4.Неокантіантська традиція к Історії

Впливи неокантіантськоі філософії, яка переорієнтувала пізнання на Індивідуальну свідомість, з особливою силою підбилися на ряді нових філософсько-історичних напрямі}!, що виникли на початку XX ст. їх представники підходили до історії з суб'єктивістських позицій, намагалися розглядати І оцінювати минуле з огляду окремої особистості. її духовного життя. На цій підставі склалися філософські системи феноменології та екзистенціалізму.

Обидва напрями своїм корінням сягали філософії датського мислителя І священика перший половини XIX ст. Сьорсна Кьєркегора (1813-1855), ідеї якого у свій час не привернули увапІ, про них згадали на початку XX ст. Датський

мислитель відчував недостатність німецької класичної філософії, яка не залишала людині можливостей вибору шляху, підпорядковувала логіці об'єктивного духу. Він зробив спробу обгрунтувати "нову філософію", котра б давала особистості можливість вибору власного життєвого шляху. Будучи духовною особою, Кьєркегор друкував свої твори пш псевдонімами, маскуючи "єретичні" стосовно панівної теологічної Ідеології думки,

Міркування Кьєркегора знайшли відбиття у творах "Гармонійний розвиток естетичних і етичних начал людської особистості". (!84І), "Або — або" (1843) та Інших, яю сформували підвалини "антропологічної філософії" або "філософії людини". Мислитель висунув проблему вибору кожною людиною самої себе, свого шляху розвитку, морального вдосконалення, а у підсумку — набуття ізіри у власні сили. Сенсом життя людини є не матеріальне. а духовне збагачення, "будування" власної особистості. Вона повинна сама для себе зробити вибір етичного плану 1. тим самим, або знищити себе як особистість, або знайти життєву опору. Справжня етична цінність полягає у служінні іншим людям своєю працею, духовністю, допомогою. Дійсним героєм с не політичний діяч, а простий, сповнений духовності трудівник, який знайшов своє покликання і зробив "вибір". Праця — вище мірило людяності!

Центр світобудови Кьєркегор перете у людину, зробивши духовне життя особи стрижнем всесвіту. Людина, на його думку, є синтезом нескінченності і скінченності, вічності й минущості, свободи й необхідності. Віра ї філософія повинні допомогти людині будувати особистість.

Дотримуючись в цілому теологічного погляду на Історію, датський мислитель залишав за людиною "свободу волі", що протистояла історичній необхідності універсального розвитку. Тому пін закликав взагалі відмовитися від минулого, котре є доконаним і визначеним, а присвятити себе майбутньому, в якому відкриється сенс власного існування [40, 7-411.

Наприкінці XIX ст. гносеологічні проблеми Індивідуального пізнання підніс французький філософ І літератор, Нобелівський лауреат в галузі літератури Анрі Бергсон (1859-194!). Він прийшов до висновку, шо людський розум здатний мислити І пізнавати чисто практичні речі. Для глибшого пізнання, в тому числі Історичного, потрібна Інтуїція. У підстав інтуїтишюго пізнання лежить вшначсьшя Бергсоном реальності, як тривалого потоку часу, нерозривно пов'язаного з простором, які у підсумку забезпечуюсь спадкоємність розвитку і можливість тзнання. Категорія "тривалості", як ірраціональна основа індивідуальної психіки, складає стрижень філософії Бергсона (докторська дисертація "Безпосередні дані свідомості". 1889). Вона проявляється у гаких елементах як пам'ять, Інстинкт, свобода, дух. Матерія та інтелект є проявами "згасаючої тривалості" або "залишками" індивідуального життєвого процесу. Тому й пізнання дійсності можливе виключно через Інтуїцію, яка здатна поєднаній акт свідомості з актом дійсності. Інтуїтивне тзнання проголошувалося Бергсоном вищою формою філософії, покликаною "захистити людство від "розкладеної сили розуму" ("Десять джерел моралі і ретхії", 1932).

'

: