Ещо про соцiєтальнi стани.

         Архетип соцієтальної психіки - це форма, яка включає до себе компоненти, які дозволяють, з одного боку, зберігатися цьому соціальному феномену як стабільній цілісності, а з другого - регулюють його саморух і розвиток. Генетична пам”ять соціуму про етапи, які пов”язані з певними тривалими і значущими переживаннями цілих спільнот, повторюється у ритмах  внутрішньої динаміки соціуму.

         Соцiєтальний стан - це передусiм функцiональна характеристика

соцiуму, в якiй виявляються тi глибиннi властивостi соцiуму, завдяки яким йому притаманнi тi чи iншi суттєвi форми iснування (наприклад, його готовнiсть чи неготовнiсть до лабiльних i розумних трансформацiй тощо). Особливостi станiв виявляють фундаментальнi засади соцiуму, якi включають базову мораль, панiвну систему цiнностей, домiнуючi поведiнковi установки рiзних соцiальних груп, норми соцiальних реакцiй (тобто реакцiй, котрi не викликають крайнiх полюсiв людського почуття - здивування, ганьби чи захоплення) тощо.

         Конвенцiйний стан - це перiод панування певної системи конвенцiйних правил, законiв, норм i форм життя, якi пiдтримують суспiльний порядок. В такi перiоди суспiльство закрiплює соцiальнi iнститути з їх стабiлiзуючими функцiями. Навiть все незрозумiле з погляду здорового глузду, але необхiдне з точки зору збереження загального напряму державного будiвництва, закрiплюється через посередництво договору, конвенцiї (конституцiї, кодексу тощо). Тут же функцiонують i неписанi, але обов"язковi, норми, якi порушувати просто "незручно". Iншими словами, конвенцiйний стан соцiуму - це його рiвноважний стан як системи. Але будь-яка складна система має хвильовий характер розвитку, який стимулюється коригуючим станом. Рiзнi соцiуми неоднаково реагують на цей стан.

     Жорсткi конвенцiйнi режими можуть бути бiльш-менш безпечними для нормального життя людини у двох випадках: 1 - коли суспiльство перебуває на стадiї мiфологiчного мислення i свiтосприймання чи недалеко вiд такої стадiї; владним структурам в такому суспiльствi легко утворювати мiфологеми й iдеологеми, легко пiдтримувати мiфомислення й запрограмованi ролi, статути, норми; 2 - коли суспiльство перебуває на найвищому рiвнi розвитку соцiального iнтелекту, який здатен на засадах повнiстю пiзнаного й освоєного свiту однозначно визначити необхiднi i достатнi функцiї людини i держави. Але такий випадок й досi залишається постплатонiвською утопiєю.

         Конвенції, які приймає суспільство, можуть бути розумними або нерозумними тільки з точки зору відповідності або невідповідності можливостям даного соціуму, його архітектоніці. З цього боку рішення, які приймає еліта, можуть бути не тільки не логічними і не раціональними, але просто принципово нежиттєздатними.

         Якщо конвенційна “підкладка” відповідає соцієтальній психіці суспільства, воно буде надійним і енергетичним довгі роки. В такому соціумі конвенції відповідають звичаям, традиціям, еталонам культури, а поведінкові установки і операційні схеми діяльності повністю задовольняють потреби  в перманентній гармонізації внутрішніх соціальних структур (США, Англія тощо). Соцієтальна психіка “закладається”  в момент первинної “збірки” соціуму і відбивається на всій наступній його історії. Навіть США, які, немов би, не повинні входити в число тих соціумів, які мають глибинну історико-культурну традицію,  яле вони мають культурно-психологічну, характерологічну, ціннісну, нарешті, фізичну, спадщину тих представників нової цивілізації, з яких починались США.

         У випадках, коли конвенційна структура суспільства не враховує вказаних архетипічних особливостей, які формуються в момент “збірки” соціуму,  вона породжує жорстокі деспотичні норми життя.

         К.Маркс писав, що відкритий ним закон відповідності продуктивних сил і виробничих відносин може не працювати, якщо існує структура, яка стримує розвиток продуктивних сил, що дозволяє владі нехтувати тими цінностями, які є національним здобутком. В таких випадках заморожується “корінне” життя суспльства, залишаючи місце для інших його версій. В таких соціумах практично втрачаються цінності, які мають світове загальнолюдське значення і активізується набір фетишів, які сковують людську волю, творчість, “полегшують” індивідуальний вибір.

         В конвенцiйному станi суспiльство немов би замикається в єдинiй моделi  буття, яка обмежена досить певними функцiональними i трансцендентними iмперативами. Така межа пригнiчує природнi потенцiї соцiуму, не дає розумним чином вiдреагувати на витоки свого саморозвитку, тобто на визрiвання в своїх надрах коригуючого соцiєтального стану.

     Феномен певної неузгодженостi внутрiшнiх структур соцiуму - явище нормальне, i саме така установка повинна бути на визрiвання

коригуючих симптомiв в життi суспiльства. Вмiння уловлювати цей стан i, прислухаючись, розумно реагувати на нього, характеризує здоровий   соцiум, в якому соцiалiзуються здоровi iндивiди. Коригуючий стан виявляє себе в появi випадкiв "заборонених" форм поведiнки серед населення соцiуму.

         Для суспільства перебування в чистому стані  корекції дуже небезпечно, бо такий стан заперечує весь минулий досвід соціуму і є патологічним. Але декларативно-когнітивні заперечення минулого гальмуються існуванням і функціонуванням “здорових” і “хворих” архетипів. Це видно на прикладах України і Росії, які почали курс на американізацію так, начебто стали “чистою дошкою”. Насправді, маючи за спиною історико-культурний шлях, на якому сформувалися специфічні для обох країн сприймаючі і перероблюючі інформаційні “прилади”, ці країни переживають важку адаптаційну кризу. Масова пасивність і апатія, підвищена агресивність і ворожість - її наслідки.

         В коригуючому стані  суспільство уражається соціальним нігілізмом, аномією, послаблюються інституційні засоби і норми поведінки, населення перетворюється в безструктурну масу, підготовлену для будь-якої дії над нею. Саме в такому стані відбуваються революції. Жовтнева революція і “перебудова” так легко перемогли саме в стані заперечення країною самої себе. Але стан самозаперечення - лише потенційна загроза для соціума. “Розумний” соціум, як правило, не допускає наростання цього стану, стримуючи його в тому обсязі, який необхідний для підтримання життя імманентних джерел його саморозвитку.

         Перебільшення і неадекватне сприйняття об”єктивної потреби у змінах відбувається в тоталітарних системах. Там панує психологія самотності і потреба бути причетними до соціальних рухів штовхає людей на сліпе наслідування  і підкорення ситуації. П.Сорокін говорив про вічну “вагітність”  таких режимів революцією, відсутність своєчасної корекції  психосоціальних недоліків, що рівнозначно репресії здорових сил соціума і біологізації поведінки його членів.

         Залежність коригуючого стану від властивостей соцієтальної психіки проявляється дуже чітко. Так, в ірраціонально-етичній Росії порушення питань корекції викликає в першу чергу девальвація етичних норм... В раціонально-логічному американському соціумі найбільші хвилювання  викликають порушення конституції, а в мужній і раціональній Німеччині - порушення робочого законодавства і умов роботи вцілому.

         Коригуючий стан - це внутрішній психологічний механізм оновлення.

     Заснованi на традицiях ("священнi") суспiльства з почуттям великого болю ставляться до необхiдностi корекцiї соцiальних структур. Так само жорсткий опiр соцiальному коригуванню демонструють тоталiтарнi режими, що значно пiдвищує їх енергопотребуючу функцiю i тим самим знижує ефективнiсть соцiальних iнститутiв. Соцiальнi структури повиннi бути не тiльки готовими до появи коригуючих потреб, а й ефективно на них реагувати, тобто визначатися гнучкiстю i лабiльнiстю перебудовних конструкцiй. В iншому варiантi жорстка сила соцiальних структур i iнститутiв обертається слабкiстю i падiнням ефективностi, а iнституцiйно закрiпленi норми i взiрцi поведiнки переростають в "перетворену форму", яка вже не в змозi виконувати покладену на неї реальну соцiальну роль. В суспiльствi починає панувати аномiя (тобто "безнормнiсть"), апатiя, соцiальна паситвнiсть, вiдчуженiсть та iншi ознаки соцiального нездоров"я.

     Проте гнучкiсть соцiальних структур не означає вiдсутностi в соцiумi того необхiдного для нього каркасу, завдяки якому вiн iснує як цiлiснiсть. Лише стверджуючи незаперечнi цiнностi даного соцiуму, можна смiливо коригувати його конвенцiйний стан. Адже будь-який максималiзм iгнорує повноту цiлiсного досвiду соцiуму, специфiку його власних можливостей, в тому числi потенцiйно закладену в iсторико-культурнiй природi соцiуму небезпеку. Однiєю з таких небезпек є втягування соцiуму в тривалий стан хаосу, глобальної соцiальної кризи.

     Хаотичний стан, з одного боку, немов би пiдводить пiдсумок вiдносин мiж конвенцiональним i коригуючим станами соцiуму, i в цiй ролi вiн необхiдний, а, з iншого боку, вiн може перерости в кризовий стан суспiльства з усiма наслiдками, найнебезпечнішими з яких є руйнування соцiальних структур, iнститутiв, частини етосу як iсторико-культурного набутку даного соцiуму i, в результатi - руйнування нормального людського життя.

     Можна видiлити два рiвнi розвитку таких кризових станiв: 1 - соцiального iнфантилiзму, який супроводжується апатiєю, аномiєю, песимiзмом, сприйманням свiту як останнього сьогодення, безструктурнiстю i беззаконнiстю ("бенкет пiд час чуми"). З таким соцiумом можна робити усе, але вiн i сам прагне свого кiнця ; 2 - рiвень зрiлостi, коли спрацьовує так званий "iнстинкт смертi", за Фрейдом- спрацювання “принципу реальності”  i соцiум стрiмко виправляє власнi помилки, гальмує потужний потенцiал хаосу, виходить на шлях "здорового глузду" з метою самозбереження, робить свій власний вибір. В такi iсторичнi моменти соцієтальна психіка гальмує деструктивний потенціал хаосу з метою самозбереження. Страх загибелі, який присутній не тільки на індивідуальному, але і на соцієтальному рівні, призводить до актуалізації здорового глузду, пізнання внутрішніх закономірностей власного розвитку і пошуку оптимального шляху виходу із кризи, що склалася. Саме в стані “вибору” актуалізується вже в котрий раз (і кожен раз з деякими “поправками”) та соціальна суть, яка відповідає власній природі соціуму.

         Стан “вибору свого”, який репрезентує по суті глибинну архітектоніку даного соціуму, найменше зв”язаний з умовностями і конвенційними елементами, хоча і залишається залежним від особливостей власної історичної долі. Це водночас і двигун соціальної динаміки, жива творча тканина суспільства, і індикатор застарілих внутрішніх соціально-психологічних конфліктів. З одного боку, саме стан хаосу дає найбільшу енергію для структурування нового (з хаосу  народжувалася будь-яка релігія), соціальної специфічності, суб”єктності як такої, а з іншого - тут оживає і змушує звертати на себе увагу так зване соціальне “воно”- неусвідомлена соціальна реальність, в тому рахунку так званий “дистресовий досвід” соціуму, “завдяки” якому Україна й досі не розгледіла в собі зрілу і дорослу “самість”.