170 Конур в.П.. Коцур а.П. Історіографія історії України
Однією з важливих для української історіографії першої половини XIX ст. праць є дослідження Марковича про дворянський стан, надруковане в скороченому вигляді вперше в 1839р. і пізніше перевидане Милорадовичем (А. М. Маркевич, Историчсская й статистичсская записка о дворянском сословии й днорянских имуществах Чсринговской губернии,- Чернигов, 1894). У цьому творі автор відобразив власні оржінальні прогресивні в порівнянні ч його попередниками погляди на походження українського дворянства, кріпосною права, на іс-юрно
козацтва і селянства.
О.Марконич відкидає той погляд, що кріпосницькі відносини, а разом з ними й поява дворянського стану виникли внаслідок юридичних актів і надань, що а чинили королі польські і великі князі литовські. Кріпосницькі відносини він розуміє не як феодальні. Поняття феодалізму, навіть у тому розумінні, яке існувало в дворянській історіографії, утворах О.Марковнча відсутнє. Проте в нього позитивним, що наближується до наукового, € визнання того факту, що права дворянства здавна зв'язані із землеволодінням, придбаним різними шляхами, в першу чері у, іа с.іужбу, і виникли з нього. Початок такоі-о процесу він веде з стародавньої Русі, від давніх князівських часів. «Відомо, пише він, - що уже в пізніший час утворився дворянський стан в Росії в сучасному вигляді. В найдавнішій Русі був вищий клас людей, який користувався правами, що складають і тепер права дворянства, тобто правами, що походять від володіння маггностями, здобутими державною службою; але ніколи ні ці володільці мас гків, ні люди, що перебували в багатьох різних чинах та придворних посадах військових і цивільних, не складали стану, який нині користується загальними правами дворянстна». Всякі пізніші конституції і надання польських королів лише підтверджували прана цього класу й урівнювали його з польським шляхетством. Доказом цього було те, що деякі дворянські роди перед польським урядом підтверджували свої права давніми грамоіами, наданими від великих князі пруських. Автор також указав на фальшивість багатьох грамот, поданих при розгляді справ Герольдією і цим посіавин під сумнів дворянське походження, а таким чином і права багаїьох кріпосників України.
Українське дворянство, на погляд Маркевича, складалося не лише з старовинних родів, а й рекрутувалося з різних шарів суспільства,
Історична думка в Україні першої половини XIX ст.
171
здобувало земельні надання і шляхетство за службу у литовських великих князів і польських королів.Різні найменування шляхти: князів, панів духовних і цивільних, панів хоруговних, шляхти -земян. рицарства тощо - всі ЦІ особи складали один стан. Права їх називалися шляхетськими вольностями. Права шляхти автор показує на основі Статуту литовського.
У зв'язку з дальшою історією формування шляхетського стану і рекрутуванням шляхти з простих верств населення О.Маркович торкнувся в загальних рисах історії козацтва. Він відкинув легендарні вигадки про те, що нібито козаки походять від стародавнім «козар», косогівіщоїхпоча-юк ведеться від дружин київської о князя Святослава тощо. Історію козацтва він починає від другої половини XV ст. «Коли в половині XV ст. утворилась Кримська Орда. - пише О.Маркевич, - в Малоросії виник новий воєнний стан козаків запорозьких. Довго цей стан не мав нічого визначеного і складався з невеликого числа людей всякого звання, шляхетського і духовного походження, міських і
СІЛЬСЬКИХ ЖИТеЛІВ, ТубІЛЬЦІВ І ЧуЖОЗеМЦІН». 1'ІОЛЬСЬКИІІ урЯД ВИЗНаЧИВ
для 'їх поселення певні місця вище Дніпровських порогів - міста Київ, Трахтомирів тощо. Але коли спалахнула війна за незалежність, продовжує Маркевич, Малоросія вся перетворилась у військову республіку, тоді жителі усіх міст і селищ, без різниці, стали вписуватися до козацьких списків, залишаючи за собою свої маєтки.
Маркевич вірно вважас, що під час Визвольної війни шляхетський стан України значно поповнився простими людьми, які прославилися в битвах з ворогом. У погляді на козацьку старшину тут проводиться протилежна думка тій, що висловлена в «Історії Русів», автор якої вважав, що на с-іаршинські посади обиралися лише люди шляхетного стану. Маркевич вірно вважає, що в козацькому війську, особливо в часи Визвольної війни середини XVII ст., простий, нересстроианий козак за свої заслуги .міг бути не лише полковим, але й генеральним старшиною, а отже, й правителем краю.
«У військовій республіці, якою зробилась Малоросія, - пише Маркевич, - військове звання взяло верх над іншими і що при підвищенні в чин сі аршини не стільки дивились на походження, скільки на заслуги і здібності у військовій службі». В силу цього, під час війни і на протязі військового гетьманського управління багато з реєстрових
172 Коцур В.П., Коцуо А.П. Історіографія історп України
козаків, здобувши звання старшини, зробилися власниками населених маєтків, а нащадки їх увійшли до дворянського стану. Цар Олексій Михайлович пожалував егаріїїинудворяіісгном.
Маркивич на відносно невеликому магеріалі показав історію закріпачення селян як суцільне їх пограбування і поневолення. Кріпосне становище селян ства і юридичне закріпачення ного постають перед читачем як об'сктицно-'іакономірннй процес- У Маркевича ці явища подані стисло, але концепція його приблизно така, яку О.Лазаревський розвинув на величезному фактичному матеріалі пізніше, в другій половині XIX ст. Вона зводиться до того, що указ Катерини II про закріпачення селян від 3 травня 1783 р. був лише узаконенням і ствердженням того, що уже фактично відбулося в українському селі. Закріпачення селянства відбувалося поволі, крок :іа кроком, в силу загального історичного розвитку країни. Українське дворянство беззаконними засобами, всякими неправдами захоплювало землю і майно посполитих та козаків, а також адміністративну і судову владу над ними. Такий напрошувався висновок у читача з викладу О.Марковичем історії українського дворянства і закріпачення ним посполитих селян. З такої історичної концепції напрошувався тякож висновок про необхідність скасування кріпацтва і поверненім землі справжньому її господареві і давньому власнику - селянину.
' Таким чином, О.Маркевич в своїх історичних працях, в завуальованій формі, непомітно розв'язує актуальну для того часу проблему скасування кріпосного права і великого поміщицькою землеволодіння на користь селянства. Між рядками його творів читач легко міг розпізнати вимогу понсрнсння земе-іь нащадкам українських посполитих ХУ'І-ХУ'П сюлігн, пограбованих старшиною і шляхтою -предками «благородних», визнаних Герольдією панів-дворян XIX ст.
О,Маркевичу належить й ряд мені!] наж-'іивих праць: «Історичний нарис міс'і а 1 духова)', «Історія 1 ама.ііївського монастиря» іаін, Уривки з першої надрукував О.Лазаревський. Другу, написану, головним чином, на матеріалах сімейних архівів, без імені ангора опублікував Філарет Гумилевський у своєму «Описі Чернігівської ь'пархії».
Останньою працею, виданою О.Марковичем в скороченому вигляді, був щоденник його діда. Про ге навіть при піі'і умові він становить важливе джерело для вивчення історії України XVIII ст. Олександр Лазаревський
Історична думка в Україні першої половини XIX ст.
173
вірно зауважив, що виданням щоденника Маркевич зяяв завісу з побутової історії України XVIII ст.«... Ми вперше побачили оживленими іістьманів (Апостола і Розумове ького),! старшину, що 'їх оточувала, побачили їх в приватному, закулісному житті, про яке до того часу мали лише туманне уявлення. Заслуга Маркевича у виданні дідівського щоденника настільки велика, що якби він свою літературну діяльність обмежив лише надрукуванням цісї пам'ятки, то вже за це його ім'я не було б забуте в малоруській історіографії'»,
• Д.М.Бантиш-Каменський. В першій половині XIX ст. з'явився ряд великих узагальнюючих праць на зразок «Історії держави Російської» М,Карам ііна; великий іи і ерес до історичного минулого взаіалі і зокрема України, вихід у світ окремих розвідок з цього питання свідчив про по гребу видання система гичної, у іагальнюючої і по можливості повної історії України. Справу створення саме такої праці виконав Дмитро Миколайович Банти і й-Кам енський (І7ЙЙ-1850).
Д.М.Бан'гиш-Камснський народився в Москві 5листопада 1788р. в дворянській родині Бантишів, що походили з молдавських бояр. Його дід М.К.Баніиіи прибув у Росію з Ясів в 1717 р. на запрошення свого родича кн. Д.К.Кантемира. Д-М.Бантиш-Каменський юнаком був записаний/списки лейб-гвардії Семенівського по-ііку(і795 р,). а після вс гуну на трон Павла І був виключений з них, разом з іншими малолітками, В 1800 р- його влаштовують юнкером у Московський архів іноземної колегії, керівником якого був його батько, також історик М.М-Бантиш-Кам енський. Після Вітчизняної війни 1812 р. Д.Бантиш-Каменський слухав лекції в Московському університеті, а після закінчення його перейшов на службу в Колегію іноземних справ у Петербурзі
Д.М.Ьаніиш-Каменський побував у кількох закордонних відрядженнях, досконало володів іноземними монами - французькою, німецькою, англійською і латинською.
Перед ним відкривалась можливість дипломатичної кар'єри, з якої він не скористався, а вступив на службу правителем канцелярії кн.
174 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України
М.Рєпніна, призначеного в 1816р. військовим губернатором Малоросії. Перебування на цій посаді в новому колі дворянської інтелігенції, що зосереджувалася навколо Рєпніна, позитивно позначилося на заняттях Бантиш-Камепською, Князь Рєпнін порадив ісгорику написати синтезовану працю з історії України і допомагав йому в цій роботі. До послуг Д.Бантиш-Камснського був архів Рєпніна, матеріали архіву Малоросійської колегії, що зберігалися при Чернігівському губернському правлінні, а також успадковані від баї ька численні збірки матеріалів.
Батько Е анти ш-Кам енського теж займався історією, В 1780-1784 рр. він видав «Дишю.ма'і іг іне зібрання справ між російським і польським дворами з самого їх початку до 1700р.»вп'ятитомах,В 1805р.вийшла його книга «Исторические известия о вознпкшеіі с Ііольше Унии», а також багато інших праць, збірників документів і публікацій.
Головною працею Д.М.Бантнш-Каменського була «Історія Малої Росії» а чотирьох томах, що вийшла вперше з друку у Москві в 1822 р. В 1830р. вийшло друге видання в трьох частинах і в 1843 р-третє врідапня.
«Історія Малої Росії» охоплює собою період з найдавніших часі в до скасування гетьманства в Україні. Перше видання її являє собою ніби чорнову роботу над вивченням історії України. Так, наприклад. стародавньому періоду Русі було присвячено лише кілька сторінок значної за обсягом праці.
Наступні перевидання були дещо поліпшені. Приведено в певну систему використання джерел, з'яв.'іяг'іься вперше в науковому обіході «Історія Русів», якої в часи першого видання автор не знав. Проте до цього нового джерела, як і до багатьох інших, Банпіш-Каменський залишався некритичним, а тому удар критики по «ісюрії Русів» неминуче зачіпав також «Історію Малої Росії». В другому виданні «Історії Малої Росії» вміщено дев'ять портретів, п'ять малюнків, двадцять шість зображень фарбами типів українців і українок в старовинному одязі, вміщено план битви під Берестечком, карту України XVII ст. за Бопланом, знімки підписів гетьманів і деяких інших козацьких старшин.
У 1825 р. Д.М.Бантиш-Каменський був призначений царським урядом на високу посаду - Тобольським губернатором. Через три роки, в 1828 р., над ним нависла гроза: він став жертвою сенатської ревізії,
Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 175
що потягнула за собою відставку і суд у Петербурзі. Слідчо-судовий процес тривав до 1834 р. Користуючись вимушеною, приблизно п'ятирічною відсутністю офщійноі-0 заняття, Д.М.Бантиш-Каменський доповнив і виправив свою «Ісгорію Малої Росії», друге видання якої було присвячене Миколі 1. Недаремно імпера'юрпожалуваь на покриття заборгованості ав'юра десять тисяч карбованців.
Два дальших видання «Історії Малої Роси» у 1830 і 1 МЗ рр. були не лише науковими поправками. Вони відобразили собою ідейну еволюцію автора до ще більшого вірнопідцанства царизму, а також відмову від ідеї українського дворянського сепар;ітизм\'.
Автор «Історії Малої Росії» в методології історії близький до Карамзіна, а в окремих питаннях, скажемо, в поглядах на монархію, їх концепції тотожні. На зразок «Історії держави Російської» Карамзіна «Історія Малої Росії» Бантиіп-Каменського с перш за все історіпо князів, полководців і церковних ієрархів України та історією зовнішньополітичною. Це переважно оповідання про дії гетьманів, імена яких іноді взяті довільно з різних легендарних версій. Бантині-Кам енський не лише своєю методологією, а й де в чому методом дослідження уподібнювався і наслідував Карамзіну.
Щодо показу історії стародавньої Русі, аж до XV ст., він широко застосовує в своєму викладі магеріал, іапозичений з «Історії держави Російської» Карамзіна, з частими посиланнями на неї і з такою самою художньою, часто захоплюючою тодішнього читача майстерністю викладу.
Д.Бантиш-КаменськиЙ був близький до свого сучасника Карамзіна також у ставленні до історичних джерел. Він вводить у науковий вжиток велику кількість нових джерел, зокрема використано Їх при написанні «Історії Малої Росії» понад 50. Від Б ан ті іш-Кам енських - батька і сина - в українській дворянській історіографії покладено в деякій мірі початок археографії XIX ст. Як в «Історії держави Російської», так і в «Історії Малої Росії» найбільшу цінність становлять дода-іки історичних джерел і примітки, які в багатьох випадках не втратили свого значення до нашого часу. Проте було б помилкою цілком ото гожнговати концепції, мсюди і засоби досліджень двох представників історичної науки початку XIX ст. Твір Бантиш-Каменського тільки де в чому подібний до праці Карамзіна. В цілому ж їх відрізняє національна
176____КоцтоіШ,, Коцур А.П. Історіографія історії України
специфіка предметів, своєрідність їх та відмінність становища двох істориків. Карамзін був офіційний, придворний історіограф. Бантиш-Каменський творив переважно як аматор, просто вчений, беч будь-яких привілеїв і спеціальних замовлень. Він мав також свій власний погляд напредме'і віїчизняноїісюрії-
В кінцівці до свого твору Д.Бантиш-Каменський визначив скромну свою роль в історії її рафії так- «Слана не мій уліл. Задовольняюсь і тим, що вирвав із рук вссруіінуючого часу декілька хартій, невідомих до цього часу, склав ціле із розкиданих уривків. Зникне моя багатолітня праця, покриється забутгам: але дії доблесних мужів збережуться у віддалених нащадків і самі руїни будуть розповідаї й про них».
Мету свого твору Д.Бантнш-Каменський визначив у передмові до другого видання «Історії Малої Росії». Вія хотів прищепити новому поколінню першої половини XIX ст.. що в Малоросії в минулому процвітало .(благочестя і любов до монархи'».
Малоросія, на думку Бантиш-Каменсь кого, заслуго вур докладного історичного описання як «країна. вірна богові - у путах, царям - в час вторгнення неприятеля, вона прикрасила вік Петра і і Кагерини багатьма достойними синами». Банти ш-Каменсь кий мав на увазі представників привілейованих верств виходнів -і України, діячів часів Петра І і Катерини 11, яких він подав в образному висві гленні при викладі історії XVIII ст. Д.Бантиш-Каменський створив цілісну монархічну вірнопідданську концепцію в історії України, особливо у викладі Переяславської ради і аж до кінця скасування гегьманського правління Каїериною II. У цьому відношенні ми можемо його назвати істориком, що прагнув обгрунтувати ідейні погллди частини українською шляхетства і нащадків старшини, що задовольнилися урівнянням в правах з російським дворянством, ви-шанням їх прав Герольдісю і здобуттям теплих місць на царській державній службі. Повернення України під владу всеросійських «мудрих монархії!», виправдання їх кріпосницької і колоніальної полі і ики в Україні Д.Ьантиш-Каменськиіі обгруніову ваа Історичними мотивами.
У погляді на давню історію слов'ян і Русі ми спостерігаємо у Бантин і-Каме не ької о нроіресивні риси порівняно з його су часникам и-норманістами. Його концепція в цьому питанні близька до тієї, що висловлена в «Історії Русів», лише з однією істотною відміною. Бантиш-
Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 177
Каменський, визнаючи слов'ян автохтонними племенами, так само, як назву «Русь» він вважає місцевою східнослов'янською, разом з тим, як ідеолог монархії, робить поступку норманістам у пиіанні про роль Рюриковичів в утворенні Київської Русі, Іі цьому відношенні концепція Бантині-Каменського близька до концепції Карамзіна. Автор «Історії Малої Росії» ідеалізує «засіюване Рюриком єдиновладдя у північних слов'ян», тобто у новгородців. Він вважає київських князів Аскольда і Діра варяго-русами і надає їм роль заспокоювачів міжусобиць серед слов'ян середнього Придніпров'я і творців самодержавства в Південній Русі, Отже, тут норманістські концепції були, як і в російських дворянських ісгориків, підкорені монархічній ідеології. Д.Ьан'гищ-Камснський вважав причиною ро •здрібненості помилкову політику київських князів, яка призвела до поділу Русі та до княчівських міжусобиць. Політику князів і в цілому всі історичні події Ьаіітиш-Каменський розглядає як прояв провидіння божого, що підносило або затьмарювало верховних вінценосців Росії. Взагалі в його концепції, як і в Карамзіна, панує провіденціалізм, властивий феодальній епосі. Татарську навалу Бангиш-Каменський вважає для Русі лихом, посланим провидінням. Все ж на відміну від поглядів Карамзіна, який вважав татарську неволю лихом, іцос-іало «причиною добра і в самій руїні користь цілості..-», Бантши-Каменський розглядав навалу татар і Їх панування лише як негативне явище. «Навала Батия, - писав він, - зупинила успіхи освіти і навчання в росії, засновані в різних місцях великими Володимиром і Ярославом, підтримані і розповсюджені Їхніми насту пниками».
У викладі історії України від XIII до 60-х років XVIII ст. Бантиш-Каменськи й відстоював і далі цілісну концепцію про тісні зв'язки Південної і Західної Русі і Північною Руссю більше, ніж будь-хто інший з істориків України XIX ст. Довготривале панування литовських князів в Україні й Білорусії Банті пп-Каменськи]! вважає наслідком завоювання, а не мирного возз'єднання південпоруських і західноруських земель з Литвою, як це робив Карамзін.
Важливе місце в праці Бантиін-Каменського займає питання про історію козац-і на, Ііизвольї іо']'війни середини XVII сі. ІЗоііо є цеі пральним у першій часі ині«Ісгорії Мало']' Росії». При викладі цього питання Ьантиці-К.іменський спирався на велику кількість джерел з архівів іноземної колегії. Малоросійського приказу тощо- Він використав також всі відомі
178 _Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України
йому літописи, різні записи, мемуари й інші пам'ятки літератури XVII-ХУШ століть як друковані, так і рукописні. Починаючи від другого видання «Історії Малої Росії», вперше широко введено у вжиток ненадрукований тоді один із списків «ІсіоріїРусів», одержаний ви і ором від черншвськош губернського маршала С.М.Ширая. Бантиш-Каменський, як і всі інші історики 20-30-х років XIX ст.. довірився тому, що цей «цікавий, — за його ііисловом, - рукопис» належить Георгію Коииському.
Бантиш-Каменський зробив спробу розв'язати питання про походження козацгва. Проте іі цьому напрямку йому не вдалося зробити серйозного кроку вперед порівняно з своїми попередниками. Він дотримується думки, властивої автору київського «Синопсиса», що козаки походять від косогів або черкесів.
Бантиш-Каменський вважає, що козаки на Дніпрі відомі не раніше XV ст. Проте він, як і Карамзін, висловлює припущення, щопершіжиі.іа козаків на нижній течії Дніпра існували ще до татарської навали.
V погляді на соціальну сутність козацтва і козацькі ручи Бантиш-Каменський стоїіь на власних но.їиіііях. Він ідеа.[ізуЕ реєстрове козацтво. Головною силою історії козацтва, на його погляд, с старшини реєстрових. Вони для автора «Історії Малої Росії» становлять провідну сил'.1. "Запоріжці, тобю найиіирші низи козацтва, бездомна голота. - це розбійники, люди, що не заслуговують на увагу. Бантиш-Каменський протягом всього викладу історії кочац-гва, від його початку аж до скасування v XVIII ст., вороже ставиться до запоріжців. Їх боротьбу проти соціального і національного поневолення, так само, як і рух посполитих проти закріпачення, він шддаг суворому засудженню. В історії України XVI-XVII століть в зображенні Б анти ш-Камеї ге ь кого головна роль належить не народу, а православній шляхті і заслуженому військовому стану.
Героїчна боротьба проти шляхетської 1 Іодьщі від Брестської унії до Переяславської ради подана в «Історії Ма.юї Росії» в не менш яскраво художньому зображенні, ніж и «Історії І'усш». В усій величі зображені повстання проти соціальних, національних і релігійних утисків українського народу наприкінці XVI і в першій третині XVII століття. Ще яскравіше постаю'іь перед читачем героїчні сторінки Визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом Богдана Хмельницького.
Безперервні битви розглядаються Бантиш-Каменським як прагнення українського народу звільнитися від тяжкого польського
Історична думка в Україні першої половини XIX ст.^ 179
католицького поневолення. Отже, для нього це війна перш за все національмо-реліпйна. Хоча, між іншим, слід підкресли ги, що у Бантищ-Каменського антипольська тенденційність далеко слабкіша, ніж у деяких істориків - його попередників і сучасників. Зокрема вона не така вира.ша, як у автора «Ісіорії Русів».
Виразниками боротьби і прагнення до визволення з-під польського панування, в показові автора, є лише Іі-Хмельнітцький, українська шляхта, козаки та їх старшини. Посполигі відіграють другорядну роль, а в ряді випадків події показані так, що народні маси своїми виступами проти соціального гноблення нібито заважають загальному рухові, гальмують його.
Події після Переяславської ради — це просто повернення того краю, який нібито колись належав Російській державі, повернення вірнопідданих під високу руку російських монархів. Значення його для україіщів Бантиш-Камеиський бачить в станових привілеях, наданих українській шляхті, старшині, козакам і духовенству Московськими статтями 1654 р, У погляді на стосунки України з Росігю Бантнш-Каменський виступив як виразник монархічної вірнопідданської ідеології.
Друга частина «Історії Малої Росії» містить у собі матеріал з історії України другої половини XVII ст., від Переяславської ради до обрання на гетьманство Мазепи в 1687 р.
Третя, остання, частина «Історії Малої Росії» присвячена викладові основних подій політичної історії України від кінця ЯО-х років XVII ст. до 60-х років XVIII ст,, від обраним геїьманом Мазепи до скасування гетьманства. Вона найбільша за роміром. Крім того, вона місти'і ь великий за обсягом, майже трст ина книги, додаток ч примітками Й публікаціями викорисіаникав'юром джерел, які становлять найбільшу цінність «Історії Малої росії».
Концепція Бантиш-Камсиського у вик-'шді історії України XVIII ст. виражена яскравіше, ніж у показові будь-яких інших періодів, як виразно монархічна, вірнопідданська щодо російською царизму. Історія цього Періоду постас перед читачем в уособленні представників російської Держави і козацьких правителів - Петра І, Мсншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола, Розумовського та інших діячів з Генеральної і полкової старшини. Історії народних мас в творі шукати