"Дистресовий досвiд" соцiуму

         Не завжди в iсторiї трапляється так, що кризовi подiї соцiум переосмислює, робить певнi висновки i надалi користується ними. Часто досвiд залишається в надрах iсторiї даного суспiльства непереосмисленим i за наступної ситуацiї, схожої з минулою, воно потрапляє в "нову" iсторiю з старими своїми помилковими формами. I все, що колись вже було, повторюється наче вперше. Механiзми формування цих дистресових архетипiв, як i їх рiзновиди, є водночас механiзмами формування внутрiшньо конфлiктного соцiуму (до речi, може, саме це є головним чинником приналежностi Росiї та України до екзекутивних соцiумiв).

         Кожна революція, з нашої точки зору - це насамперед руйнування системи регуляції, яка забезпечувала організацію відношень всередині даного соціуму. Чи руйнується при цьому архетип соцієтальної психіки. В деякій мірі так. Якщо згадати висновок О.Конта про те, що корінні первісні суспільства - це суспільства “загальної згоди”, то людська історія своїм наслідком має протилежну характеристику більшості соціальних спільнот. Революції при цьому відігравали роль потужних механізмів відключення соціального інтелекту і здорового глузду суспільств, перманентного відновлення методу “спроб і помилок”, який міг би бути перспективним тільки за умови усвідомлення людьми власних соціальних інстинктів - первинних здорових архетипів, які здатні відігравати в людському суспільстві роль соціальних інстинктів. Іншої самоорганізації в людському раціонально-розвиненому суспільстві бути не може. Самоорганізація як виникнення порядку із хаосу без підключення пізнаних глибинних механізмів суб”єктності соціумів - справа безнадійна і навіть небезпечна: мало хто буде чекати повільної ходи самоорганізаційних процесів тоді, коли можна брати владу.

         Тобто пізнання архетипів власного історичного минулого - це шлях до цивілізованого адекватного управління.

         В первісному, тотемному, гармонійному традиційному суспільстві спроби будь-якого порушення внутрішніх або зовнішніх структур супроводжувалися контролем моральних імперативів , тобто інстинктивним природнім відчуттям того,  чого робити не можна ні в якому разі і ні при яких умовах. З появою ініціюючої людини і особливо революційних “стрибків”  в історії спільнот ці імперативи зникли із соціального інтелекту, що і обумовило катастрофічне уповільнення розвитку, зглупіння людського суспільства.

         Новоутворення в архетипах соціального життя бувають двох видів  - позитивні і негативні. Перші поповнюють арсенал психосоціального досвіду людства в періоди найбільш гармонійних, теплих, вільних моментів історії, коли не окремі індивіди, а великі людські спільноти бували щасливі і сприймали життя як всеохоплюючу гостроту і насолоду дитинства (досить нагадати, наприклад, день Перемоги 9 травні 1945року для сучасників). Негативні архетипічні новоутворення, або травми колективного підсвідомого, формуються в кризові, важкі, аномічні періоди історії, в моменти руйнації ціннісних патернів життя. Вони не зникають із зміною ситуації, вони перетворюються на хронічні хвороби соціуму у вигляді неусвідомленого, непереробленого, непереосмисленого “шматка” історії. Саме такі “рубці” багато де в чому визначають в критичні періоди життя соціуму (тобто в стані “інше”, стані хаосу) динаміку соціальних рухів, тональність соціальних почуттів, стан масової свідомості тощо (згадаємо “Доктора Живаго” Пастернака і порівняємо всі описані ним ознаки революційної кризи із сучасним станом українського чи російського соціуму).

         Хоча в свій час (безпосередньо під час “закладки” соцієтальної спихіки) ця залежність була зворотньою: саме відсутність соціального інтелекту як такого спричинило виникнення дистресових архетипів. Втручання в первісно-природний лад соціальної волі ще не супроводжувалося усвідомленням відповідальності керманичів за свої вчинкі, прогнозуванням їх наслідків. Важко визначити, коли і скільки негативних архетипічних утворень подарувала історія нашому народові. Ми можемо аналізувати наслідки лише тих подій, про які є певна інформація, наприклад, наслідки насильницького прийняття нового віросповідання - від язицництва до християнства, або більш близькі події - реформи Петра Великого або час Богдана Хмельницького.

         Причина формування дистресових архетипів - професійна непідготовленість влади до адекватного управління соціумом. За що колись Христос покарав Адама і Єву: за гріх поспішання, легковажного ставлення до власних вчинків, за те, що занадто рано був зірваний плід з дерева пізнання... Саме з причини невідповідності  відгуку соціума на різні інформаційні сигнали з часом руйнувалися доцільні первинні реакції, здатність даного суспільства створювати нові унікальні, але свої, власні засоби відповіді на нові варіанти історичних ситуацій.  Небачення ситуації  такою, якою вона є насправді, в реальності, призводить до розладу регуляторні механізми соціуму, до активізації різного роду псевдорегуляцій, автоматизмів, стереотипів, шаблонів, в тому рахунку дистресових архетипів, які імітують процес пошуку адекватних реакій на кризу. Трагедія заключається в тому, що при фактичній зупинці, відключенні соціального інтелекту продовжується нарощування нової незнайомої інформації, яку неможливо перетравити в ситуації  постреволюційного хаосу і яка опиняється в історичній пам”яті як шум. Вона не стає соціальним досвідом в такому вигляді і, фактично безкорисною, лежить в підвалинах соцієтальної психіки в якості негативного і важкого враження-переживання.

         Більшість істориків подають справу так, що суспільство справляється з такими руйнівними ситуаціями, “стає на ноги”, “вимітає сміття з хати” і на основі здобутого досвіду будує нове життя. Однако швидкість і якість розвитку нашого українського суспільства говорить про те, що все набагато складніше. Дистресові архетипи - це свого роду патерн, який відображає набутий даним соціумом в процесі історії внутрішній конфлікт, який тільки за умови його усвідомлення перестає бути небезпечним, руйнівним і стає початком нових соціальних зрушень.

         В кожному суспільстві є свої дистресові архетипи, які стають для нього чимось ніби переносної тюрми. Абсурдність повторюваної дистресової ситуації в тому, що люди за аналогічних умов завдяки асоціативній родовій пам”яті здійснюють якісь вчинки, хвилюються, розвивають бурхливу активність і все це ніяк логічно не пов”язане  з тим, що відбувається насправді, вся соціальна поведінка наче під наркозом - неадекватна новому розподілу сил у суспільстві і у світі. Архетипи дистресового досвіду в колективному несвідомому - це міна-пастка для нашого сучасника, який мимоволі перетворююється на щось, активізуюче реакції на далекі події минулого. Так, все, що відбувалося в ситуації першого перебудовчого путчу  в Росії ( 1991р), походило на  якийсь фарс, на хронікально-документальний фільм про те, що колись уже було.

         В тому разі, коли активність соціально-впливового суб”єкта або владних структур перевищує рівень осмислення ситуації, страждає здоровий глузд і логіка життя, вступає в силу так званий закон тотожності: саме від неадекватності, нетотожності активності і осмислення її глибинної соцієтальної мотивації відбувається руйнування, розквітає брехня, злочинність, стан хаосу посиоюється і творчий потенціал цього етапу зводиться до вузькогрупового егоцентризму. Від нетотожності наступає дезадаптація великих груп населення і дезінтеграція всієї суспільної структури. В суспільстві повинен діяти кодекс управління суспільством з урахуванням законів психічної природи, зокрема: для забезпечення нормального життя суспільства в рамках окремого соціуму енергія регулювання повинна бути міцнішою від енергії наростання загрожуючої інформації (тобто інформації, яка попадає на непідготовлений грунт).

         Відсутність в соцієтальній психіці інтернально-раціонального регулятора у вигляді соціального інтелекту призводить до того, що в стані хаосу утворюються патерни брехливих дій і неадекватних ситуації реакцій, які в тій же якості “закидаються” в соціальну пам”ять, де і лежать у вигляді зашифрованого коду до наступної аналогічної ситуації. Як тільки в суспільстві виникає узор (структура, тип) тієї ситуації, в якій утворився дистресовий архетип, починають спрацьовувати його механізми. Причому, він актуалізується повністю, в тому самому первинному вигляді: без деталей і розшифровки.

         Архетипічність поведінки людей посилюється в натовпі, де і починається влада абсурду.   В суспільстві з великою кількістю таких архетипів стан хаосу ускладнюється за рахунок непередбачуваності таких соцієтальних процесів, як адаптація, трансформація, самоорганізація тощо.

         Після кожної дистресової ситуації соціум стає все дурнішим і дурнішим, тому що неперероблена, несприйнята інформація не веде до прийняття нових ефективних рішень, а “вмикає” лише  тактичну активність втечи від проблем. Важко сказати, з якого моменту почали накопичуватись негативні архетипи в українській соцієтальній психіці, але відомо, що перша “революція” на україні відбулася в момент прийняття візантійської версії християнства.

         Тойнбі ввів поняття  соціального“мімесісу” (наслідування, уподобання), якому притаманний ризик катастрофи. Цей ризик зростає, коли суспільство знаходиться в процесі динамічної трансформації (хаотичному стані), і знижується, коли воно в стабільному, конвенційному стані. Мімесис пропонує механічну відповідь, запозичену з іншого суспільства, внаслідок чого поведінка, народжена мімесісом, не має власної внутрішньої ініціативи, вона не самовизначена, а тому - ненадійна(38;302-305).

         В хаотичному стані маска цивілізації зривається з примітивної фізіономії людської більшості, але моральна відповідальність за надломи соціуму лежить на політичних лідерах.