Леонід зашкільнж. Методологія історії"

Оригшальні ідеї у розвиток теоретичної історії внесла "російська Історична школа", пов'язана з іменами добре знаних у Єврот дослідників М.М.Ковалевського, І.В.Лучицького, П.Г.Виноградова, В.І.Гер'є, М.І.Кареєва та Інших [99, 3-10]. Розвиваючи позитивістську систему поглядів, російські Іегорики під впливом марксизму робили наголос на "соціологічному мисленні", широкому залученні соціології¹ до історичної науки. Соціологія повинна давати закони, а Історія — матеріал для їхнього формулювання. Таким чином, Історія І соціологія нерозривно пов'язані між собою.

З-поміж представників школи системністю методологічних доглядів вирізнявся професор Варшавського І Петербурзького університетів, пізніше академік АН СРСР Микола Іванович Кареєв (1850-1931). Ще 1883 р. він оприлюднив 2-томну працЮ 'Основні питання філософії Історії", пізніше неодноразово повергався до методологічних студій ("Сутність історичного процесу і роль особи в історії". 1890. "їсторюлопя. Теорія історичного пронесу", 1915).

Карегв був прихильником "філософії історії", якій надавав ширшого значення, ніж було прийнято на той час — І як змісту Історичного процесу, і як теорії та методів пізнання (власне методології). У центрі історіософії російського вченого лежала Ідея загальнолюдського прогресу, яка реалізується через окремі народи. Організовані у соціуми, народи представляють собою спільноту особистостей,»кожі-ш з яких підпорядковується законам психології. Останні виявляють залежність свідомості від матеріальних умов життя людини. Тому у суспільстві діють психологічні й соціологічні закономірності, котрі, однак, не дають тдетав визнавати дію якихось "загальних законів Історії" — Історія представляє собою постійно змінювану дійсність, і кожний попередній момент не дає надійних тдетав судити про наступний, так само, як неможливо цілком точно передбачити иайбутне. "Закожюбразнїсть", як постійні й необхідні відношення, на думку вченого, можлива лише між окремими явищами.

ідею прогресу, як рушійну сил;' Історії, яка прокладає шлях, незважаючи на постійну' боротьбу суспільних сил. Карссв розробляв особливо докладно. Він виокремлював п'ять видів прогресу — розумовий, моральний, політичний, юридичний, економічний. Відповідно до них вчений визначав стадії розвитку суспільства: первісну (стадію панування грубої сили), суспільство з послабленням грубої сили, суспільство поєднання свободи й порядку, Ідеальне суспільство — царство ІстиноІ справедливості. У такій класифікації історичних стадій відповідно до втілення ідеї прогресу простежується вплив Гегеля й Маркса.

І їровідну роль в Історії Кареєв віддавав народним масам, які беруть все активнішу участь у будівництві суспільства (спирався на власні дослідження з історії селянства, робітництва та Інших верств у європейських країнах). Багато місця відводив рот особи в Історії, але обмежував її колективною психологією, яка створює загальну культурну атмосферу, яка лімітує людську творчість.

Кареєв не приймав крайнощів марксизму І неокантіанства. які представляв як протиставлення "матеріалізму" та "ідеалізму". У одній з праць він писав:"Я думаю навіть, що розбіжності між одними й другими не повинні були би зовсім існувати: обидва табори Істориків працюють над двома

Розділ б. Історична думка першої¹ половини XX ст.

сторонами одного й того ж процесу, і якщо одні схильні займатись культурою, а інші — економікою, то це здійснюється лише з вигодою поділу наукової пращ" [52, 48-49].

Російський вчений був прихильником Існування окремої Історичної науки, яка відрізняється від соціології І філософії. Тому вона повинна мати свою теорію, яку він називає "історіологією". Ця теоретична Історія включає власне Історюлопю (теорію історичного процесу І його пізнання), соціологію (теоріїо взаємин у суспільстві) і філософію історії (загальна теорія прогресу).

Погляди Карсєва. близького до нього ПЛІ. Милю коїш І представників "російської Історичної школи", отримали поширення у російській історіографії ліберального гатунку, спричинили розвиток творчості талановитих Істориків радянського часу — Є.В.Тарле. М.М.Коеминського та ін.

Українська історична думка на рубежі двох століть була представлена фундаментальними дослідженнями національної Історії, автором яких - був Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). Наукова творчість Грушсвського є дуже обширпою І різноманітного. Великих методологічних творів він не писав, але свої теоретичні погляди виклав у багатьох статтях, нарисах, есе, а також концептуальних творах, як от "Історія України-Русн"(10 томів, 1898-1936), "Всесвітня Історія" (6 частіш, 1917-1920), "Історія української літератури" (5 томів, 1923-1927), "Початки громадянства (генетична сощольопя)" (1921). Методологія українського» історика вирізнялася Оригінальністю, органічним поєднанням усталених і новітніх теоретичних доктрин. На складання Історичних поглядів Грушевськоіо вплинули ідеї Просвітництва, романтизму, позитивізму, "психології народів", класичної соціології і неокантіанства. Органічно їх поєднавши І застосувавши до створення концепції Історії України. 1 рушевський розробив власну методологічну доктрину, котру можна назвати "етно-соціальною історією".

У центр загальної сторичного процесу Грушевський ставив ідею загальнолюдського культурного поступу, який проявляється у матеріальних І духовних здобутках людської пращ. Прогресивний розвиток спрямований до реалізації загальних людських цінностей гуманізму. "Людський поступ.- писав Грушевський 1909 р..- се безконечне громадженню мшардш атомів сих малих діл, солідно і совістно сповнюваних. Як з незамітної творчої роботи міліардїв коральових поттв виростають могутні громади коральових скал, так плідна мураве.тьна праця поколінь, совістно сповнюваний буденний обов'язок незамітно громадять культурні капітани суспільносте і людства" [34, 66].

Загальнолюдський прогрес проявляється І реалізується у розвитку народів-нащй. кожна з яких вносить у загальнолюдську культуру свої Оригінальні творчі здобутки. ПІ здобутки Є результатом особливостей виникнення народу — природно-географічного середовища, психологічного складу, культурних контактів з Іншими народами. Саме народ-нащя складає зміст історичного процесу, а не рїзт форми державно-правової, сощально-економічної організації суспільства. Народ-нація представляє собою самодостатню цінність, зникнення якої є поважною втратою для людського поступу і світової культури.

-•