9. Крикун н.Г. Источники й историографиядемографического состояішя

Право бережи о» Украйни п.идіііупе її по премії освоболительной борьбьі украинского народа 1й4й-16:54гг.-Дііенроііеіроиск, 1979.

10. Мицик 10.А. Записки иностранцев как источник по истории освоиодите-иьноіі войиьі украинского народа 1648-1654 гг,: Уч.пособие.

-Днепронсгровск, 19Я5. П.МицикЮ. Ко.іацька держава очима поляка//Київська старовина. -

1993.-№4.-С-2-11.

12. Наливайко Д.С.Козацька християнська республіка (Запорізька Січ у західноєвропейських історіїко-літератур них пам'ятках). -К.: Дніпро,

1992.

13. Скрипник м-0. Ідея державності в українській історіографії- Одеса,

1997,

14. Січинський В. Чужинці про Україну. -Львів: Світ. 1991. -С.25-35.

15. ТолочкоП. Україна і Русь в літописі Самовидця //Київська старовина.

- 1992. -№3.~ Є. 7-11.

16. Цибульський В.І. Деякі проблеми зовнішньополітичної діяльності

уряду П. Хмельницької о у зарубіжній історіографії (1945-1990 рр.) /'/

Укр. іст, жури.-1995, - Л1.4. - С.77-86, П.Чухліб Т.В.Богдан Хмельницький очима сучасників //Укр.Іст.журн.-

1995.~№4.-С-121-128.

Особливості української історіографії XVIII сг.

117

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ XVIII СТ.

• Суспільно-політична основа і загальні риси української історіографії XVIII ст. • Українська історіографія першої половини XVIII ст, • Історична думка в Україні друї ої половник XVIII сі. • Мемуарна література XVIII ст. • 1.Мазепа в українській та зарубіжній літературі

• Суспільно-політична основа і загальні риси української

історіографії XVIII ст. У ХУГО ст. історичні знання рочвппа-'іися в умовах, коли Україна не становила єдиної цілісної держаїіноі території. З кінця XVII ст. визначився її поділ між Польщею та Росією, що тривав до кінця XVIII ст., аж до розподілу Речі Посполитої, Але, незважаючи на це, Київ та інші міста продовжува.ін ча;іишатися центрами національної культури, охоронцями багатих традицій українського народу, що знайшло своє відображення в наро.'їній творчості, а також в різних жанрах літератури, особливо історичної. Разом з тим історичні знання в цеп період розвивалися в суперечливих, а під кінець XVIII ст. тяжких соціально-політичних умовах. Реакційна політика царизму і^льмувала цей розвиюк.

Реформи Іісіра І посилили панування кріпосницьких відносин ^в Україні, всі заходи царського уряду проводилися за рахунок тяжкої експлуатації селянства, яке мусило нести не лише панщину, а й державні

118 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

повинності - військові постої, постачання продуктів і різних матеріалів для потреб тривалої Північної війни, будувати укріплені лінії, канали та ін. Петро 1 ііжинав жорстоких заходів проти опозиції в Україні, особливо після спроби І.Ма'іепи вирватися з-під руки царя і домоїтнся повної незалежності українських земель, крутими засобами принизив політичну роль старшини, позбавивший' автоиомісти'нюго урядування шляхом скасування гетьманства і утворення Малоросійської колегії. Поступове введення російських самодержавно-кріпосницьких порядків сприяло безцеремонним 'засобам грабунку і експлуа і ації посполитих і козаків, загарбанню їх земель та поступового закріпачення.

Після приходу до влади иі'осії Катерини 11 автономії Гетьманщини було завдано смертельного удару; в 1764 р. скасовано остаточно гетьманство і запроваджено чнсіо московські порядки. Протягом 1765-1797 рр. були пронедепі заходи іні реорганізації адміністратиішо-територіального устрою Гетьманщини, його уніфікації до загально-роеійеі.крго. реформуванню українських вінеьконих частин, 'іанершепню уніфікації українського права. В 1775 р. було ліквідовано Запорізьку Січ - останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України.

XVIII ст. характеризується масовими селянськими й козацькими рухами на всіх частинах поділеної території України. У 50-60-х рр, розгорнувся рух гайдамаків па Правобережжі, що здобув своє могутнє завершення у відомій Коліївщині 1768 р. В Галичині діяли загони

опришків.

У зв'язку з новими явищами в суспільних, політичних і кулм'урних відносинах змінюпьсн характер та зміст історичних знань, що слуікн-ти зіі]ід;шням епохи. Харакгерною рисою української історіографії ХУШ ст. є той факт, що вона більшою мірою, ніж будь-які інші жанри літератури нього періоду, порвала з середньовічною схоластикою і стала галуззю, що служила виключно громадянським інтересам. Вже в XVII сг. окремі пам'ятки історіографії монастирського походження були лише ві;ідаленим відгомоном даіінього церковного літописання, Рачом з тим XVII с'і. знамепуг його кінець. Взагалі літописання, як головний вид Історичної літератури, під кінець XVII ст. втрачаєсвосзначення. Воно поступається місцем іс і оричним повістям і цілеспрямованому прагненню до розв'язання певною питання. Значне

Особливості української історіограф» XVIII ст. >_________119

місце у виразі історичних поглядів освічених кіл старшинської інтелігенції займають також мемуари, або так звані дшріунц, та різного роду офіційні записки.

Отже, характерною рисою української історичної літератури ХУТП сТ. є те, що вона вийшла зовсім за межі монастирських мурів і ці-іком перейшла під церкошіих діячів до рук цивільних представників освічених кіл сіаршини. Історичні твори XVIII с''. можугі. пачіжгітися старшин­ською ісгоріоірафіоо, іноді непо-ібав.ієною народних рис, в силу багатьох джерел народного походження, якими користувалися історики.

• Українсь[,я ісіоріпірафіїї першої половини ХУГИ ст. Провідне місце в українській ісіорнчшнлпсратуріХУІП ст. належить лі'і описам

Григорія Грабянки і Самійла -^д——'_| Величка. Ці твори певною мірою наслідують попередні козацько-старшинськіліюгінси і продовжують історико-літера-турні традиції /'іругої половини XVII ст. в нових умовах, що наклали на них відбиток. Літописами їх назвали умовно видавці Ки'Пісі-.ко']' Тимчасової Комісії для розбору давніх актів, Під гакою назвою вони продов­жували залишатися н історіо­графії другої половини XIX і початку XX століття. Справді ж твори Грабяні;н і Величка г жанром історичної літератури, дещо відмінним від того, який прийня і о начивати літописами.

ттччг і «г. іі«и мікчі. тили «іямі чм

—Гііди іяигіжо,

ГПЧ1Я* 1«1'»»)^сшгв

її ІІІЛЛ-Ї.Л:.

»* Нвііочилв ^•*и>* (Ізіпіьч 1'4^і"<4і4

—— ~ «•<• і—і

АНв«« • 14.41

Н4Нік'ь *•» ^»г ]М* *і^^« І Г ЇЙ» 11:<іі ЯГ ШІі»» Ї.Ч1 ЯГ4ьг-«н*«*>

—-~.».і • ... __... .. ,. •«• '••<.* ГЛЦІ-,Ї

тттг г рпкяикі*.

—і* 4 іл4л4чл»\ ги»'»в—ь чіиіІ^иьС:!

пмьв^'ч&и ^ИЯ» І> 1 •

гуічгітал когмисшхі гап<г* дгсмсії •»т<иг

Н І і М •Ь

П ущліч--ч'к^**' ЛиШ^|^^^»^

»**(

Літопис Григорія Грабянки

Тнір Гріїбмнки є цілеспря­мованою компіляцією, ідейно підпорядкованою певному завданню - розкриттю і показу на широкому тлі однієї най­головнішої теми — визвольної

120____Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

боротьби українського народу проти польсько-ш-тяхетського панування. Григорій Грабянка дав своєму творові такий заголовок: «Действия презельной й от начала поляков крвашпои небивалон брани Гіогдіїна Хмельницкого, іетмана Запорожского с поляки за найяенейшнх королей польских В;!;!,'] й слав а, потом Казимира, в 1648 отправоватися начатой й залет десять посмертиХмельницкого неоконченной.'ірозних-'к'гоііисцев й и і диариуша на той войпе писанпого- іі граде І адячу, трудом Григория Грабянки собранная й самоош'них старожилов свидегельстви утвержденная. Року 1710». і

Літопис Г.Грабянки був відомий дослідникам XIX ст. в дуже ' багатьох списках- Цей факті' підкреслив у свій час досконалий знавець джерел з історії України О.М,Лазаревський, зазначивши, що «жоден з малоруських літописів не дійшої! до нас у такс му значному числі списків, як літопис, що маг заголовок «Действия нрезельпои браии Боїдана Хмельницкого». Незважаючи на велику кількість варіантів літопису Грабянки, жоден з них не зберігся в оригіналі. Київська Тимчасова Комісія для розбору давніх актів змушена була обрати з багатьох примірників повніший і найбільш ранній рукопис, складений скорописом часів життя автора, початку XVIII ст.

Григорій Грабянка був відомий серед старшини Галицького полку спочатку на посадах полкового осавула, су,ііді, а нпшше полковника; йоі-о діяльність відноситься до першої третини XVIII ст. - за часів Петра І, правління «врсменщиков» і Анни Іванівни.

Мету написання свого твору Ірабянка визначив у вступі, який він назвав - «Обьявление к читателю, кое ради вини сия история начатся писать», тобто, які причини збудили у автора інтерес до написання

«Действия презельной брани».

Своїм твором Грабянка ставить за мету показати народ український як рівний серед усіх народів, «описаних в книгах давніми історіографами римськими і польськими, Кромсром, Бі'льським, Сірийківським,Івагніюм,Коховським,також німецьким Пуфеидорфом і Гібнером складеними, а нині по повелінню Петра першого, імператора Всеросійського на слов'янську мову переведених». Він сіавить перед собою завдання чігкішс, ніж його попередник», показати історію боротьби народу за свою землю, яка нанесена «ясно землемірами на

мапах світу, відбивши на них воєводства Київське, Чернігівське^

•(

Особливості українськопсторіографі) XVIII ст.

121

Брацлавське і Подільське, де течуть ріки Дністер, Буг, Горинь, Дніпро, Десна і Сурож аж до Чорного моря»,

Отже. автор чітко окреслив предметсвого заняття.Всвоєму творі Грабянка ставить за мсту описаги події минулого на чсмлях України, розмежованих між ГЕівиічно-Східною і Західною Гуссю. Особливо це цікаво щодо останньої. До кінця XVII ст. українські історики і діячі літератури в дуже рідких випадках відрізняли землі українські і білоруські. Довготривале перебування цих земель в складі Великого князівства Литовського та Польщі майже стерло поняття про межі і різницю між Україною і Білорусією. На початку XVIII ст., як бачимо з писань освічених к;л України, цс поняття існує. Незважаючи па поділ України за Андрусівським договором 1667 р. і Вічним миром 16К6 р., продовжує існувати тверда думка про Україну як цілісне географічне, тернюріальне і етнографічне поняття, поняття про єдиний народ. іі[0 проживає від Дністра до верхів'я Десни з заходу на схід і від Чорного моря до верхів'я Дніпра - з півдня на північ.

Особливо цікавить автора (.Действия прсзельнон бранн» і-сроїчна сторінка переможного козацької о народу - це нііївольна його боротьба, вкрита «любострастного славицею» під проводом «благоразумного вожда» Богдана Хмельницького, що Росію <'оттмжчаЙшогоіга лядського козацким мужестііом свободившог'о й россиїіскому монарси из стольними гради в первобьп-ность приведпіего». Своєю працею автор прагне також показати, то не лише монархи могли «наповнювати страхом всесвіт», а за справу впчизни, за й зневагу можуть і раби, тобто народ, проти чужих монархів і завойовників повстати.

Для переконливості читача Грабянка не хоче бути голослівним;

від підкреелюь, що пише історіт не від свого «умстноівання»', а чібрав вірогідний матеріал з творів різних істориків і свідків-очевидців, від едіаріушів наших воїнів, в обозі написаних і від духовних і мирських літописців».

Отже, одним з найголовніших джерел для Грабянки послужили попередні козацькі літописи, хроніки, різного роду щоденники, або Діаріуші^ а також твори польських письменняківта істориків-Кромери, польського, Стрийковського, І'ван'їні, Коховського, а особливо Твардовського, Нарешті, Грабянка використав офіційні акти - привілеї, листи, договори, різні матеріали гетьманської канцелярії.

122 Коцур В,П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Основному текстові літопису Грабяики передують два вірші -«Похвала віршами Хмельницькому отнарода Малоросійського» і «Вірша на герб Малоросійський». Перед першим віршем мусив бути в книзі портрет Богдана Хмельницького, перед другим - герб війська

Запорізького - козак, озброєний мушкетом.

Обидва вірші є ніби епіірафами до військової історії козацтва. написати яку поставив за мсту автор. «Действие нрсзельной брани» Григорія Граоянки ми мо/кемо назвати іс і орією козацьких війн від часів появи козаків до'1664 р. у вигляді окремих історичних новісіей. оповідань,іілалі.до 170Вр.,у вигляді рік іарокомвикладеного короткого переліку важливих історичних подій, на іразок осігшніх записів у літопису Самовидця. Записи про кінець XVII і початок XVIII ст., особливо короткі нотатки про Північну війну, -зроблені, ймовірно, автором на підставі власних спостережень і живих свідків подій.

Центральне місце в літопису Грабянки займає історія Визвольної

війни середини XVII ст.

В оцінці подій Визвольної війни Грабянка близький до автора літопису Самовидця. Він, як представник панівного класу, негативно ставиться до повстань всередині українського суспільства, випрандову'-прії.іушення народних вис-іупів проти старшини- В оповіданнях про події XVIII сі. він сфиминий р-оцінках і висновках про них. У 1723 р., в зв'язку з ув'язненням в Петро павлівській фортеці, Грабянці довелося залишити справу дальшого описання історії України часів І Іетра І після виступу Мазепи і ронрому шведів під По-павою. Грабмнкадовів виклад

своєї історії лише до 1708 р.

У 1992 р. київське г-ндгівництво «Дніпро» п ер еви друкувало

літопис гадянького полковника І риіорія Ірабянки,

Поряд з -і вором Граоянки визначне місце в українській історичній літературі першої тре гиннХ VIII ст.зіїіімаслі'юнис Величка- «Легопиеь собиіийв юго-зан.іднпйРоссин вХУіївеке.І.'ост.ініі-іСамоилВі.'личкч, бьівший кацелярист канцелярии войска Запорожекого, 1720», виданий Київською Тимчасовою Комісією для розбору давніх актів-

Дослідіїики і видавці назвали твір Величка літописом також умовно. Насправді він, так само, як твір Ґраоянки, не може бути віднесений до літопису в повному розумінні цього слова. Це літературно оброблений твір, що складається з великої кількості оповідань,

Особливос п української історіограф» ХУП 1 ст^.

^1 --;--утг-""" ••¹*

^ДЖЙ «./^НЙ^ЦАТи ^и'Піі'итіїі'КО'НН Л'ДІїДйиц.ІїОГй '.ї/иинік! Кв-Еґга(іо ^лис^ЕТсад^іулмоа^Уі]».(н<Ав^^.^іі^пщ^ііцїУ[і'ін,,.5 ш^'км

/Я^^Л-Л^^^^^^'^^^1^!••^^^^''^^^^.1~^Е|^^/!Л^^<аГ^^^1п|,А^К^|К%^|,^Я^^^'^^^т»е'.^Л.^,•^і::. .»..'•

/дхкя?* вягаЬір.агоїЛУ)..^.—-- • • -• " "

ІГ- -"^"""^ ^ .. , -..-.,,^,.,^0 Дицц^ї ВіІґаЬ(р.аГОіЛй'и)>і.<*ш»^К"!:ит((гРг..і ґнг.ч-клг-, „іг.з -»-г-"т. НЬ'иіИА.1^

ЧїГЛі Ьіиііі.ГКОГо, »іАт1;і* оприНКдЛі Г.-едітеї* ЇІ'іі.іі* і>'м<і^т і'ир \ілїЛші,іііаг^ ГЇ'^А'НІГ й^"-од*пок(КйГ», Лоі^'ь.(г»/?;Т"л"^-.т, Г./г ••••••••" ГЩс* Ш'Ї-л»Ча-лї П.аЛДЛіАМ.Н^іуг!-("М'.Х*»» нп-ин*.!..,."' от-АГ......' •-

і чі_* (Л і: К О •.:

, . 1 • '?! ' »,

.,у.--^-.и-^^••,|^^'^л^^іА^•^^,-^у^^'^н^,л,и.н '',ч^ідСт< 0^г».т,'гв'л('",ян Л»ім

/"м-.^їм ни-апА1«"и7-.ЛГау''*г Л'.иг^'І ',..-,.',-і^..,.'іі'т, ~^Ан^^•¹•^^т—^к% ил^ЯлЛіч Ти,іі'мА ІішЄ^-1»» ла'кд.іі-ьГ-чи г і-ґпіч А.іі^її, пи-і-и"» Ііксґй .'

е^'1ЛПО|^^уа^II^А^^І''^гґ'^А^'^с•^{1^Ґ}^Л^и'^і^^л|^''^{^}^'''^^м'^и^'^•^^\•'^^^ім'^ц'^'^^^л'^г^^^{і^} ^^гаЙ^,^г/^А;

•їїтіаали.дч* н«ии'-г;іо"а^і№ г'.и^гк.У/с ,чп'ч.г.ггт,»ьт(ві-окУ ш<п.м'*/ц -

'" 1 "•*^I--^^{^}*1"^^А•^Г"'^1Й"•"^^•;,;,...^,^^

„ РОЗАШ л ^ ¹

А —.

иилвяі'ліч т^.іґнч. Іі'швіііі»і ^'ЧАПОр-УЯиі^А'¹'"'''^^

РОЦШ Л.

Ш^^»ІСуА^,^І^і»^ ^^^,.{• ^ ,^,^,^.,.

*- ;~у_ *' '^^ь 1 "' '' • ' *' ~~^

^-цЛМіі'/аммді*»(миїцаяй'.'ооА(,^ііїІі^/^і--Сі'.;'іі^'»п .>;^. ^^, наА\ш,Лш^

А •V • г ^ ^с-^•'^{^} .•'\ о^^ ^ '^ Лиціи^'ач, і~ччш-Л^а/№.іл!і нм ^юі,.ч-^с71..шг'іля^*и'.'ші"''"' ТТвлґЧіч *• ^^ ^» ' '• . -"> ' ^ь - ^ ^

і» .''Г ,/¹ .т -і'-.р ,. д "^ ГУ V

'ілі,иіД<"і"ин--и .йСїаїЇ : аішчТіи.ш^ьіча'кЗш^ліа ь!н"їі"Ьі(/,;^*іг/< Уривок тексту літопису Самійла Величка

побудованих на великому джерельному матеріалі, а також на власних домислах автора. Перший том називається - «Сказание о войне з поляками, через Зинопня Богдана Хмс-'іьницкого, гетмана воиск запорожеких. восьми леї точившої Іся...» Другий і іреї ій томи озаглавлені - «Повествования летописная с малороссиїіеких й иньїх отчасти понедениях собранная и зде описанная». Четвертий том становить ДОдагки з річних документів XVII ст.

Літопис Величка є однією з найцінніших пам'яток української історіографії і літератури військово-повістевого жанру XVIII ст. Він зберігся лише в єдиному оригінальному примірникові, який піл час Продажу з аукціону відомим збирачем лі і оннсінЛаї піні їм був куплений М.П.Погодіннм і подарований ним для друку Київській Тимчасовій Комісії для розбору давніх актів, що надрукувала цей цінний твір.

124

Коцур В.П, Коцур А.П. Історіографія історії України

Своїм обсягом твір Величка найбільший з усіх відомих нам

пам'яток історичної літератури ХУП-ХУПІ століть. Перший том, що починається оповіданням про Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницької о, доведений автором до 16(і1)р. Але цьому матеріалові передував виклад подій більш ранньої історії козацтва. Доказом цього є те, що в додаткові до першого тому вмішено кілька документ, які стосуються початку XVII ст,, зокрема часів Петра Конаиіеііича-Сагайдачного, В збережених і надрукованих частинах не вистачає оповідань про події Визвольної віГіііи середини XVII сг. Цю прогалину •довго заповнював літопис Грабянки, Найкраще зберігся текст літопису Величка, що вміщеним у другому і омі, хоч і в ньому під час підготовки до Друку не виявилося двох сторінок- Літопис закінчується 1700 р., а, між іншим, у тексті с вказівки аіітора на тс, що він буде продовжений далі, 'Гак, мабуть, і бу-ю. Адже ж не випадково на гитульному аркуші книги поставлена дата 1720 р-, крім того, наприкінці твору вміщена хронологія подій аж до 1723 р. В третьому томі .іііі'ор "згадує мимохідь про деякі події 1720-1723 рр. Ймовірно, що ііасіупні часгини твору, в яких були вміщені оповідання про історію перших двох десятиліть XVIII ст., загублені. Рукопис літопису оздоблений, 'іссягьма не дуже вдало виконаними портрсіами гсіьманів - Богдана Хмельницького, Виговського, Юрія Хмельницького, Брюховецького, Тетері, Петра Дорошенка, Ханенка, Мноі'оірішного, Самойловича і Мазепи.

Самій.'ю Величко був освіченою людиною невідомого поход­ження. З юних років (у 1690 р.). за його висловом, «в кільконадцять літ будучи», він почав служити при дворі генерального писаря В.Л.Кочубея. Служив пін не лише у всяких домашніх справах, «найоарзей писарских ивойсковьіх нужнеиших секре]ни\>?..і'іом> був обізнаний з секрс тим листуванням гетьманського уряду з російським царем та іноземними державами. В 1705 р. після п'ятнадцяти років служби Велнчка перепели до генеральної канцелярії, де, зайіно свідченням, ніибув«не осганііім у писарських справах». У 1708 р., як він пише, йому лиха доля «заплатила пещасгям»: він потрапив в опалу. Його було усунено з посади, як гадають деякі дослідники, після страти його патрона

В.Л.Кочубея,

Після Полтавські її битви Величко жив на Полтавщині у мастких Кочубея і помер не раніше 1728р. Цим роком помічена інша його велика

Особливостіукраїнської історіографії XVIII ст. .__________125

праця, що залишилася в рукопису, - «Космографія» (866 стор.), написана під диктовку, оскільки Величко під кінець життя був сліпий.

Свої історичні погляди Ве.'іичко виклав у передмові до літопису, названій «Передмовою до чнтельника». Тут ще більше, ніж у Грабянки, надано історії великого загальноосвітнього, науково-пізнавального значення. Разом з тим автор ставить перед собою загально повчальне, моралізуюче завдання на зразок того, як це робив давній руський літописець, що не раз висловлювався про користь велику людям від «книжного читання»,

З перших сторінок свого твору і далі Величко виступає як палкий патріот своєї ви 'чизни, «істинний Мальїя Росії син», як не раз він називав себе.

На відміну від своїх попередників він не бере на віру звісток про ті чи інші факти, що сіавали відомі йому, а співе гавляє і перевіряє. Це не було ще критичним ставленням істориків до джерела в науковому розумінні, але вже характеризувало великий поступ в розвиткові іс'юричної науки. Інша справа, наскільки їм удавалося досягти мети в цьому напрямкові, тобто добитися встановлення досювірності і правдивості історичного факту.

Літопис Всличка являє собою великий за розміром і. на перший погляд, важливий за використаними джерелами твір. Тому він довгий час серед істориків XIX ст- вважався вірогідним джерелом. Йому довірялися Костомаров, Куліш і навіть такий знавець джерел, з критичним підходом до них, як російський історик С.М.С'оловйов. Проте вже в другій половині XIX ст. ця думка про вірогідність джерел, на яких Величко побудував свій твір, була змінена науковою критикою.

У своїй передмові до «чительника» Велмчко вкачав на те, що нібито в основу свого літопису він поклав діаріуш Самійла Зорки, секретаря Хмельницького, В багатьох місцях літопису він подав ряд відомостей протирку, про документи, які нібиго належали йому, тощо, Нарешті, оповідаючи про смерть і поховання гетьмана Богдана Хмельницького у 1657 р., вік вклав до вуст своєму Самійлові Зорці велику риторичну промову, яка нібито була виголошена Зоркою над труною Хмельницького.

Пі ініші дослідники взяли під сумнів існування у Б.Хмельницького секретаря Зорки і взагалі існування такої особи. Крім літопису Величка,

126 Конур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

це ім'я серед козацької старшини, канцеляристів і взагалі серед будь-яких політичних діячів часів Хмельницького та пізніше в докумен гах не зустрічається. Від розв'яіапня цього пи'іапня залежало багато інших питань про вірогідність даних літопису Пеличка. '(окрема письмових пам'яток - гетьманських універсалів, різного роду листувань, промов тощо, внесених Величком у свій літопис, як таких, що нібито унаслідувані ним від Зорки.

З другої половини XIX ст. в істориків з'явилося два погляди на питання про існування гетьманського канцеляриста Зоркн, а відтак і на питання про вірогідність джерел, на яких побудував свій літопис Величко. До істориків, що вважали Самійла Зорку за особу історично вірогідну, а джерела, які йому приписує Величко, за цілком певні, належали С.Соловйон, М.Костомаров. М.Максимович, 0-Левицький, В.Антонович, історик лііератури, аіігор цікавої праці про українські літописи К-Заклинський. На подібних позиціях стояли історики XX ст. - Д.І.Багалій, що виклав свій погляд у «Нарисах української історіографії», П.Клепацький та ін.

Скептично до свідчення про Зорку та про вірогідність джерел літопису С.Велнчка поставилися Г.Карпов, І.Крип'якевич,В.Іконников.

Найпереконливіше показав сутність цього питання і суперечки навколо нього М-Петровський у своїй праці «Псевдо-діаріуш Самійла Зорки». Він проаналізував літопис Величка з точки зору найновіших історичних джерел, знайденії'; дослідниками іі архівах протягом другої половини XIX і першої третини XX століття, і прийшов до висновку, що нові дані не дають ніяких підстав визнавати існування Зорки і наявність його діаріуша. на який так щедро посилається Всличко-

Історична концепція, якою пройнятий літопис Пеличка, близька до концепції автора літопису Самовидця. Проте ці пам'ятки значно відрізняються одна від одної. Наприклад, у концепції Полячка чіткіше виявляється поняття про народ і народність. Якщо Самовидець і значною мірою Грабянка піц українським народом розуміють головним чином козацтво, до якого включається іакож і сг;ірі[іин;і. то Величко визначає народ як ціле українське суспільство, В літопису Величка велике місце у вшвольиійборогьбі і у суспільному жиїтінадано посполитим та взагалі простому народові, хоча діяльність гетьманів, козацтваісгаршини,яків інших істориків ХУІІ-ХУШ століть, займає центральне місце.

127

У Величка чіткіше, ніж у будь-кого з його попередників і сучасників, окреслене поняття України і українського народу. Ці назви у нього виступають як цілком визначені територіальні і національні народні кагегорії. Україна цьої обічна і 'і оі'обічна у нього - чітке понятгя території обох боків Дніпра, населеної українським, менше зустрічається — малоросійським і лише в окремих випадках - козацьким народом від верхів'я 1 Іівнічного Дінця до верхів'їв Случі, Горині і Прип'яті із сходу на захід та від Чорного моря до верхів'я Дніпра з півдня на північ.

Осібно у Величка стоїть Галичина під назвою, поширеною в XVI-XVII століттях, князівство Руське з найголовнішими містами - Львів. Галич та ін. Ці землі, разом з Волинню, вій відрізняє від України Малоросійської, хоча населення їх називає своїм народом.

Історію України Величко, на відміну від більшості істориків XVII-XVIII століть, подав не ізольовано, а в зв'язку з найголовнішими історичними гюдіямиу Польщі, росії, Швеції, Угорщині, Молдавії, Валахії, Туреччині. Криму і деяких західноєвропейських державах. Він прагнув показати історіюУкраїнииатлі світової іс'юрії і поставити і-ероїчне минуле українського народу поруч з історією сусідніх народів і держав.

У 1991 р. літопис Самійла Вели'іка - на й монументальні ший твір української іс'горико-мемуарної «рози ХУІІ-ХУПІ ст., вперше перекладено українською мовою і видрукувано у двох книгах видавництвом художньої літератури «Дніпро».

Однією з цікавих пам'яток української історіографії цього періоду Є «Коротке описання Малоросії» (автор невідомий). Хроніка місі ить події з історії України від давніх часів до 1734 р. Починається вона згадкою про домонгольськнй період історіїРусі, завоювання її" Батиєм. захоплення України Литвою і Польщею, Більш докладні оповідання починаються від початку Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і особливо по мірі наближення до кінця XVII та початку XVIII століття. «Корогке описання Малоросії» лише на перший погляд нагадус хроніку або літопис. Справді ж, це коротка, але систематично зв'язана історія України від великокнязівської доби, а головне від XIV ст. до 1734р., хоча й позначена в хронологічі юму порядку по роках на зразок літопису.

Фактична сторона подій у книзі описана з великою простотою. Це зробило ЇЇ більше, ніж будь-який інший тогочасний історичний твір, доступною для широких кіл читачів.

128

Коцур В.П.. Коцур А.П. Історіографія іс і орії України

Автор «Короткого описання Малоросії» зумів догодити смакам освічених кіл ко;!ацько-старшинської Інтелігенції, що цікавилась історією свого краю, серед якої цей твір довго корис гувався найбільшою популярністю. Текс і из нього вносилися переписувачами у нові списки відомого вже літопису Самовидця. Багато запозичив з цього твору пізніше в 70-х роках XVIII ст. В.Г.Рубан для свого «Короткого літопису Малої і'осіі», «Коро і ке описання Малоросії» лягло в основу ісюрнчних праць про Україну французького історика Жан-Бенуа Шерера, який з додатком «Опису України Боплана» був надрукований у Парижі в 178Й р. Ним користувалися і часто наслідували йому дворянські іс'юрики першої половини XIX ст. Його використав Микола Маркевич для своєї «Истории Малороссин».

Від першої половини XVIII ст, залишилося кілька менш цінних історичних хронік, відомих під назвою літописів,

«Чернігівський літопис» містить у собі коротку хроніку подій під 1587 до 1725рр. Разом ч літописом, як додаток, О. Лазаревський вперше надрукував Коломацькі чо.ішбигні, які егали близьким приводом для арешту П.Полуботка та іншої генеральної сгаршини в 1723 р. Коломацькі чолобитні були знайдені в архів; Григорія По-іетики,

До подібного ж роду, правда, більш поширених, хронік можна віднести «Летописец, или описание краткое, знатнейших действ й случаев, что в котором году лсялося в Украйни ма;іороссийской обенх сторон Дненра й кто именно когда гетьманом бьі;і коіацки.'ч». При надрукуванні цього твору В.Антонович довів, що автором його був генеральний ободний ЗО-х-40-х років XVIII ст. Яків Юхимович Лизогуб, і назвав цю хроніку літописом Лизогуба,

Від початку XVI ст. до кінця XVII ст. так званий літопис Лизогуба являє собою складену рік за роком хронологію, джерелом якої і різного роду козацькі хроніки, особливо літопис Самовидця. В окремих випадках записи-.іі і опису Ли.іогуба текстуальне співпадають із літописом Самовидця. Від оповідань 90-х років XVII ст. і до кінця твору до 1737 р. джерелом лІ'юпису були родинні записи сім'ї Лизогубів. Вони є більш поширеними, ніж попередні оповідання про участь українських козаків у Північній війні, про побудову Петром І Печорської фортеці і арсеналу у Києві, про страту Мазепою Кочубея та Іскри.

Особливості української історіографії ХУШ ст.

129

• Історична думка в Україні другої половини XVIII ст. До

пам'яток української історіографії другої половини ХУІП ст. ми

можемо віднести насамперед твори Петра Симоновського і Стефана Луком ського,

Петро Симоновський (бунчуковий товариш) належав до того кола старшин, що зайняли поважне місце серед освічених людей шляхетського стану XVIII ст. Він закінчив повний курс навчання у Київській академії, потім, як і багато ді'їсй інших сгаршин, навчався за кордоном, слухав лекції в ряді західноєвропейських університетів — у Кенігсбергу, Галлі, Лейпщгу, Парижі. Повернувшись на батьківщину, Симоновський склав у 1765 р. «Корогкс описання про козацький малоросійський народ». Вперше твір видав у 1847р. О.М.Бодянськийз аві Орського рукопису, шо належав перед цим Д.Н.Біїнтиш-Каменському.

II,Симоновський побудував свог описання на рііноманітннх чужоземних і вітчизняних джерелах, на які він указав у заголовку і на які весь час поси.'іагті.ся в тексті своєї книги. Книга починається Традиційним у козацькому літописанні з'ясуванням птанни про значення імені «козак» і ранньої історії козацтва. Цей роіділ «Коро [кого описання» Симоііовського ігагадус: собою початок «Действия презельной бранії» Грабянки, то відкривається розділом «О начале поименования юзаков й откуда наречений, ог коего племенц й рода; купно же н о древнейших их действиях сокращенне». Обидва представники української старшинської історіографії XVIII ст. Грабянка і Симонов­ський ;іуже близькі своїми поглядами надане пшання. Вони виводягь початок козацтва зтериторіїміж Каспійським і Чорним морями, а етнічне ЇХ походження від скіфів і ха-іарів Обидва гюии припускакп ь походження козакін від косопн, тобго від предків черкесів Північного Кавказу.

Значне місце в творі Симоновського, як і в більшості творів козацько-старіниігсьюйісториківлайняло висвітлення Визвольної війни середини XVII ст. і так званої «Руїни», Описання них подій чаймає приблизно три чверті всієї книги. Історію національно-визвольної боротьби в XVII ст- Симоновський звів до ідеалізації політики гетьманських урядів та діяльності старшини.

«Коротке описання про козацький малоросійський народ» охоплює події від давніх часів до 1750 р., останнього відновлення гетьманства в особі Кирила Розумовського. Далі автор відмовився від

130 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

продовження своєї праці, хоча дожив він майже до ста років і помер на початку Х IX ст.

Які обставини примусили автора обірвати свою ііраї по саме цією датою? На це пігіаиня можна відіювісіи, проаііалпунаїііі-ін цілісну історичну концепцію, а головне ідейну концепцію Симоновського, Автор Є виразним прихильником гетьманської о уряду, ідео.-юі ом тігї більшості старшини, що з захопленням зустріла відновлення Єлизаветою Петрівною гетьманства і готова була відстоювати до кінця старшин­ський устрій гетьманської України.

Наприкінці книги Симоповський ніби робить висновок з усього написаного ним. Він називає порання гетьмана Розумовського «великоленньїм й славним», а скасування гетьманства для «Малої Росії некорисним». Описання цих подій, тобто показ історії скасування автономності і його наслідки, Симоповський залишає для нащадків.

До історичних творів другої половини XVIII ст. ми можемо віднести «Зібрання іс-і оричнеї', складене полковим оЙозним у Прилуках Степаном Лукомським. Твір Лукомського становить скорішу ішсрес бібліоірафічний, аніж науково-історичний. Це є компіляція на зразок ряду відомих в ХУП-ХУПІ ст.

Як багато інших тогочасних істориків України, Лукомський почав свою письменницьку діяльність з перекладів історичних творів з латинської і польської мов. Так, у 1738 р., будучи ще прилуцьким сотником, він зробив переклад щоденника Окольського, доповнивши його оі ні віданням з історії України осіаннього десятиріччя перед Визвольною війною. Пізніше, коли Лукомський став відставним полковим ооозним.він зробив переклад записів польського історика Матвія Титло в сь кого.

До перекладу щоденника Титловського Лукомський додав власне доповнення, яке становить певний науковий інтерес, про похід Сагайдачного на Кафу у 1607р., про загибель Самій.іа Кішки, «співаної о в народній думі, про війну під Цецорою, Хотинську кампанію та ін.

«Зібрання історичне» Лукомського охоплює події в Україні від початку завоювань литовською князя Гедиміна до кінця XVI ст. Починається івір, як і багато інших праць того часу, з'ясуванням питання — «Хто такий козак?». Заслуговує на увагу той факт, то на відміну від Грабянки, Симоновського С-Лукомський розглядає козаків

Особливості української історіографії XVIII ст.__________131

як виходців з місцевого населення і виникнення Їх відносить до кінця XIV ст, В цілому ж його твір нічого оригінального не становить в порівнянні з іншими подібними хроніками ХУИ-ХУШ ст.

Минуле України і її сучасне сгановище привернуло увагу Г.Ф.Міллера. Йому належить кілька статей з цього питання - «Про початок походження козаків», а гакож «Відомості про запорозьких козаків». Кілька статей Міллсра про історію запорізьких козаків надрукував пізніше О.М.Бодянський.

У 1777 р. був надрукований «Короткий літопис Малої Росії» Василя Григоровича Рубана. В.І ".Рубаї і народився в Бєлгороді 14 березня 1742 р,, помер 24 вересня 1795р. Походив Рубан з України, з Ромеисі.кого повіту на Полтавщині, здобув освіту в Київській академії. Свою літературну діяльність він почав, на зразок багатьох письменників другої половини XVIII ст., писанням од. Одну з них він написав на честь іменин Каїсрини І!. Гмпера-іриці Рубан присвятив ще кілька од і це, можливо, сприяло і'кіго службовій кар'єрі, В 1770 р. він здобув посаду секретаря у Погьомкіна і зблизився з канцлером князем Безбородьком. Безбородько сприяв Рубану в написанні «Короткого літопису Малої Росії» та виданню «Землеописання Малої Росії», остання праця, ймовірно, належала перу Бсзбородька.

«Літопис» Рубана є не що інше, як не зовсім точна копія

«Короткого описііння Малоросії», складеної невідомим автором у 30-х роках XVIII ст. Свій компілятивний твір, що починається викладом від 1506 р., Рубан довів до 1770 р.

Особливе місне в історіографії України Х VIII ст. займає Запорізька Січ. Найбільш узагальнюючою працею, яка лягла в основу дальших історичних творіи про Запоріжжя, була «Іс юрія про козаків запорозькі їх», скяаденав 1740р. молодим російським офіцером, що служив у царській армії на півдні України, князем С.І.Митецьким. Цією книюю читачі пористу валися в рукописам, аж поки вона не була надрукована в 40-х роках XIX ст. О.Бодянським. У більш досконалому вигляді цей твір був надрукований за списком, нкий належав князеві Воронцову, Одеським товариством історії і давносгеіі. Оскільки ївір Мишецького сто років не був опублікований, він служив як рукописне джерело, з якого компілювали, ;і часго списували і видавали за власні праці деякі інші історики іаіюріжжя другої половини XVIII ст. До таких компіляцій і

132 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

прямого списування з твору Митецького належать статті Г.Ф.Міллера. Праця Мишецького великою мірою лягла також в основу твору Олександра Івановича Рігельмана-

У 1785-1786 рр. інженер генерал-майор Олександр Рігельман закінчив свою велику компілятивну працю в чотирьох частинах -«Літописне і юпіствування про Малоросію, її народи і козаків», яка була надрукована О.Бодянським у ]У47 р- в «Чгеннях Общес'іва иск'рии й древностей Российских», а також видана окремою книгою-

Олсксапдр Рігельман походив з німецької родини, що прибула н Росію з нареченою царевича Олексія Петровича, іірницесою Браун-швейг-Бранденбурзькою, Софією Шарлотою- Юнаком він був зарахований в шляхетський корпус для навчання і обрав напрямок військове-інженерної служби, на якій перебував сорок чотири роки, здобувши чин генерал-майора, високі урядові нагороди, маєтки і ночесті-

О.Рігельман брав активну участь у російсько-турецьких війнах -в 1734-1739 рр. та в часи Кагсрини 11(1768-1774 рр,),

У зв'язку з службовими дорученнями Рігельман довгий час перебував серед козаків на Запоріжжі, на Дону, на Полтавщині і Чернігівщині. Він був свідком військової майстерності кочаківу би шах з турками, дивувався їх відвачі і героїзму, збирав документальний матеріал, вивчав життя і побут українського народу.

Свій твір Рігельмаи почав писати наприкінці 70-х років і закінчив у 1782 р., після того, як пішов у відставку. Останні сім років він присвятив своїй праці, проживаючи в своєму невеликому маєтку в с.Андріївці, недалеко від Чернігова.

«Літописне повіє гвуааі н ія» Рігельмана є великою компіляцією з козацько-стари їй нських літописів та рі іною роду діаріуїшв, а головне з книги Мишецького «Історія про козаків запорозьких». Крім того, для описання осганньої третини XVIII сі до 80-х років він використав власні спостереження і довгий час ведені ним .шииси.

Книга Рігельмана ілюстрована зображенням українців різних станів-гетьмана Богдана Хмельницького, полковник;!, сотника, козаків, шляхтича, шляхтянки, знаших панів, простих селянок тоїцо. В додаї коні вміщено також дві карти - одну стародавню, періоду роздрібненості Русі на феодальні князівств;! і чем.іі. а друга карта України і сусідніх з нею земель кінця XVIII ст. Наприкінці книги Рігельман подав короткі

Особливості української істдріографіїХУІПст.

133

свідчення про слобідсько-українські козацькі полки та про козаків донських, уральських, кубанських і терських. Запоріжців він вважає найдавнішими з; сіх коїаків, історію яких він описує. У 1778р.Рігельман написав твір «Исюрия, или повествоианне. о донских козаках».

Власної оригінальної концепції в погляді на іс-юрію українського козацтва Рігельман не створив. Він лише вміло узагальнив те, що дала історіографія XVI 1-Х VI II століть. У поілядах наданню історію до XVII ст. над ним найбільше тяжіла концепція київської о «Синопсиса», а про ХУП-ХУПІ століття - авторів провідних напрямків козацько-старт писі, кого літописання. Відрізняє «Літописне повіетвуваиия» Рігельмана від творів ряду інших авторів те, що в ньому велике місце зайняло описання побуту та звичаїв українського народу взагалі і запорізького козапгва зокрема.

Головним напрямком і змістом усіх цих творів е ворожа ооміщицько-реакційна концепція в освітленні історії Запоріжжя та в поглядах па вільнолюбну масу козацтва та її військову опору -Запорізьку Січ. Запоріжжя постає в творах дворянських істориків як Шкідливе кубло рочбійників. що заважає поміщикам і купцям господарювати в південній Україні, вести торгівлю з Туреччиною, Кримом тоїцо. Головним чином, н'еііавнсгь поміщицьких істориків обрушувалась на Запоріжжя за його вільї шлюбні традиції, завдяки яким запорізька громада керувалася, обирала і скидала керівні верхи волею

козацького колективу. Все це йшло всупереч ідеології самодержавства і поміщиків.

Російська дворянська історіографія про Запоріжжя створювала ідейну основу для випрпи.'іішня колоніального наступу царизму на Україну й ідейно ооірунтовувала необхідність ліквідації давнього зосередження незадоволених народних мас в особі вільнолюбної Запорізької Січі, У XVIII ст. не виявилось жодного історика, який би став на захис'і інтересів і збереження волі запоріжців.

УНа кінець XVIII ст. набувають поширення кріпосницькі концепції дворянських істориків, в тому числі А.Ф.Шафонського.

Л.Шафонський народився в 1740р. і номеру 1812 р. Пін походив з родини ко.іацького сотника з с.Сосниці на Чернігівщині. Біографія ІІІафонського характеризує цікаве непоодиноке явище, як швидко козацька старшина навіть нижчого рангу підносилася до становища

134 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

освіченого дворянства- А.Шафонський закінчив три західноєвропейські університети- в Галлі, Лейдені і Страсбурзі, від яких відповідно одержав три дипломи доктора прав, філософії і медицини.

Створення описання Чернігівського намісництва, так само, як і відомого Румянцевського опису, відбувалося відповідно до заходів Катерини П, які вона проводила в зв'яжу зсвопо колоніальною політикою в Україні після скасування автономного ус-ірою і ліквідації Запоріжжя. А.иіафон-ський склав ного за вк.ніїікою і сі і ерал- фельдмаршал а графа П.О.Румянцева -Задунайського, якому Катерина II доручила «впорядковувати» Україну в плані запровадження тут загально] ми Орської-о устрою. В і 782 р. и Україні було утворено Київське, Чернігівське і 1 Іовгород-Сівсрське намісництва. За наказом Катерини II, виданим у 1784 р., намісники і губернаї ори мусили зробити докладні описи своїх наміеництн та губерній і подати їх на розгляд уряду. Описання Чернігівського намісництва було доручено П.Румяниевим А-Шафонському, який служив тоді радником у Чернігівській кримінальній палаті. Свою працю А.Шафонський виконав ретельно і вручив особисто Катерині II, коли вона, подорожую'ш по Україні, в січні 1787 р- иідвіда;іа

Чернігів.

Топографічне описання Чернігівського намісництва А.І.ІІафон-

ського, нарівні з Румянцевським описом Малоросії, є найціннішим джерелом для вивчення соціально-скономічної історії України другої половини XVIII ст. Воно складається з двох частин. Перша частина, менша, яка становить приблизно н'ягу частину всього твору, являь собою історико-гсоїрафічнс описання, ;половним чином- огляд історії України з давніх часів до ліквідації автономності, утворення губерній і відкритія намісництв на Лівобережній Україні, колишній Гегьманіцині. Ця частина саме й становить інгерсс з точки юру історіоі рафії. Друга частина містить, власне, топоірафічне й статистичне описання і є цінним джерелом для вивчення Лівобережжя — переважно Чернігівщини і

більшої частини Поліавщинн.

У першій частині А-Шафонський виявляє вороже ставлення до запорізького козацтва і прагне ідейно обгрунтувати знищення Катериною II Сі'п, Він розглядає Запорізьку Січ з самого початку її виникнення як «чборнще гчичаві.-шх людей», які приймали «без розбору В своє збіговисько всякий збрід, всякої мови і всякої віри людей», і вважає, що вона не могла бути корисною батьківщині. А.Шафонський схвально

Особливості української історіографії XVIII ст. _.________135

ставиться до того, що це «противоборствуюшее политическое сонмище 1775 года в конец разрушено, й гнездо их, Сечь Запорожская, й само назяание занорожских козаков павсегда истреблено». У такому антинародному висвігленні подана 11 Гафонським вся історія Запорізької Січі і її скасування. Весь його твір пронизаний ідеалізацією і виправданням реакційної кріпосницької і національне-колоніальної полі гики царизму в Україні. Ця політика розглядається ПІафонським як «перетворення всьш о краю вновші удосконалений вигляд, як найвищу милість і щедроти, які одержують вірнопіддані від престолу»).

• Мемуарна література XVIII ст. Цінними пам'ятками української мемуарної .'итераі-ури XVIII ст. гщоденники генерального хорунжого Миколи Ханенка і генерального підскарбія Якова Маркевича. В них зафіксовані важливі явнша сошально-скономічного життя козацької старшини часів зміцнення кріпосництва в Україні, занепаду ролі і значення козацтва, закріпачення посполитих і перетворення старшини в шляхетсько-дворянськпй стан.

Генеральний хорунжий Микола Ханенко походив з роду. шо висунувся з простої 'окозаціва часів Визвольної війіиі І.'іосяг стновиїда генеральної старшини. Він був родичем відомого в другій половині XVII ст. правобережного гетьмана Михіїйла Ханенка.

Микола Ханенко здобув високу освіїу и Київській академії і почав військову службу в 1710р. з простого козака, а в 1717р. був переведений в генеральну канцелярію і згодом став головним помічником генерального писаря. Він був близькою особою гетьмана Скоропадського, а після його смерті здружився з наказним Павлом Полуботком. За свою службу і догідливість обом гетьманам Ханенко був щедро обдарований маетностями.

Відомі два твори Ханенка - «Діаріуш», надрукований О.Бодян-ським в «Чтениях Общества истории й древностей Российских» та окремою книжкою і «Щоденник», повністю виданий О.ЛазареііСьким. У «Діаріуші» записи стосуються подробиць ііоліінчногожигін і побуту старшини, взаємовідносин уряду гетьмана Скоропадського з російським урядом і царськими вельможами, політичних настроїв старшин, Їх психологічної характерне і икн та ін.

У «Діаріуші» вміщено щоденні записи від січня до початку липня 1722 р., тобто за останнє півріччя гетьманування Скоропадського і до