• 5.Український літературний процес другої пол. XIX ст.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.

• Характерними рисами розвитку української літератури в другій половині XIX ст. були:

1. Різноманітність художніх напрямів. У 70—90-х роках водночас існували і взаємно збагачували один одного романтизм (Я. Щоголів), натуралізм (Г. Барвінок, М. Кононенко), просвітницький реалізм (І. Нечуй-Левицький). Низка творів цього періоду мала синтезний характер, органічно поєднувала елементи реалізму і романтизму. До того ж в тогочасній українській літературі, як і у всій європейській, ще не існувало чітко визначеного розмежування між «реалізмом» та «натуралізмом».

2. Наявність індивідуальних стилів письменства. Особливо яскраво це виявилося в провідному художньому напрямі тієї доби — реалізмі. Завдяки самобутності українських письменників принцип реалізму сприймався під різними кутами зору. На цій базі сформувалися оригінальні підходи та способи творчого самовираження, своєрідні стилі: етнографічно-побутовий (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький), аналітично-психологічний (Марко Вовчок, Панас Мирний, А. Свидницький), соціально-філософський (І. Франко, М. Павлик, А. Грабовський).

3. Поява нових тем та проблематики. У фокусі уваги українських письменників другої половини XIX ст. опиняються реалії пореформеного періоду: 1.болюче класове розшарування селянства, 2.революційна боротьба народних мас проти соціального та національного гніту новітньої буржуазної доби; 3.пошуки інтелігенцією свого місця в новій системі координат. Особливо яскраво ця тенденція виявляється у творах І. Франка «Борислав сміється», І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», Панаса Мирного «Лихі люди».

4. Демократизація та гуманізація літератури. Відкриттям та здобутком української літератури пореформеної доби стало зображення центральною фігурою художніх творів людини з народу. Письменники розкривають процес духовного розкріпачення народних мас, зростання їхньої свідомості. На сторінках романів та повістей з'являється новий позитивний герой — Чіпка («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Жук («Лихі люди»), Бенедьо Синиця («Борислав сміється») та ін.

• 6.Формування національного стилю в архітектурі та образотворчому мистецтві.

1. У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їхньому утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (Микола Пимоненко, Олександр Мурашко, Кіріак Костанді та ін.).

2. Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвиткові побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Суперниці» та ін.

У пейзажному жанрі плідно працювали Володимир Орловський, Сергій Васильківський та ін.

«Шукачем сонця», майстром сонячного пейзажу називали В. Орловського, автора блискучих у своїй виразності картин — «Сінокіс», «Жнива», «Хати в літній день». Цими творами художник заявив про себе як витончений майстер колориту та світлотіньових ефектів.

Найяскравішою зіркою пейзажного жанру в цей час був Сергій Васильківський, творча спадщина якого налічує майже 3,5 тис. полотен. Його пензлю належать «Козача левада», «Залишки віковічного лісу», «Ранок. Отара в степу», «Степ на Україні», «Перед грозою» та ін. Ці картини не просто данина красі рідної природи. Їхнє непересічне значення полягає не стільки у фантастичній віртуозності майстра-живописця, скільки в глибині закодованого в них філософського змісту.

Після знайомства з творами С. Васильківського відомий письменник М. Вороний написав у своїх спогадах: «І враз мене прошибла думка: чи може бути ліпша символізація сучасного стану України? І чабан-проводир у безпорадній задумі, і вівці-народ, що лагодяться спати, і німий, повитий смерковим сумом степ — усе нагадувало гірку дійсність і, мов тужлива пісня, хапало за серце...»

Менш поширеним був портретний живопис, хоча в цьому жанрі працювали відомі майстри О. Мурашко, М. Пимоненко, К. Костанді, Є. Буковецький, С. Васильківський.

У західноукраїнських землях у побутовому жанрі працювали Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному — Т. Романчук, А. Монастирський, А. Кохановська, жанром портрету оволодівали К. Устиянович, Т. Копистецький, Ю. Пигуляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка.

АРХІТЕКТУРА.

Характерними рисами розвитку архітектури в другій половині XIX ст. були

• великі масштаби забудови;

• застосування нових технологій та матеріалів (бетон, залізо, залізобетон тощо);

• втрата єдиного архітектурного стилю;

• панування еклектики — механічного поєднання елементів різних архітектурних стилів.

• У західноукраїнських землях панує «віденське бароко». Саме в цьому стилі споруджено Будинок Галицького сейму (архітектор І. Гохбергер), Музей етнографії та художніх промислів (архітектор Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу у Львові (архітектор В. Садлівський).

• У Києві архітектори працюють у стилі «французького відродження». Саме цей архітектурний стиль ліг в основу побудови будинку Купецького зібрання (нині філармонія — архітектор В. Ніколаєв), Український драматичний театр ім. І. Франка (архітектори Г. Шлейфер, Е. Братман), оперного театру (архітектор Г. Шлейфер). Типовою архітектурною будовою цієї доби є Музей західного і східного мистецтва, інтер'єри якого органічно поєднали елементи класики, готики, рококо та ін.

М. Пимоненко«Святочне ворожіння», 1893 p.

С. І. Васильківський. Козача левада Полотно, олія. 1893 р.

В. Д. Орловський. «Жнива», 1882

К. Костанді. В люди, 1885.

О. Мурашко Дівчина в червонім капелюшку.1902

Владислав Садлівський. Будинок залізничного вокзалу у Львові. 1861

Володи́мир Нікола́єв. Будинок Купецького зібрання (нині — Національна філармонія), 1882

ВИСНОВОК

• Українська культура в другій половині XIX ст. розвивалася в умовах розгортання буржуазних реформ, територіальної роз'єднаності українських земель, завершення формування української нації, ускладнення соціальної структури, політизації суспільного життя, посилення тиску державних структур.

• Певні позитивні зрушення відбулися у галузі освіти (збільшилася кількість навчальних закладів, освіта набула більш світського характеру, створилася єдина система освіти тощо). Проте відсоток неписьменного населення в українських землях залишався ще досить високим, до того ж надто відчутними в освітній галузі були асиміляційні процеси — русифікація, полонізація, румунізація тощо.

• У сфері науки позитивні зрушення йдуть по лінії концентрації інтелектуального потенціалу в наукових центрах та товариствах, координації досліджень, ефективного обміну інформацією, що дало можливість вченим, які працювали в Україні у багатьох галузях науки, досягти світового рівня.

• Розвиток літератури характеризується різноманітністю художніх напрямів, індивідуальних стилів письменства, появою нових тем та проблематики, демократизацією та гуманізацією літературного процесу, ускладненням художніх форм, політизацією літературної творчості.

• В українському театрі цієї доби уживаються тенденції побутовізму, романтизму, сентименталізму, реалізму тощо. Формується школа режисури та акторської гри, виникають театральні аматорські колективи, з'являються високохудожні драматичні твори.

• У музиці та живописі стверджуються принципи реалізму та народності, а в архітектурі набуває поширення еклектизм.

• Загалом розвиток української культури в другій половині XIX ст. став логічним продовженням духовних пошуків народу попередньої доби, спробою врахувати здобутки світового досвіду, своєрідною предтечею культурного оновлення XX ст.

Семінар4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ. НОВЕ ДУХОВНЕ Й НАЦІОНАЛЬНЕ ПРОБУДЖЕННЯ

План

1. Політика урядових кіл Росії та Австро-Угорщини. Загальні умови розвитку української культури в XIX ст.

2. Кирило-Мефодіївське товариство.

3. Т.Г.Шевченко і його роль в українському національному відродженні.

4. Розвиток освіти й науки. Харківський та Київський університети як центри національно-культурного відродження.

5. Наукове товариство ім.Т.Г.Шевченка та його діяльність.

6. Українська живописна школа XIX ст. Романтизація козаччини.

7. Театральне мистецтво в Україні XIX ст.