Олена Донченко архетипи соціального життя і політика

ЗМІСТ

Слово до читача.

Вступ.

РОЗДІЛ І. Цілісні архетипи соціального життя.

Архетип психосоціальної еволюції.

1. Холономна (архетипічна)  парадигма. Лінійне і циклічне уявлення про соціальну еволюцію. Гуманістична парадигма як така, що не виправдала себе на шляхусоціального “прогресу”. Реконструювання і врахуванняархетипів соціального життя - механізм переходу до нової цивілізації.

2. Поняття архетипу як надперсонального чинника соціальної еволюції. Принцип “фрактальності” в осмисленні феномену “ми - не перші і не єдині”.

3. Архетип психосоціальної еволюції (історії).

4. Інформаційні механізми пошукової орієнтації. Налаштованість суб”єкта на певний вид соціальності. Гіпотеза про існування чотирьох психосоціальних видів  (популяцій) людей. Необхідність перегляду сутності релігій та ідеологій і з метою створення суспільства“психологічного типу” (Дюркгейм).

5.Фрактальний архетип психосоціальної еволюції та політика.

6.Шлях до онтологічної консолідації.

7.Як далеко Україні до злагоди. Золотий вік  суспільства. Два шляхи до демократії як до життєустрою соціальної злагоди: через тоталітаризм і через лібералізм.

Література

Архетип соцієтальної психіки.

1. Структура цілісного архетипу. Інформаційно-енергетична функція психічного. Соцієтальнапсихіка як позаперсональна система глибинної  регуляції соціальної динаміки.

2.  Дещо про соцієтальні властивості. Архетипніпатерни реагування на “виклики” реальності. Інформаційно-енергетична природа властивостейсоціуму. Дихотомії долі. Минуле здійснює майбутнє.

3. Дещо про соцієтальні стани. Соціум живе як усе живе Настрої соціуму  в руках у влади або навпаки.Глибинні чинники тривалості різних станів.Соціальний інтелект як свідома можливість регуляціїстанів.

4. Дистресовий досвід соціуму. Позитивні і негативні архетипи. Влада хворих, занедбаних архетипів. Революції як потужний чинник поглупіння соціуму.Нетотожність, неадекватність зусиль влади і соцієтальної рефлексії як чинник хаосу і абсурду.Спотворені форми життя як відгуки на “виклики”.

5. Дещо про основні соцієтальні процеси. Замість крапки.

Література

Заключення. Адаптаційний невроз українського соціуму і сучасна криза.

Слово до читача

         Це видання призначено для тебе як для того, хто є і вважає себе представником слов’янської рефлексуючої культури. В наш час, коли фанфари ідеологічної пропаганди  і сліпий спосіб життя стримують те, що називається самопізнанням, психорефлексивністю, налаштовуючи на адаптивістське, світопристосовницьке  світорозуміння, воно може здаватися суцільною містикою і суцільним негативом, які завжди впадають у вічі підозрілого дослідника. Адже, мовляв, у тих, хто займається справами, вирішує проблеми повсякдення, немає часу на глибоке занурення в  проблеми буття.

         Розчиняючись у цьому грандіозному потоці становлення, людина навіть не уявляє собі того, наскільки її спосіб буття, життєва стратегія, настанови і принципи наповнені історико-психологічною несвідомою мотивацією, наскільки вона несвободна.

         Свобода у життєвопсихологічному плані є синонімом самопізнання, передусім — пізнанням власної психокультури, тієї системи цінностей, яка у людській душі трансформується у міцний сплав культурних універсалій та ососбистісного світогляду — особистісний сенс.

         Іноді культура як мертвий, уречевлений, об’єктивізовано–відчужений субстрат перемагає особистість, яка стає її заложником, живим відбитком соціалізуючих впливів: батьків, школи, найближчого дружнього оточення, коротше кажучи, “ансамблем суспільних відносин”. Цей сповнений негативізму образ маріонетки або масової людини присутній у будь-якому соціумі. Але культура не завжди вимагає таких жертв. Мало того: особа протестує, і з цього моменту починається зміна її життєвої стратегії. Ми можемо стверджувати, що життєспроможність будь-якої культури, в тому числі української, її доля в майбутньому тисячолітті буде визначатися мірою її рефлексивності і рівнем психологічної культури.

         Продемонструємо це на простому прикладі. Історична наука в Україні намагається створити у масовій свідомості міфологему великої нації, яка опинилася в жалюгідному стані. Середньостатичний українець індоєвропейського походження без домішків “азіатчини”, етичний, раціональний, урівноважений, добрий господар під заспівування наукових авторитетів опиняється у стані гіпнотичного трансу: “Адже я такий добрий, а цього для життя достатньо, не треба нічого змінювати, достатньо, щоб мене сприймали таким як є.” Розбещена і самозакохана дитина, звичайно, може цілком нормально сприйматися у найближчому сімейному оточенні, де до її примх просто звикають і не звертають на це уваги. Але цей інфантильний самозакоханий психотип живе не тільки в сім’ї: він є одночасно і агентом виробництва матеріальних благ, і політичної влади, і (не в останню чергу) представником правлячої еліти. Уявимо собі, що буде являти собою держава, яка на інституційному рівні відтворює моделі поведінки цього “героя”.

         Автори, звичайно, не намагаються абстрагуватись від світлих сторін нашого етноментального буття, нашої національної психології. Але, наголосимо на цьому ще раз: буття вільної людини може бути буттям-по-свободі лише тоді, коли зберігається критичне ставлення до власної життєвої стратегії, коли помічаєш, як живеш, і чому саме так, а не інакше,  коли, залишаючись дитиною слов’янської психокультури, тримаєш перед собою дзеркало вселюдськості. Хай ця невелика книга відкриє перед читачем завісу психокультурного підсвідомого, де зберігається арсенал архетипічного минулого.

ВСТУП

         Соціуму, як і людині, дуже важко прикидатися іншим: на це витрачається досить багато енергії, яка необхідна для інших, більш важливих справ. Україна вже декілька років знаходиться в стані апатії, в це навіть гірше, ніж страх чи обурення. Останні породжують хоч якусь дію, а апатія, тобто відсутність необхідного рівня соціальної енергії, веде до загибелі. На нашу думку, першоджерелом апатії будь-якого суб”єкту є невідповідність, недекватність форм його життя і внутрішньої  доленосної налаштованості або глибинної природи людини чи соціуму. Наша книга про те, що соціум є не менш активним суб”єктом свого життя, аніж людина. Він має внутрішні механізми, з якими необхідно рахуватися. Але, на відміну від індивіда, соціум менш агресивний. Він намагається приймати  чужі “виклики”, адаптуватися до них, але є межа, за якою він теж починає протидіяти і опір його приймає різноманітні макросоціальні образи, серед яких чи не найпоширенішим є кризи - від антропологічної (пов”язаної із масовою дезадаптацією, дезінтеграцією тощо) до екологічної, демографічної тощо. Антропологічна криза є сумою соціально-політичної і соціально-психологічної  невідповідності і саме вона, на думку багатьох вчених, формує “катастрофічну свідомість” громадян(1).  

         Більшість книги присвячена прискіпливому аналізу негативних інформаційних кодів, які передалися українському і російському народам з далекого минулого. В якості прикладу живучості цих кодів взятий історичний доленосний момент прийняття візантійської версії християнства на Русі. Автори не вбачають причину всіх негараздів сучасних посткомуністичних країн і України тільки в комуністичному минулому. Світ причин лежить набагато глибше. “Реальний соціалізм” - лише наслідок цілої низки невідповідностей між тим, чого політики хотіли від соціуму і тим, що для даного соціуму реально бажано.  

         Про Візантію сьогодні багато думають і говорять. Є різні погляди на проблему насильницької зміни української віри і на те, що механізм насильницької соціалізації великих спільнот з тих пір лише приймав різні образи, в тому рахунку комуністичний. “...Справжнім прокляттям України стала орієнтація на Візантію. В цьому дійсно є якийсь історичний фатум: спочатку київські князі Олег, Ігор, Святослав з параноїдальною наполегливістю намагаються поприбивати свої щити на брамі Константинополя; потім князь Володимир визнає безперечний авторитет Константинополя, переймаючи візантійську модифікацію християнства; а далі все на гурт - цезаропапізм, нещирість, розбратаність, зверхність Московщини, відібрана історія, традиції, мова, вивезені релігійні святині, викрадена назва первісної української держави Русі, поразка під Полтавою, неспроможність відстояти державу, голодомори, висилання до Казахстану, в Сибір, на Далекий Схід, знущання, гвалт, розстріли... Таке враження, ніби тисячу років тому комета українства попала в фатальне бісівське гравітаційне поле і, вичерпуючи останній енергетичний потенціал, нині догорає на чужинській орбіті”(2).                 Випадки, коли чужа стара культура так владно тяжіє над країною, що молода і рідна для цієї країни культура не переймається вільним диханням і не тільки безсила створити чисті і власні форми виразу, але навіть не усвідомлює по-справжньому саму себе, О.Шпенглер називав історичними псевдоморфозами.

         Але прийшов час, коли Україна повинна не тільки усвідомити себе як нову державу з новими проблемами і соціальними хворобами, але й об”єктивувати свій стан, свої болячки і свої можливості. Для спасіння себе вона повинна виступити на історичній сцені вже не в ролі слабого, емоційно неврівноваженого, духовно роздвоєного пацієнта, а в якості лікаря, тобто того, хто більше не відчуває хворобу, а сприймає її як об”єкт для дієвого втручання, для аналізу і корекції. В історії було немало країн, історія яких змушувала їх стати на шлях глибинної саморефлексії, на шлях пошуку істини, під якою можна розуміти “глибинну внутрішню достовірність, яка спрямовує міфологічне, релігійне і художнє мислення”(О.Шпенглер), а також, додамо, визначає соціально-політичні форми, морфогенез суспільства, який називають і моделями-притчами (Дж.Брус і П.Джиблін), і символічними схемами-архетипами (Рене Том), і ментальним архівом (Р.Уілсон) тощо. Адже видима історія, за Шпенглером,  це тільки вираз, знак, символ душевної стихії соціумів, яка приймає певні форми.

         Чітко розділити стару і нову, свою і чужу культуру в такій складній нелінейній системі як соціум майже неможливо, бо відомо, що однією з властивостей нелінійних систем є здатність забувати своє минуле. Саме тому людське суспільство постійно “переписує” свою історію, створює нове її бачення, таке, що відповідає потребам сьогодення. Але все це стосується людей як конкретних суб”єктів соціальної дії. Соціум як певне живе утворення нічого не забуває. Він живе не тільки у проявленому режимі. Є ще невербальний або інформаційний режим, за яким - не слова, а генетичний досвід. Щоб зрозуміти соціум цілком, необхідно розкодувати хоча б деякі фрагменти його родової пам”яті, навчитись зчитувати інформацію про нього, яка живе з нами, тут, на цьому місці, у різноманітних формах багато-багато років. Одним із завдань соціологічних та історичних досліджень сьогодні має стати вивчення по можливості усіх тих впливів і причинних зв”язків, які можна належним чином пояснити як комплексні реакції на долю і навколишнє середовище. Лише в такому випадку - якщо до того ж порівняльна кроскультурна неврологія і психологія вийдуть із своєї початкової стадії - можна буде сподіватись на задовільні результати дослідження спадкових якостей спільнот.

         Такі поняття, як “реакція на долю”,“душевна стихія”,“дух природи”, “латентна субстанція” і т.і. сьогодні вкрай актуалізувалися, вони водночас належать як до езо- і екзотеричних концепцій і парадигм минулого, так і до науки нового покоління, до посткартезіансько-ньютонівського, нелінійного погляду на  життя і його прояви, яке покликане відродити світ першопричин, здатність людства враховувати універсальні принципи Природи, Традиції в своїй діяльності (мається на увазі Традиція як універсальний надлюдський всеосяжний імператив). Період відокремлення науки від телеологічних езотеричних знань характерний перебільшенням автономних проблем “людини” і “людства”, які затьмарили собою проблему співіснування Людства, Природи і Всесвіту, перебільшенням значення мертвих текстів, форм і соціальних структур, когнітивно- раціональних аспектів світорозуміння. В цьому плані так звана позитивна, матеріалістична наука була основним чинником не тільки прогресу, а й регресу людства, яке сьогодні вцілому опинилося в глибокій кризі (в перекладі з грецької криза означає “суд”). Нині відбувається суд Всесвіту над Людством і Україна - лише частка цієї містерії, яка вже вкотре опинилася в архетипному процесі “ініціації”, духовної трансформації, в процесі виходу за рамки однієї форми існування і входу в іншу (більш або менш високу - покаже час). Але згідно з теорією самоорганізації саме з локальних порядків починається вихід із суцільного хаосу і тому наведення порядку в Україні як локальній зоні Людства буде сприяти загальному процесу його спасіння. 

         Сьогодні прийшов час повернутися обличчам або до Традиції, або до безодні. Повернення до Інтегральної Традиції - це не  повернення у “кам”яний вік” примітиву, жорсткої колективності і деіндивідуалізації (хоча навіть в такій формі минулий соціалізм “вписувався” в есхатологічний міф і саме тому мав шалений успіх і підтримку натовпу).  Воно означає осмислення цієї Традиції на якісно новому рівні. Адже людство має вже досить корисних надбань (як в плані негативного і позитивного досвіду, так і в плані наукових прозрінь) для того, щоб ввести нову, психокультурну парадигму життєустрою в практику соціального формоутворення не як соціальну утопію, а як вистраждану необхідність. Повернення обличчам до Традиції не означає обрання або тільки  східних, або тільки західних канонів і взірців. Витоки Традиції, за древніми сакральними текстами - не на Сході і не на Заході, а на полярному полюсі, центрі, з якого все на Землі і починалося. Воно означає обрання свого, повернення до себе. Японія на Сході, Швеція на Заході - чим не взірці наближення до Традиції шляхом індивідуації, самопізнання і реалізації власної самості? 

         На жаль, припущення про те, що як людський, так і соціальний організм можуть бути  внутрішньо достовірними собі (а значить - здоровими і щасливими) тільки за умови фрактальної (багатовимірної, але  закономірно-синхроністичної і такою, що резонує) ідентичності Всесвіту для гуманітарної науки сьогодення досить нове. Але, на наш погляд, аналогії такого високого порядку (між принципами організації космічного і людського буття) не тільки мають право на існування, а й можуть бути інструментом якісного переосмислення принципів організації людського життя, морально-політичних і соціально-психологічних механізмів його трансформації. Тільки об”єднання класичних наукових конструктів з досягненнями кінця нинішнього століття (теоріями систем, катастроф, синергетики, інформатики, кібернетики, психології, соціології, квантової фізики, теорії інформаційного обміну тощо) може бути продуктивним на шляху пошуку Україною свого майбутнього.

         Україна на протязі віків шукала свою внутрішню достовірність, але зовнішні психокультурні і політичні впливи (маються на увазі перш за все релігійні й ідеологічні “псевдоморфози”  різного гатунку) переважали і вона, як всякий живий організм, наділений психікою, не витримала постійних навантажень, які не співпадали з її глибинною сутністю. Неспівпадіння дій політичних агентів  і “душевних стихій” українського народу поступово руйнувало психічне здоров”я нації, формувало комплекси неповноцінності, провокувало так звані соціогенні неврози.

         Сьогодні політики хочуть бачити народ морально здоровим, активним, ініціативним, самостійним, “крутим”, незалежним від примх їхньої владної гри, таким, щоб не заважав їм, не формував (десь там, глибоко, в підсвідомості)  комплекс провини, а спасав себе сам. А народ багатьох з цих властивостей ніколи не мав (“реакція на долю”(Вебер), наслідки “зовнішніх викликів-і відповідей” (Тойнбі) тощо), вже не кажучи про вірування, особливості географії, природи, клімату, основних форм діяльності тощо), а деяких вже давно позбувся, бо самі ж політики ще раніше навчили його іншим формам поведінки. Мабуть, ще з часів І.Грозного, першого царя Московії, перестала існувати дистанція між політичною соціалізацією і чистим насильством.

         От і сьогодні, в сучасній кризі (приблизно з 1996року), за даними соціологічних опитувань, більшість населення України зізналося, що не може терпіти таке життя, але ж ми бачимо - терплять і ще довго терпітимуть.

            Сьогодні політики намагаються нарікати, виправдовуючи себе, на ці історичні вади народу, але вони ігнорують той факт, що   саме політична діяльність в нашій країні безпосередньо і впродовж багатьох століть втручалася в життя людей і соціалізувала народ як ціле. Саме некомпетентна політична влада відбирала у соціумів здатність до самодетермінації, давала демонстраційний потенціал масовій поведінці, бо індивідуальна психіка нездатна за своєю людською природою довго і принципово протистояти соцієтальній (societas, лат. - спільнота). А соцієтальна психіка, психіка соціуму, його “душевна стихія” в нашому, українському, випадку має так багато надбаних внутрішніх конфліктів, що вплив її на поведінку через посередництво вимог, які в кожній конкретній історичній ситуації поставляє анти-сакральна влада, має руйнівний для людини характер. І не треба шукати інших винуватців соціальних хвороб, крім недолугих політиків, які хронічно, на протязі тисячоліть хворіють на манію власної правоти. Так, історію роблять вони, несвідомо використовуючи механізм Традиції (Центр - програма для периферії) з метою антитрадиційних впливів.  Але якщо голова спрацьовує хибно, розхитується весь організм, психіка, руйнуються поведінкові, емоційні і розумові можливості. 

         На жаль, політика завжди розумілася як шлях до влади, який завершується для керманича оволодінням мистецтвом маніпулювання народом і самоствердження. Між тим, саме політика як сфера діяльності найрозумніших і найсильніших в соціумі повинна була б стати в людській історії головним провідником між Космосом і Людством, між законами існування Всесвіту і законами життя людських суспільств. Мабуть, досьогодні була передісторія людства, коли цю функцію не зовсім професійно і не до кінця послідовно спочатку виконувала релігія і церква, а потім - політики, які відібрали у церкви реальну владу, створивши багатовіковий прецедент двовладдя. Він, до речі, з тих самих часів підтримував в людстві шизофренічне роздвоєння раціональності, інтелекту і ірраціональності, віри: адже політики відібрали у справжньої церкви її раціональну функцію, витрощили точні знання, науковий інструментарій, соціальні техніки, а залишили бутафорну і через те небезпечну “церкву-лялечку” (Тойнбі) і віру як щось абстрактне і таке, що можна приймати або ні і не забажали заглиблюватись в проблеми соціальної екології, сприймаючи соціум як іграшку для власного бавлення.

         Історія людства - попереду, коли саме політики, які мають реальний вплив на хід соціальної історії, переймуться переконанням в необхідності дотримування інших принципів управління таким складним і живим організмом, як соціум.  І цю нову історію будуватимуть за новими законами, про які мріяли такі видатні вчені як В.Вернадський, П.де Шарден, О.Шпенглер, Дж.Тойнбі та інші, і які, між іншим, заповідав Христос як представник цілісного, синхронного, нероздвоєного і нелінійного світосприймання. Він прокляв людство за лютий гріх порушення головного з цих законів - закону відповідності почуття і розуму, любові і знання, ірраціонального і раціонального та інших цілісностей в розбудові людського життя. Не повинні  були Адам і Єва зривати плід з древа пізнання, не досягнувши  необхідної висоти свого морально-чуттєвого розвитку!

         Прокляття Бога й донині лунає над людством, яке не хоче схаменутися. Прагматизм, бажання нажитися і владарювати домінує в реальних поведінкових цінностях найсильнішого “западного” людства, яке давно ототожнило владу і гроші, забувши про владу почуття, любові, духу, про владу Христа. Досить подивитися на сучасну Америку, яка давно загубила ключи від універсальної вселюдської Традиції і прагне домінувати на Землі без того необхідного рівня саморефлексії, духовності та етичності, який тільки і може дати таке право. Американська модель егоїстичної і підступної людини із “сіліконовою посмішкою” розповсюджується в сучасному світі з величезною швидкістю, створюючи демонстративний потенціал для сотен мілліонів людей, далеко не всі з яких спроможні його реалізувати без ускладнень для свого психофізичного здоров”я. 

         Так історично сталося, що найміцніший вплив на колективну психіку (її властивості, стани, процеси) і сьогодні мають ідеологія і замішана на ній релігія (або навпаки - релігія і замішана на ній ідеологія). Саме з цих соціокультурних залізобетонних конструкцій народилися поняття, образи, символи, поведінкові установки, якими маніпулюють політики для досягнення влади і які успішно маніпулюють масами, зіштовхуючи їх між собою і віддаляючи від самих себе. Невроз неідентичності, самозабуття, химеричної реальності народів є сучасною чумою для людства. Людство зруйнувало один з основних принципів Традиції - принцип соціальної ієрархії, за яким повинна відбуватися диференціація людей і соціумів не за вертикальними соціально-статусними сходинками, а за своєю внутрішньою природою. А реалізація саме цього принципу є однією з головних умов існування сакральної, тобто відповідної Всесвіту, цивілізації. Якби сучасна релігія (яка є в більшості випадків лише інформаційним артефактом Традиції) або політична ідеологія вірно відбивали закони Всесвіту, вони б не чинили сьогодні такого жаху на Землі.

         Зрозуміло, що релігія трансформувалася не сама по собі, її в самих первинних образах, символах, обрядах, а потім і в текстах створювали маленькі і великі вожді спільнот з метою прогнозування людської поведінки, досягнення її небезпечності, нівелювання спонтанності життєвих проявів, вцілому з метою підкорення своїй власній меті. Це - чоловіче ініціативне начало (ян), яке підкорило собі первинні спільноти і продовжує це робити в політичних формах сьогодні. Розмаїття культур, людських типів та спільнот створило розмаїття релігій, які втратили своє первинне, сакральне значення і функцію. Але під цими (релігійними і політико-ідеологічними) напластуваннями людського розуму й досі криється космічна доля людства, кожної спільноти і кожної людини. Природа цієї долі - інформаційно-енергетична.

         Якщо припустити, що Бог - це інформаційно-енергетичне ядро, в якому міститься програма народження, зміни та смерті планет, галактик, космічних систем тощо, то Земля, людство, спільнота і кожна людина також мають інформаційно-енергетичну якість, свого роду соціокультурну генетику, власний “геном”, який і є базовою основою формування певних систем і відносин між ними. В психології, психіатрії, культурології, соціології, тобто в науках про людські суб”єкти діяльності (соціум, спільноти, суспільства, людину) багато з цих інформаційних якостей мають певні назви: відкритість - закритість,   раціональність - ірраціональність, прагматичність - етичність, чоловічість (ян) - жіночість (інь), екстраверсія - інтроверсія, інтернальність - екстернальність, сенсорність - інтуітивність та інші дуальності, які  відтворюють архітектоніку  різних режимів поведінки індивідів і соціумів. Культури, які історично вироблялися певними соціальними суб”єктами, й досі мають ознаки, які можна описати за допомогою подібних понять. А поняття ці, в свою чергу, відтворюють інформаційно-енергетичну насиченість реальних феноменів життя, мають в собі код, програму поведінки, мислення, світосприймання тощо. І те, що ми сьогодні звично називаємо  мусульманством чи православ”ям, або лівою чи правою ідеологією, насправді відтворює феномен “навченого” непорозуміння між людьми і спільнотами, які мають одну-єдину для всіх  інформаційно-енергетичну природу, єдину структуру психічного, але які ще не навчилися поважати факт існування різних варіантів світосприймання, єдності  суттєво різних типів людей і спільнот, які тільки всі разом взмозі  утворити гармонійне і повноцінне Людство. Феномен автономізації церков - це не осмислений пласт психокультури людства і саме тому цей феномен веде в першу чергу до створення ворожих ідеологій, до роз”єднання людей, до активізації темних ірраціональних сил, породжених  незнанням і нерозумінням. Наша гіпотеза щодо функцій різних церков, суспільних організацій або політичних партій (хоча, на нашу думку, історичний час останніх вже позаду) - в розділі І, де йдеться про необхідність створення соціокультурних просторів для різних видів (популяцій) людей.

         Перед сучасними гуманітарними науками сьогодні стоїть величезне за своїм історичним значенням завдання: дати Людству інструмент саморефлексії, дати йому дзеркало, де б воно побачило свої вади і свої здобутки, дати йому новий світогляд, вільний від негативних нашарувань незрілої історії, дати йому, нарешті, консолідуючу релігію і коеволюційну розуму віру

         Фізики найближче підійшли до питання про всезагальність психіки, свідомості, про те, що всяка енергія має психічну природу, а закони субатомного світу знаходяться у відповідності із законами людської психіки тощо. За допомогою фізиків ми увійшли в квантову реальність, наповнену психічними інформаційно-енергетичними порціями ментальності. Вивчити конкретне суспільство сьогодні  означає вивчити ментальний архів, структуру “програмного забезпечення” цього суспільства, а керувати суспільством означає робити все для того, щоб не порушувати закони субатомного світу і внутрішню ментальну енергетику даного соціума.

         Політики не переймаються головним - формуванням і ефективним використанням соціального інтелекту, який можна розуміти як  здатність соціуму обробляти і класифікувати інформацію (поточні і глобальні проблеми, шляхи і засоби їх розв”язання, можливості соціуму вцілому і всіх його компонентів зокрема тощо), за допомогою якої політики могли б так реагувати на внутрішні і зовнішні чинники, щоб не порушувати внутрішню гармонію даного соціума. Ще Є.Дюркгейм писав про  низьку і високу ступінь зв”язаності, зчіплення інформації в суспільстві, про пряму кореляцію рівня соціального інтелекту і психічного здоров”я: суспільства з низьким рівнем зчіплення інформації є могутніми генераторами індивідуальних самогубств і  колективного неврозу.

         Із зростанням нашої здатності обробляти інформацію зростатиме  наш опір соціальним хворобам. Поки що тільки форма відрізняє масові захворювання сьогодення від  середніх віків:  сьогодні психічні хвороби розповсюджені не менше, але вони знаходяться в більш латентному, зажатому стані. Вже давно ніхто з правителів не переймається проблемою виходу ірраціональних психічних сил українського соціуму, який накопичує цей потенціал і який в силу ментальних особливостей не знаходить розрядки у зовнішніх вибухах, але проявляється у таких формах, як аполітична та соціальна пригніченість, депресія, аномія тощо.

         Згадаємо психічні епідемії середньовіччя: бічування, масовий містицизм, масові істерії тощо. Нещодавно задоволення таких самих потреб у масовому містицизмі ми спостерігали на початку перебудови, коли людська психіка не могла самостійно подолати занадто високий рівень соціальних перемін (згадаємо атомізовані і реальні натовпи на сеансах Кашпіровського, Чумака, Давіташвілі, Сафонова та інших “рятивників” нації), а тепер досягли високого рівня так звані “політичні неврози”, пов”язані в основному із неспівпадіннями команд верхівки і “команд”, які йдуть від  внутрішньої достовірності нашого соціума, від його соцієтальної природи, від можливостей і потреб народу. Але якщо так піде і далі, ці масові психічні відхилення доведуть до невиліковного синдрому “приреченості” і загибелі українського соціуму.

         Автори даної монографії пропонують  інтенсифікувати вивчення глибинних архетипових особливостей психосоціальної еволюції взагалі і  українського соціуму зокрема за допомогою методу архетипів. Особливістю даного методу є те, що він потребує теоретико-практичного синтезу накопиченого різними науками, в тому рахунку такими, як психологія, психіатрія, біологія, соціологія, фізика, системологія, синергетика, теорія інформаційного обміну тощо.

         Так, наприклад, за відомим синергетичним принципом мінімальної диссипації, в разі, коли нелінійна система (в даному випадку, соціум) має в актуальному стані водночас декілька соціальних процесів,  реалізується той, що потребує для свого ствердження мінімальних витрат ресурсів даної системи (в даному випадку основним і головним ресурсом системи є людський ресурс, рівень, якість, направленість енергії якого і потрібно з”ясувати). А мінімальні витрати ресурсів, енергії можливі лише за умови спрацювання принципу відповідності “викликів” і “відгуків”(Тойнбі) , соціально-політичних вимог і глибинно-психологічних можливостей спільноти. Ці речі дозволяє рсмислити теорія інформаційного обміну і соціально- політична психологія. Сучасна теоретична фізика пропонує гіпотези і факти, які наповнюють нелінійний світогляд і дають знання про холономність світу, що підтверджує необхідність вивчення  інваріантних структур історії людства (архетипів).

         Сьогодні в якості декларованих тенденцій розвитку країни існують принаймні два головних процеса - процес налаштування соціуму на ринковий шлях з “прозападними” цінностями капіталістичного індивідуалістського способу життя і процес налаштування соціуму на більш м”який, державно-ринковий шлях переважно з цінностями колективного  способу життя.

         Може, наша книга допоможе Україні знайти свій, третій шлях, зрозуміти, який саме шлях є для неї більш природнім, своїм, на якому шляху вона стане рівною самій собі.

         Соціум, як і людина, не може довго і нормально існувати не в своєму режимі. Якщо на нього будуть покладені цілі, вимоги, які не відповідають власному характеру, глибинній реальності, полю життєвої енергії, інформаційно-енергетичному духовному забезпеченню вцілому, він дуже скоро загине як автономний суб”єкт світового життя.

         В першому  розділі книги має місце подальша розробка авторами юнговської ідеї архетипів на новому теоретико-практичному рівні. Вводиться фрактальний принцип структурування архетипів з метою переведення цих напівфантастичних регулятивних феноменів колективного несвідомого  в область когнітивного шару наукової і соціально-практичної свідомості. В результаті аналізуються два універсальних фрактальних архетипа, які  мають, з нашої точки зору, величезний регулятивний вплив  на процеси соціальної еволюції та розвитку.  Ці архетипові утворення є своєрідними психосоціальними чинниками суб”єктності соціумів як живих істот.

         Друга, більша половина книги, присвячена соціальному болю України і Росії, який є, на наш погляд, результатом ігнорування об”єктивно існуючих і діючих архетипів соціального життя, непрофесійного щеплення архетипів. У авторів немає сумнівів у тому, що таке щеплення  іноді не тільки бажане, але й необхідне: хазяйновитий і творчий садівник не стане тримати у себе в саду яблуню-дичку, а зробить з неї плодовиту і смачну яблуню-красуню. Але все одно вона залишиться яблунею. Деякі соціуми також потребують вдосконалення або коригування власної глибинної архитектоніки, але ж це треба робити професійно, згідно з природними можливостями і тенденціями даного соціуму. Адже можна прищепити собі чи комусь конфліктогенну “прикрасу” і тоді почнеться довге і хворобливе її відторгнення. А нездатність помітити це і контролювати архетипову напруженість в соціумі призводить в кінцевому підсумку або до революцій, або до розгулу злочинності.

         Досить  зухвала самокритика народів-виходців з інтегрального україно-російського соціуму, сповнена в той же час авторською любов”ю і бажанням за допомогою цієї “хірургічної” дії  підказати шляхи коригування, з одного боку, психокультури українців та росіян, а з другого - політичних “спроб і помилок”.

1. Див.Ю.Н.Пахомов, С.Б.Крімский, Ю.В.Павленко. Пути и перепутья современной цивилизации.-Киев,1998.-С.7.     

2. М.Михальченко, З.Самчук. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. - 1998, 285с.- С.227.