2.4. Наслідки порушення правил підсудності.

Справа, яку прийняв господарський суд до свого провадження, повинна бути розглянута ним по суті. Коли через певні обставини справа не може бути розглянута господарським судом, до якого надійшли позовні матеріали або в провадженні якого ця справа знаходиться, господарське процесуальне законодавство вста­новлює правила передачі матеріалів справ з одного господарського суду до іншого³² (ст. 17 ГПК).

Стаття 17 ГПК України встановлює порядок дій господарсько­го суду, якщо до нього надійшла справа, яка йому не підсудна. Йдеться про справи, які підвідомчі господарським судам, але при поданні позовної заяви чи заяви про порушення справи про бан­крутство порушено правила територіальної підсудності справ гос­подарським судам. Однак передача матеріалів за встановленою підсудністю не допускає можливості передачі матеріалів за підвідомчістю, тобто передачу матеріалів з господарського суду до загального суду чи іншого органу. В таких випадках господарський суд або відмовляє у прийнятті позовної заяви (п. 1 ст. 62 ГПК), або припиняє провадження у справі (п. 1 ст. 80 ГПК) ³³.

Якщо порушення правил підсудності виявлено суддею при ви­рішенні питання про прийняття позовної заяви, суд, не порушую­чи провадження у справі, має надіслати матеріали справи до гос­подарського суду, якому за правилами підсудності належить роз­глядати цю справу.

Про передачу справи за підсудністю суд виносить ухвалу. Ухва­ла про передачу справи за підсудністю виноситься як до порушен­ня провадження у справі, так само і після порушення проваджен­ня у справі. Справа має бути надіслана за підсудністю не пізніше п’яти днів після надходження справи до суду. Такий саме строк встановлено для передачі матеріалів справи у випадку, коли суд порушив провадження у справі. В таких випадках початок перебі­гу строку визначений датою винесення ухвали про передачу спра­ви за підсудністю³⁴.

У п.16 інформаційного листа від 20 жовтня 2006 р. №01-8/2351 ВГСУ визначив наслідки ситуації, коли господарські суди не ді­йшли взаємної згоди стосовно визначення підсудності справи. Від­повідно до ч.1 ст.17 ГПК України, якщо справа не підсудна цьому господарському суду, матеріали справи надсилаються господар­ським судом за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів із дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про пе­редачу справи. Чинним законодавством не передбачено існування спору між господарськими судами з приводу підсудності справи, а ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути змінено чи скасовано виключно за результатами її перегляду в апеляційному або касаційному порядку. Тому господарський суд, який одержав справу на підставі винесеної в порядку ст.17 ГПК України ухвали, і в разі незгоди з останньою має розглянути справу по суті, якщо відповідну ухвалу не було змінено чи скасовано³⁵.

Ухвала про передачу справи за підсудністю може бути оскар­жена в апеляційному чи касаційному порядку. Якщо в результаті апеляційного чи касаційного перегляду ухвалу скасовано, справа підлягає розгляду в тому суді, який виніс ухвалу про передачу за підсудністю.

Якщо в процесі розгляду справи її територіальна підсудність змінилася, то господарський суд не вправі пересилати матеріали справи за підсудністю на підставі ст.17 ГІ1К України, а повинен розглянути справу по суті. Наприклад, у таких випадках: зміни­лося місцезнаходження чи місце проживання відповідача; позивач змінив предмет позову (ст. 22 ГПК України); судом залучено іншого відповідача (ст. 24 ГПК України); судом допущено заміну неналежного відповідача (ст. 24 ГПК України); судом здійснено заміну сторони її правонаступником (ст. 25 ГПК України).

У п. 27 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04- 5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ госпо­дарським судам» зазначається: якщо господарський суд, який узяв справу до свого провадження з додержанням правил підсудності, залучив іншого відповідача чи замінив неналежного відповідача й у зв’язку з цим справа стала підсудною іншому господарському суду, питання про підсудність визначається за правилом ч.3 ст.17 ГПК України, за винятком випадків, коли наслідком змін на стороні відповідача стає виключна підсудність справи.

Може статися, що після задоволення відводів (самовідводів) усього складу господарського суду, який узяв справу до свого про­вадження, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, що унеможливлює розгляд справи відповідно до правил підсудності. У цьому випадку для розв’язання питання про підсуд­ність такої справи голова ВГСУ або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.

Розділ 3. Перспективи розвитку застосування інститут підсудності у господарському процесі.

Оскільки Україна обрала європейський напрямок розвитку та інтеграції, варто звернути на деякі проблемні питання у законодавстві, а саме на питання підсудності господарських справ та звернутися до досвіду інших країн, таких як Франція та Німеччина.

Загальновідомим є вислів римських юристів: «Найбільша кількість законів існувала в темний період республіки». Від себе додам – найбільша кількість змін і доповнень до законів вноситься саме в такий період. Цей вислів є справедливим також стосовно правил визначення підсудності і підвідомчості справ господарським судам – за останні десять років ці правила щонайменше тричі зазнавали тих чи інших змін. Варто зазначити, що найбільшу невизначеність українське законодавство має при вирішенні підсудності господарських справ з іноземним елементом, тобто коли однією із сторін є іноземний суб’єкт підприємницької діяльності.

Доцільно наголосити, що практика розгляду господарських спорів державними судовими установами багато в чому відповідає правовій концепції колишнього СРСР, адже саме там була створена система державних арбітражів, яка існувала поряд із системою судів загальної юрисдикції. Тому наше нове законодавство багато в чому зберігає пережитки минулого³⁶.

Західні країни такого поділу не знають, воліючи вивести розгляд зовнішньоекономічних спорів з-під контролю держави шляхом створення національних третейських судів і міжнародних арбітражних інститутів. Саме тому в країнах колишнього СРСР гостро стоїть проблема на тільки визначення міжнародної підсудності, але й розподілу компетенції між судами загальної юрисдикції, державними арбітражними установами та недержавними третейськими судами.

Так, ст. L411-4 Торгового кодексу Французької республіки, що визначає спори, які входять до компетенції торгових судів, містить положення про те, що сторони можуть у момент укладання договору домовитися про підпорядкування арбітражу спорів, наведених раніше³⁷.

Відповідно до ст. 4 ГПК господарський суд застосовує норми права інших держав тільки у випадках, передбачених законами України чи міжнародними договорами, що усклажнює відносини з іноземними інвесторами, бо наражаються на ризик.

Навіть у разі однозначного визначення, що певний спір має розглядати саме господарський суд, необхідно визначитися, в який саме місцевий господарський суд позивачеві слід звернутися.

За загальним правилом звернення здійснюється за місцезнаходженням боржника. Але, на жаль, непоодинокі випадки, коли місцезнаходження боржника невідомо. Наприклад, якщо заяву про визнання боржника банкрутом подає державний реєстратор у зв’язку з неподанням щорічного підтвердження даних про юридичну особу. В такому випадку виникає колізія, оскільки чинний ГПК України не містить правила для вирішення даного питання³⁸.

Аналізуючи досвід Німеччини, слід зауважити, що для таких випадків в чинному ЦПК Німеччини є норма, згідно з якою по спорах, якщо одна із сторін договору не має в межах держави загальної підсудності, або її місцезнаходження при поданні позову невідомо, то використовується договірна підсудність³⁹.

Однак в останньому випадку це не можна визнати доцільним. Тим паче, що частіше за все відсутність інформації про місцезнаходження підприємства означає, що воно переховується або надана державному реєстраторові адреса була фіктивною.

Таким чином, доречніше закріпити в ГПК України положення про те, що у випадку, якщо місцезнаходження відповідача при поданні позову невідомо, то позов слід подавати до господарського суду за останнім місцезнаходженням відповідача.

Ч.1 ст. 17 ГПК встановлює, що у випадку непідсудності справи даному господарському суду матеріали справи надсилаються судом за встановленою підсудністю не пізніше 5 днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи.

При цьому зовсім не враховується час, який суддя зайво втрачає, визначаючи належну підсудність, та додаткові витрати, пов’язані з пересиланням справи до іншого суду.

Вважаємо за необхідне внести щодо цього відповідні зміни в чинний ГПК. Зокрема, аналогічна норма міститься і в ЦПК Німеччини.

З іншого боку, гарантією від численних пересилань та відмов у порушенні справи (наприклад, у визначенні підвідомчості між адміністративними та господарськими судами) може стати введення норми про неможливість повторної відмови у порушенні справи. Тобто, у випадку відмови, наприклад, адміністративним судом він повинен, стягнувши додаткове державне мито, самостійно визначитися з судом, якому підвідомча ця справа, та переслати її у такий суд. При цьому останній не має права відмовити позивачеві в порушенні справи та її розгляді⁴⁰.

Також, здається доречним встановити аналогічне правило і відносно невірного визначення підсудності. Пропонується в цьому випадку також при передачі справи до відповідного суду не зупиняти строків позовної давності та стягнути з позивача вартість пересилання заказним листом його позову та додатків. При цьому, на нашу думку, слід закріпити, що ці витрати ні в якому разі не можуть бути віднесені на сторону, що програла справу, а тільки на позивача, оскільки подання позову в невірно визначений господарський суд – це її вина.

В такому випадку суб’єкт господарювання отримує кваліфіковану допомогу у визначенні підвідомчості та гарантований, що його справу буде обов’язково розглянуто та вирішено.

Також, знову ж таки звертаючись до досвіду Франції, де судова система Франції складається також і з громадських судів, у яких розгляд незначних справ здійснюють непрофесійні судді — медіатори (посередники), що полегшує роботу судів, та в цих випадках суб’єктам підприємницької діяльності легше визначитись з підсудністю справи, точніше підсудності як такої тут взагалі немає. Але ж якщо одна із сторін не погоджаується на пропозиції медіатора, вона завжи може звернутися за захистом до суду⁴¹.

Отже, відчизняний інститут підсудності має як совї плюси, так і мінуси у законодавстві при визначенні підсудності.

По-перше, неприпустимим є зловживання суддями своїм статусом і повноваженнями, що виявляється, зокрема, у розгляді справ з грубим порушенням предметної та територіальної підсудності, прийнятті до провадження непідвідомчих позовів. Саме через прийняття судами загальної юрисдикції справ до провадження не за місцезнаходженням господарського товариства, а за місцем проживання учасника (акціонера) виникали непоодинокі факти одночасного вирішення спорів у судах різної юрисдикції майже по всій Україні за одним предметом розгляду.

По-друге, необхідно створювати сприятливі умови для залучення іноземних інвесторів на український ринок, а для цього потрібно надати максимальні гарантії захищеності. Практика свідчить, що жартувати іноземні інвестори не люблять (а найчастіше – не вміють), так само як і міжнародні арбітражні інституції, а також спеціалізовані міжнародні судові установи (наприклад, Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів чи Європейський суд з прав людини). Таким чином, завдяки серйозній суперечності в українському законодавстві, існує реальна загроза ускладнення відносин держави з іноземними інвесторами⁴². Потрібно вводити у внутрішнє законодавство договірного виду підсудності, а не тільки на рівні міжнародних договорів.

Оскільки Україна обрала європейський напрямок розвитку та інтеграції, потрібно якумога частіше звертатися за досвідом країн ЄС та імплементувати у відчизняне законодавство іноземних норм, аби удосконалити вунтрішнє законодавство та ускорити процес входження України до складу Європейского Союзу.

Згадаємо Конфуція: «Єдина справжня помилка – не виправляти своїх попередніх помилок».

Висновок

Викладене в роботі дозволяє сформулювати ряд висновків, а також внести пропозиції щодо вдосконалення законодавства та практики його застосування з питань підсудності господарсьих справ. Судова влада - історично сформований інститут українського права, незалежна і самостійна соціальна сила, організована для відновлення порушеної законності і справедливості в суспільстві, що розташовує для цього широким спектром державно-владних повноважень, визначених шляхом закріплення в законі компетенції відповідних судових органів.

Процесуальне становище суду, як носія повноважень з вирішення господарських справ, визначає інститут підсудності. Даний інститут характеризується двома найважливішими ознаками, властивими для будь-якого правового інституту. Перша ознака ‒ це наявність господарських процесуальних норм, що регулюють належність підвідомчих судам господарських справ до ведення конкретного суду судової системи для розгляду по першій інстанції. Друга ознака полягає в наявності відокремленого об'єкта регулювання. Це суспільні відносини, пов'язані вибором суду для розгляду та вирішення господарської справи по першій інстанції. Підсудність являє собою сукупність норм, яка забезпечує відносно закінчене регулювання таких сторін процесуальних відносин, які пов'язані з проблемою вибору суду загальної юрисдикції для розгляду та вирішення справи по суті.

Підсудність – це сукупність справ, що підлягають розгляду та вирішенню по суті в даній ланці судової системи і в даному конкретному суді цієї ланки»⁴³.

Таким чином, слід погодитись, що підсудність є засобом конкретизації підвідомчості справ, віднесених до відання суду. Тобто ці два поняття є нерозривно пов’язаними між собою.

Підсудність необхідно розглядати не тільки як належність справ до розгляду того чи іншого суду загальної юрисдикції, а й як обсяг прав і обов'язків конкретного суду, спрямованих на розгляд і вирішення справи по суті⁴⁴.

Розподіл підсудності на види також сприяє досягненню головної мети господарського процесу ‒ забезпечення захисту порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів, але розподіл підсудності на види також має свої осболивості та проблематику.

Проаналізувавши деяку літературу та законодавсто пропоную доповнити та змінити деякі положення:

- у ст. 15 ГПК, присвяченій викладенню правил територіальної підсудності, закріплено інші правила, які не мають відношення до територіальної ознаки. Наприклад, наступні:

1. Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Це правило встановлює альтернативну, а не територіальну підсудність.

2. Справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача (ч. 3 ст. 15 ГПК). Це положення також встановлює правило альтернативної підсудності, оскільки дозволяє позивачеві обрати один із способів визначення суду, наприклад, за місцезнаходженням відповідача або місцем виконання напису.

У зв'язку з цим доречно виключити вказані положення зі ст. 15 та доповнити ГПК статтею з назвою «Альтернативна підсудність» та відповідним змістом.

- у ст. 16 до виключної підсудності зайво віднесено визначення підсудності з корпоративних спорів: «Справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Розгляд справ за місцезнаходженням господарського товариства є територіальною підсудністю і «винятковість» ситуації тут відсутня.

Те саме стосується й правил, встановлених ч.ч. 2 і 3 ст. 16 ГПК:

1. Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

2. Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.

Ці дві групи, з огляду на визначення територіальної підсудності, є саме такими.

- аналізуючи повноваження господарського суду міста Києва, положення ч.5 ст. 15 і ч.4 ст. 16 ГПК, можемо дійти висновку, що вказані правила підсудності є родовими, а компетенція господарського суду міста Києва дуже схожа з вказаними вище категоріями справ, що розглядалися ВАСУ до 2001 року, тобто діючий ГПК можна було б доповнити ще одним видом підсудності, а саме «Родовою підсудністю».

- також слід було б віднести до виключної підсудності положення ч.5 ст.15 ГПК: «Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією з сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд». Вказане правило дійсно є виключенням, винятком, що не має аналогії у визначенні підсудності по іншим категоріям справ. Але чомусь законодавець вказав це правило як вид територіальної підсудності, що не можна визнати вірним.

- здається доречним встановити правило і відносно невірного визначення підсудності. Пропонується в цьому випадку при передачі справи до відповідного суду не зупиняти строків позовної давності та стягнути з позивача вартість пересилання заказним листом його позову та додатків. При цьому, на мою думку, слід закріпити, що ці витрати ні в якому разі не можуть бути віднесені на сторону, що програла справу, а тільки на позивача, оскільки подання позову в невірно визначений господарський суд – це її вина.

Таким чином, проблема видів та правил визначення підсудності господарських справ остаточно на даний час не вирішена та потребує законодавчого вдосконалення і подальших глибоких досліджень у цьому напрямку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ