибинну мотивацію до дії в напрямі реалізації цих ідеалів. І навпаки — розбіжність декларованого і природно-глибинного гальмує соціальний рух і формування нових поведінкових установок.

         В Україні панує щось середнє між євразійством з його ідолами (державництва, ієрархічності, церковності, жертовності, авторитаризму тощо) та європейським просвітництвом (ідеалами прогресу, свободи, рівності, етики раціонального прагматизму, саморозвитку тощо). Українцям притаманні як козацька волелюбність, так і землеробська покірливість Богові та природі. Схід і Захід збігаються в українському світосприйманні так само, як перетинаються вони в географічному вимірі: індивідуалізація, але разом з тим і традиційність; еволюційність, поступовість, але не лінійність; обстоювання внутрішніх іманентних чинників як національної ознаки і водночас тяжіння до наднаціональних стосунків, плюралізації та універсалізації "масової культури"; вестернізація зовнішніх форм буття, але разом з тим традиційно-національне забарвлення внутрішніх регуляторів поведінки і світосприймання. Українці більш схильні до достатку, аніж до багатства, адже вони ніколи не знали, що таке багатство в сенсі світового бізнесу. Саме тому українці, з одного боку, не цінують гроші так, як цінують землю, а з іншого - намагаються не мати боргів і ніколи не живуть у борг. Українське багатство — це земля і все, що вона дає. В перекладі на сучасність, земля -це одвічні цінності, це вірування, це мрії, це головне, чого людей не можна позбавити.

На першому етапі адаптації посилюється психологічна неповноцінність українців, яка є однією з особливостей соцієтальної психіки українського соціуму (історичні передумови — комплекс "молодшого брата" в Європі, відсутність будь-яких колоній в минулому, а тому брак досвіду власності й багатства як таких, тощо). Проте разом з цим катастрофічне падає рівень свідомої соціально-політичної активності. За даними емпіричних соціологічних досліджень, переважна більшість населення вважає себе такими, що належать до соціальних прошарків з нижніх щаблів "соціальної драбини" [3, с. 105—112].

Звідси — і феномен соціально-психологічної терпимості (СПТ), про який багато говорять психологи і соціологи, забарвлюючи його позитивним потенціалом: СПТ — важлива для суспільства властивість, позаяк вона є захистом від саморуйнування. СПТ — стриманість у переживаннях, оцінках і поведінці, інструментальна цінність, покликана відповідати за спосіб гуманного й справедливого узгодження інтересів, що взаємодіють [б].

         Насправді ж СПТ — це зупинка індивідуального самопрояву на соціальному полі. З одного боку, закомплексована людина здебільшого зосереджена на своїх внутрішніх проблемах і саме з огляду на це оцінює ситуацію, занадто персоналізує її, побоюючись, що кожен Її крок буде хтось оцінювати, тому краще його зовсім не робити (знову замкнене чаклунське коло). З іншого боку, занадто сильним і безглуздим є той потенціал абсурду, який нівелює здатність пересічного громадянина діяти всупереч. Цей час — час вождів. Якщо народ має потребу в єдності, вона неодмінно породжує вождя. І це не залежить від форми державного устрою. В Україні, напевне, й досі немає такої потреби, її роздирають внутрішні суперечності. Немає актуальної сильної загальної потреби в тому, щоб виробити єдину точку зору, побачити внутрішній сенс руху загалом. А без цього суспільний рух нічого не виграє, адже раз у раз матиме натовпи загіпнотизованих людей. Потреба у внутрішній консолідації формується в душі кожної людини. Виникнення такої потреби - шлях до стабілізації соціуму.

Ілюзії та реальність

Поширене в психології поняття конгруентності (тотожності) особистості самій собі з успіхом може бути екстрапольоване в галузь соціально-психологічної інтерпретації соціальної динаміки. Під соціально-психологічною конгруентністю розуміють такий стан групи людей, який відтворює їхнє природно-спокійне прийняття свого суспільства та його цінностей у поєднанні з їхнім сприйняттям себе як органічної складової цього суспільства. Це не стан відрізнення себе від цілого, а стан відчуття себе частиною цього цілого. Як правило, такий стан тотожності суб'єкта самому собі як складової єдиного цілого є чинником його "базової" задоволеності, спокою, самодостатності. Він генерує нормальну активність, захищає від неврозів, уможливлює самовизначення і самореалізацію суб'єкта, надає почуття захищеності та сприйняття себе. На цьому тлі будь-які незадоволеності меншого гатунку сприймаються як нормальний стимул, привід для активності, а життєві конфлікти людина за бажанням здатна довести до конструктивного напряму.

Протилежним є стан амбівалентності, невизначеності, недостатності, незадоволеності суб'єкта самим собою та навколишнім, стан, який можна схарактеризувати такими параметрами, як напруженість, нервозність, фрустрованість, незатребуваність тощо.

До речі, навіть так звані "нові українці", котрі, як їм здається, мають все і начебто реалізували такі свої можливості, про які вони й не здогадувалися, не почуваються щасливими, не почуваються "як удома". Психічна інфляція, яка призводить до атрофії індивідуальності та ототожнює людину із соціальною роллю "нового багатія, хазяїна з необмеженими можливостями", може виявитися хворобою, загрозливішою за СНІД, бо позбавляє людину соціального імунітету, емпатії, соціальної відповідальності, занурює у вир найгірших архетипів колективного підсвідомого, набутого в історії. Почуття самовпевненості та всеспроможності уживається в цих людей разом зі станом соціальної агресивності, особистісної неповноцінності та пригніченості, пов'язаних також із неконгруентністю "нових українців" із новим суспільством, яке постійно приховує в собі загрозу певної розправи.

Психічна епідемія нетотожності в Україні щороку посилюється. Не спрацьовує навіть історичний інстинкт, який у перехідний період повинен "витягувати" суспільство. Цей інстинкт має спрацьовувати, коли є спільне бажання вийти з кризи і є мета — куди вийти, на який шлях ступити. В Україні поки що діє історично сформований так званий "дистресовий досвід поразки"(7), позаяк враження минулого зберігаються в психічному житті мас у вигляді мнестичних слідів і актуалізуються відповідно до нової ситуації.

         За народом України закріпилася характеристика працездатного, талановитого, чуйного, але нещасливого народу, який упродовж століть був жертвою поляків, литовців, татар, росіян тощо.

Виходячи з глибинної сутності конфліктів, можна сказати, що головною причиною переживання себе ображеними чи зрадженими є не так інша сторона, як власна психологія. А власна психологія, тобто українська соцієтальна психіка здавна страждає на комплекс неповноцінності, хоч цей факт "витісняється" в підсвідоме, не усвідомлюється офіційними "ідеологами". А без усвідомлення негативних архетипів їх не подолати.

Отже, ми маємо дуже небезпечне замкнене коло проблем. Найнебезпечнішим тут є те, що глибока системна криза, яка поглиблюється і посилюється перманентною психологічною кризою, закріплює певний психологічний стереотип сучасної особистості, пов'язаний з негативно упередженим ставленням людини до себе, до іншої людини і до своєї держави. Відомо, що певна поведінка і певні переживання, які з огляду на тривалу ситуацію кризи перетворюються на автоматизми, стають міцними усталеними рисами особистості, які вона переносить у всі майбутні ситуації. Сьогодні формується певний тип української особистості. Якщо цим серйозно перейнятися, жахнемося від того, що всі ми надовго, якщо не назавжди, потрапляємо в полон власних патологічних форм поведінки.

Сучасна ситуація в Україні підсилює комплекс неповноцінності українського народу як цілого, поглиблює в ньому відчуття другого гатунку, позбавляє почуття патріотизму, зміцнює соціальну безвідповідальність, до неподобства розширює специфічний клас із умовною назвою "купи-продай" (а товаром нині є все, зокрема й такі немодні аксесуари, як совість, доброта, порядність) і вкотре вже відроджує зневіру окремої людини у власні зусилля і власний, нікому не потрібний інтелект. Адже за такої ситуації "пробиваються" лише сильні, або ті, кого підтримує велика сила.

Психоаналітична література, до якої значною мірою можна віднести праці М. Вебера, С. Московічі, Г. Лебона, Г. Тарда. X. Ортегі-і-Гассета й усіх дослідників, котрі в своїх концепціях не ігнорують психологічного чинника, не кажучи вже про класичні праці З.Фрейда і К.Г.Юнга, так чи так звертають увагу на те, що там, де спрацьовує сила, холодна логіка і воля, інтелект відходить на задній план. За своєю природою він взагалі не здатний конкурувати, навіть з іншим інтелектом, він може працювати лише у вільному індивідуальному режимі. До того ж, інтелект і сила — це функції-антагоністи: вони гальмують одне одне. Лебон з цього приводу писав, що прозорливість загалом призводить до сумнівів і бездіяльності й тому доля керманича полягає в тому, щоб мати радше мужність, яка 6 мобілізувала людей, ніж інтелект, здатний лише паралізувати волю [8].

         Ясна річ, що вийти з періодів "великої депресії" за допомогою однієї тільки сили неможливо. Ф.Рузвельт вивів Америку з безпрецедентної суспільної кризи передусім завдяки своєму розуму і своїй "американській харизмі". Адже будь-яка "харизма" пов'язана із інстинктивним знанням глибинної архітектоніки свого народу і вмінням продемонструвати це в своїй діяльності. Цілком зрозуміло, що іміджмейкерам легше "зробити" своїм лідерам характер, аніж розум, чим, власне, й займалися іміджмейкери Рузвельта.

На даному етапі ми як соціум перебуваємо в найнижчому енергетичному стані, у стані, який можна було 6 назвати найпримітивнішим щодо самих себе, у стані, який позбавився всього набутого культурою, але залишив ірраціональні почуття. Саме вони й перешкоджають поширенню чужорідної інформації, не запроваджують нових реформ, не наближують до свого живого дна політиків з їхніми відчуженими від народного життя прагненнями тощо. Закапсульованість народу має ще один бік: він відпочиває й водночас осмислює, вибудовує для себе нові сенси життя. Повільно індивідуальне "Я" віднаходить себе у навколишньому світі. Свідомість рухається крізь усі нашарування вертикаллю вгору. Але це відбувається вкрай повільно.

Людська психіка (колективна й індивідуальна) має свої межі. Так, на Сході й у традиційних європейських країнах, де навіть політичні діячі зважають на її природу, ніколи не дозволяють перебільшувати можливості людської психіки. Кількість і якість соціальних змін там суворо контролюється і дозується. За соціальну подію в Китаї колись вважали навіть зміну кольору деталей національного костюму. А в демократичній Англії й досі без конституції зберігається монархія і всі її права. У нашому випадку кількість і якість соціальних змін, особливо етичних норм і цінностей життя, вийшла за межі людського розуміння.

Стабілізація системи завжди пов'язана з тими чинниками, які здійснюють опір змінам, інформація про які є чужорідною для більшості компонентів цієї системи. Соцієтальна психіка соціуму на першому етапі адаптації повинна, нарешті, стомитися від опору небезпечним для себе змінам і створити феномени, здатні утворити новий порядок, структурувати нове суспільство, збільшити міру прозорості причинно-наслідкових зв'язків у новій соціальній структурі тощо. І найголовнішим з цих новоутворених феноменів буде нова особистість, її оновлене в хаосі "Я", її усвідомлення безперервності себе у часі, її відчуття конгруентності з новим життям.

         Проте люди, котрі беруть участь у створенні інформаційно-енергетичного простору в кризовій країні (в контексті даної статті їх можна називати ідеологами), мають засвоїти одну важливу річ: негативні сигнали фіктивніші за позитивні, вони відштовхують людей від свого соціуму, тим самим створюючи ще одне чаклунське коло. Адже лише наближаючись до чогось, ми отримуємо про нього більш-менш адекватну, реальну інформацію. з якої можна починати розкручувати власну осмислену активність. Одвертаючись від свого соціуму, руйнуючи його, неможливо йому допомогти, отримати про нього інформацію, яка 6 давала наснагу поліпшувати його. Саме остання установка, стихійно утворювана сьогодні, внаслідок непрофесійності, від незнання, формує в людини позицію абстрактного споглядача, котрий навіть реальні людські трагедії сприймає як казку.

^і   Дані Всеукраїнського опитування, проведеного службою "СОЦІС-ГЕЛЛАП" влітку 1997 р. Опитано 1200 респондентів- Вибірка репрезентативна для всього населення України.

Література до заключення:

1. Див.: Кемпински А. Человек и невроз. — М., 1997.

2. Див., напр.: Тимошенко Ю. Мне искренне жаль НДП. Шизофрению в острой форме ей обеспечили // Киевские ведомости. — 1998. — 10 апреля.

3. Див.: Головаха Є.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українського суспільства (1994—1997р.). Соціологічні показники (таблиці, ілюстрації, коментар). — К., 1998.

4. Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. —К., 1997.

5. Лебон Г. Психология социализма. — СПб., 1995.

6. Реан А.А. О феномене социально-психологической терпимости // Психо-логичсский журнал. — 1991. — №4. — С.181—182; Зимбули А.Е. Почему терпимость и какая терпимость? // Вестпик СПбГУ. - 1996. - Сер.6. -Вып.З (№20). - С.22-27.

7. Див.: Донченко О.А. Соцієтальна психіка. — К.,1994.

8. Le Bon G. La Psychologie des foules? - Paris: Presses Universitaries de Franke, 1963. -P.69.

^*   Дані Всеукраїнського опитування, проведеного службою "СОЦІС-ГЕЛЛАП" влітку 1997 р. Опитано 1200 респондентів- Вибірка репрезентативна для всього населення України.