Леонід Здшкільняк. Методологія історії

Теоретична проблематика знайшла відбиття у працях багатьох радянських Істориків і філософів (останні зосереджували увагу на проблемах Історичного матеріалізму). Методологічні питання здебільшого проявлялися у працях з середньовічної тематики, етнології, соціальної психології, математичних методів в Історії, тобто тих галузях Історії, котрі не зачіпали загальної схеми нового та новітнього періоду, який перебував під повним контролем ідеологічних чинників партії.

У рамках загальної методологічної доктрини радянські Історики отримали можливість для певної свободи вияву думки стосовно логіки І методів наукового пізнання в історії. Так, прані російського Історика М.О.Барга були присвячені аналізові понять і категорій історичної науки, привертали увагу до неможливості зведення методології Історії до марксистської соціології ■— історичного матеріалізму. Інший російській Історик, А.Я.Гурсвич, у низщ досліджень з Історії середньовічної культури проводив думки про значущість свідоміших процесів в оцінці минулого і неможливість зведення суспільних явищ до соціальне-економічних стосунків. Московський історик І.Д.Ковальченко опублікував декілька методологічних робіт, в яких піддав аналізу можливості та обмеження застосування математичних методів в Історії.

І [роте, більшість методологічної літератури, яка з'явилася у 60-80-х роках у СРСР, продовжувала трактувати марксистську сощолопю як останнє слово в наущ. а спроби розширити ії тлумачення зустрічали негайну реакцію партійних органів. Тільки після початку демократичних перетворень і розпаду "радянського" блоку, в тому чисті й СРСР, стало можливим переглянути методологічні засади Історичної науки, позбавити ії Ідеологічних обмежень, подолати відставання від західної Історіографії у теоретичному плані. Низка методологічних конференцій й нових розробок у Росії на початку 90-х років виявили дезорієнтацію І теоретичну невизначеність багатьох російських істориків, які складали найвагоміший потенціал історіографії колишнього СРСР. Численні дискусії 1 полеміки, яю пройшли у періодиці й на наукових форумах, продемонстрували прагнення Істориків І теоретиків Історії Інтегрувати етстемолопчннй доробок марксистської методології з новітніми теоретичними здобутками західних методологічних напрямків, щоб отримати у підсумку Історичну теорію, котра б дозволила відбити історичне минуле у менш Ідеологізованихта полІтизованих формах [151, 149: 70, 3-33],

Більшість російських Істориків погоджуються з думкою про потребу загальної сторичної теорії, яка б, не маючи метафізичного змісту, давала синтетичне уявлення про Історичний розвиток І зміни. Така теорія, в центрі якої стоїть Людина у всіх її життєвих проявах в часі І просторі, повинна синтезувати дані багатьох наук І мусить мати "антропологізуючий" (А.ЯГуревмч. Б.Г.Могильщщький та ін.), "сошологічно-щгвіяізащйний" (ІД Ковальченко, ВЛ.Кузищин. В.С.Шмаков та Ін.) або й "свідомІсно-екзистенщальний" (М.Я.Гефтер) характер.

В українській радянській Історіографії теоретичні проблеми, за окремими виключеннями, не досліджувалися. Декілька теоретичних праць, які тлумачили Історичний матеріалізм або характеризували методи наукового пізнання в Історії (К.Д.Кундюба, Л.Г.Мельник, А.В.Санцевич), не могли

Розділ 7. Теоретична історія другоГ половини XX ст.

заступити незнання головних теоретичних проблем, які обговорювалися Істориками І філософами за кордоном. Тому після початку демократичних перетворень у незалежній Україні більшість істориків не змогли визначитися методологічно, І в пошуках "твердого грунту" звернулися не до сучасних, а до минулих зразків Історичної творчості, шукаючи натхнення у забутих І заборонених у минулому В. Б. Антонович а. М.С. Гру шевського. В.Липипського та Інших. Всеукраїнська наукова конференція "Історична наука на порозі XXI століття: підсумки І перспективи" (Харків, листопад 1995 р.) засвідчила майже повну відсутність теоретичної Історії в Україні. Цей факт прикро вплітає на розвиток [сторичної думки наприкінці XX ст., змушуючи ц. в кращому випадку, тупцювати на місці, наслідуючи зразки минулого, а в гіршому — творячи нову мІфолопзозану етноісторІю.

У колишніх країнах "радянського блоку" ситуація у історіографії після закінчення війни склалася подібно до СРСР. Певним виключенням тут була Польща, де після початку "лібералізації" комуністичного режиму (І956) розширився доступ до західної наукової Інформації, проявилася самостійність мислення І творчості Істориків. Це вплинуло на розробку теоретичних питань Історії, формування оригінальних методологічних концепцій, в яких поєднувуалися здобутки марксистської і немарксистських теорій Історії. Серед польських теоретиків широке визнання здобули пращ Єжи Топольського ("Методологія Історії". 1966, Теорія історичного знання", 1983 та ія.). Зараховуючи себе до послідовників марксистської доктрини, польський історик фактично сформував оригінальну концепцію марксистської методології Історії, яка увібрала у себе елементи аналітичної філософії історії, структуралізму та Історичної соціології Маркса. Його методологія складається з трьох частіш: "прагматичної" (методи дослідження), "апрагматичної" (аналіз отриманих знань). І "об'єктивної" (предмет дослідження). Топо.тьський сприйняв марксистську сощолопю як таку, що дозволяє моделювати соціальні процеси І розглядати їх у цілісному вигляді, де усі структурні елементи взаємопов'язані (принципи холізму та ессенціатзму). Особливо важливим пізнавальним здобутком Маркса Топольський вважає теоретичне положення, яке дозволяє розглядати історичний процес одночасно з двох боків — як творення історії людьми (особами, верствами, класами) і, водночас, як глобальний результат цього творення (об'єктивний стан суспільства І його культури). Польський дослідник підкинув жорсткий дстермйзм І фаталізм, зокрема, залежність "надбудови" від "базису", які приписували Марксу, рішуче відокремив свідомість від буття І наділення буття свідомістю.

Не заперечуючи правомірності існування 1 застосування Інших теоретичних підходів до історії, Топольський наголошує на перевагах марксистського методу в Інтегральному поясненні Історичних процесів. Історик, якщо він хоче почувати себе справжнім науковцем.- підкреслює вчений, -повинен відрізнятися відкритістю до теоретичної рефлексії і глибоким скептицизмом; він не може вірити на слово й усе докладно перевіряти, прагнути постійно нейтралізувати свої позанаукові погляди.

Інтими шляхами розвивався у другій половині XX ст. неолшрксизм, вбираючи й творчо переробляючи теоретичні здобутки різних шкіл і напрямків.