2.Від соціологічної до антропологічної історії 2.1 .Марксизм і неомарксизм в Історії

З початком "лібералізації" комуністичних режимів у СРСР та інших країнах "радянського" блоку марксистська методологія зазнала помітної еволюції. З другої половини 50-х років Історична наука СРСР частково звільнилася від "квазімарксистської ідеології", включила у свій обіг нові західні трактування Історії. Щоправда, ставлення до них визначалося "критикою ' «марксистських поглядів, намаганням відстояти "чистоту" марксизму від "буржуазних" впливів. Загальний ідеологічний контроль за Історією з боку правлячої комуністичної партії зберії-ався, так само, як обов'язкові офіційні методолопчш засади у Історичній освіті й науковій роботі.

На початку 60-х роив методологічні проблеми Історії обговорювалися на декількох всесоюзних нарадах і конференціях, які висвітлили потребу "оновлення" застарілого методологічного апарату, зберігаючи панівні засади марксизму-ленінізму. 1964 р. у Інституті Історії АН СРСР було створено сектор методології Історії, який очолив російський Історик М.Я.Гефтер. Проте сектор проіснував недовго і незабаром був закритий, оскільки його дослідження "не вписувалися" у офіційну ідеологічну доктрину. Проте декілька конференцій з теоретичних проблем Історії спонукали дослідників до розробки передусім пізнавшіьних проблем Історії.

Леонід Здшкільняк. Методологія історії

Тому виникають труднощі при Інтерпретації марксистських І немарксистських теоретичних доктрин. Так, неомарксисти сщєнтичної орієнтації сполучали традиційні положення зі структуралізмом, моделюванням тощо (Л.Альтюссер, Л.Косн, Д.іїтьстєр, Д.Ремер).

Проте. І в другій половині століття провідні теоретичні розробки належать предстапникам Франкфуртської школи (хоча сама школа припинила Існування на початку 70-х років). Нігілістичні моменти стосовно капіталістичної системи і західної культури, яю містилися те в працях фундаторів ніколи, досяглі апогею у працях лівацьких теоретиків 60-х років, котрі ідейно підготували спалахи соціальної активності західної молоді із кінці цього десятиліття. Серед них найбільшим впливом користувалися твори Герберта Маркузе ("Ерос і цивілізація". 1956. "Одномірна людина", 1964). який запропонував власне тлумачення Історії І методи й пізнання.

Маркузе використав ідеї психоаналізу З.Фрейда з мстою кращого розуміння "репресивності розуму" в історії і обгрунтування придушення свідомості людини. Згідно його поглядів, Історія представляє собою процес постійного придушений "біологічних потреб" людини, її "лібідо" (інстинктивних сексуальних потягів). Вдосконалення соціальної організації в історичному процесі невідворотно супроводжувалося обмеженням індивідуального лібідо. Це позбавило історію гуманістичного змісту.

Від почапав людської соціальності- твердіш Маркузе, відбулося зіткнення "принципу насолоди" і "принципу реальності", яке змусило людину пригнічувати свої бажання. У підсумку, це призвело до нсуникного конфлікту інстинктів житія і смерті — Ероса 1 Танатоса. конфлікту, який склав зміст усігї історії. Він проявився у суперечності між "культурою" І "цивілізацією¹¹, під яким він розумів, відповідно, саморозвиток людини у сфері духовності І свободи та стандартну соціальну структуру. За такого трактування "цивілізація" оцінюється негативно, як знаряддя обмеження людської природи. Маркузе навіть запровадив термін "додаткова репресивність", щоб показати соціальну обмеженість Індивідуальних людських Інстинктів. У результаті, "цивілізація" народжує руйнівні імпульси, котрі пояснюють соціальні антагонізми, властиві усій Історії людства. Придушення досягає апогею у сучасному суспільстві "тотальної технологічної раціональності", що властива 1 західному, і "соціалістичному" суспільствам.

Щоб подолати традиційне придушення особистості, Маркузе пропонував "переступити" через Історію І увійти у "справжній" соціалізм, який повинен скасувати "репресивність розуму", сформувати нову свідомість, орієнтовану на моральні та естетичні цінності ("піти шляхом Орфся І Нарциса"). Такий "революційний" переворот повинні здійснити люмпен-пролетаріат, радикальна молодь та інтелігенція. "Заколот проти Історії" логічно призвів до "вибуху зсередини" проти "буржуазної цивілізації", який проявився у зростанні "лівого" тероризму і стихійних виступів західної молоді.

Загальне захоплення психоаналізом, який став особливо "модним" у гуманітарних науках 50-60-х років, не оминуло й нео марксистів. Це прослідковусться й у "соціальній філософії" ще одного сучасного спадкоємця Франкфуртської школи, учня Адорно німецького вченого Юргепа 1 'абермаса.

Розділ 7. Теоретична історія другої¹ половини XX ст.

автора великої кількості філософських І соціологічних праць ("Структурна ;міна суспільності", 1962, "Пізнання і інтерес", 1968. "До реконструкції Історичного матеріалізму", 1976. "Теорія комунікативної дії", 1981).

Філософсько-історична система Габермаса грунтується на кількох стрижневих поняттях. Перше з них — "суспільність", під якою слід розуміти феномен суспільного життя людей, який розглядається у двох взаємозв'язаних площинах — як соціальна система з відповідними механізмами управління і контролю та як "життєвий світ", або норми і цінності, якими керуються люди у суспільних стосунках. Друге ключове поняття — "іптеракшя" або "комунікативна взаємодія", що базується на мові і культурі, "Кочуткативніегь" забезпечує можливість Інтеграції особистостей і утворення "суспільності". Трете поняття (запозичене у М.Вебера) — "раціональність" або здатність людей з допомогою здобування все нових і повних знань вдосконалювати на їх підставі свої "комунікативні дії". Четверте ключове поняття — "тотожність" або вибір особистістю чи іруиою певної "соціальної ролі", місій у суспільстві.

Виходячи з цих базових понять. Габермас розглядає суспільство як систему, яка розвивається шляхом саморегуляції на засадах знаходження між Ії членами консенсусу стосовно цінностей 1 норм поведінки. Змістом і головним чинником Історичного розвитку та змін суспільства є власне зміни "суспільності". 1 Іогоджуючися з К.Марксом щодо стадіальності суспільної еволюції, німецький вчений вважає необхіднім оновити Історичний матеріалізм 1 пропонує покласти в основу визначення стадій (а, значить, вважає провідним чинником Історії!) "раціоналізацію життєвого світу", тобто, у підсумку — суспільну свідомість, а не спосіб виробництва матеріальних благ. За таких умов, суспільна еволюпія представляється, передусім, процесом постійного "навчання", нагромадження знань і навиків, котрі дозволяють досягати все більш високого рівня комунікатииності. взаєморозуміння людей між собою. Сошолопя Габермаса має психологічне забарвлення, не випадково Ії автор постійно посилається на когнітивну соціологію (кагнщіо — знання) 1 теоретика психоїеторії Г^:,.Фромма (про нього далі).

Вказані новації Габермаса дають можливість замінити економічніш чинник Маркса "організаційним принципом" - здатністю суспільства створювати належні умови для його реорганізації" і вдосконалення. Зміна "організаційних принципів" і с процесом Історичного розвитку, який характеризується певними стадіями, котрі вчений називає "суспільними формаціями". Габермас нараховує чотири формації: (1)"ііередвиеококультурну" (первісну), засновану на сімейних структурах, традиціях, ритуалах і табу; (2) "традиційну", пов'язану з виникненням держави і економіки, розпадом "життєвого світу", появою експлуатації; (3) "ліберально-капіталістичну", в ході якої виокремлюється специфічна сфера "життєвого світу" — громадянська яка протистоїть державі і не допускає Ії втручання у "справи приватного життя", намагається контролювати державну систему; (4) "посткапіталістичну", для якої властиве зростання сили 1 впливів громадянського суспільства, формування демократичних Інститутів, покликаних застерегти соціум як від завеликою поширення приватних Інтересні, так 1 державних зазіхань [144,120-166:22],