Леонід ЗашкІльняк, Методологія історії

науково-технічним прогресом і розвитком духовних, етичних та естетичних цінностей. Здобутки антропології та етнографії відчутно підважували еволюціоністські схеми. Етнографічний матеріал ясно показував, що зв'язок між матеріальним життям суспільства і його культурою не є однозначним І механічним, що один і той же господарський уклад може народжувати багатоманітні форми суспільної свідомості.

Критика натуралізму та еволюціонізму поступово поширилася на цілу науку І запроваджені позитивізмом емпіричні методи. Антипозитивістські І аптисшентичш орієнтації, що своїм корінням сягали романтизму, ставили завдання критики науки, визначення меж її ефективності та застосування у світлі більш загальних людських, життєвих або етичних цінностей. Ці орієнтації загострили Інтерес до співвідношення природничих і гуманітарних наук.

Наступ проти позитивістської методології виразно проявився під час дискусії навколо Історичних праць К.Лампрсхта в Німеччині (див. розд.5). Незабаром вона захопила вчених у Італії, Франції. Англії, Росії, США. У центрі спорів, до яких незабаром підключилися філософи, психологи, представники Інших наук, опинилися теоретичні питання пізнання, специфіка дослідження історичних, суспільних І культурних явиш. її найважливішим результатом, який мав фундаментальне і далекосяжне значення для розвитку науки в цілому і гуманітарної зокрема, було переміщення уваги з об'єкту вивчення (і онтологічних проблем) на суб'єкта пізнання (і гносеологічні проблеми). Воно показано, що пізнання не є простим відображенням ! акумуляцією емпіричних І раціональних даних, а складним процесом взаємодії об'єкта І суб'єкта, в якому дослідник також чинить поважний вплив на об'єкт, а отримувані у ході шзнання емпіричні дані сприймаються та Інтерпретуються з великою часткою суб'єктивізму. 1 тоді істинність 1 об'єктивність здобутих знань одержує значне нашарування суб'єктивності.

Поставлені гносеологічні (ешетемологічні) питання вимагали адекватної світоглядної відповіді. Історія опинилася у епіцентрі теоретичних пошуків, оскільки її об'єкт І предмет мали найбільш комплексний характер серед тогочасних гуманітарних дисциплін. Тільки нона могла дати потрібні аргументи І відповідну фактичну базу для теоретичних побудов. На початку XX ст. виникло багато нових Інтерпретацій Історії, кожна з яких претендувала на особливе бачення минулого. Проте, не кожна Історіософська доктрина перетворилася у методологію історії й знайшла застосування у Історичних дослідженнях — чимало їх залишилися у вузькому ижитку теоретиків, а не фахівщв-істориюв. У XX ст. методологія історії (теорія історії, філософія історії) перетворилася у самостійну наукову дисциплін}' зі своїм об'єктом І предметом дослідження, понятшно-категортльним апаратом.

Серед численних інтерпретацій історії у XX ст. можна виділити три провідних теоретичних напрями, яи вчинили помітний вплив на історіографічну практику: (І) "нова ісюрична наука", яка прагнула зберегти науковий характер Історії на засадах соціологічного підходу, (2) філософія Історії, що привернула увагу до ролі метатеорії в Історії, (3) "філософія Історії життя", яка поставила у центр розгляду суб'єктивний світ людини.

Розділ 6. Історична думка першої половини XX ст.

Запропонована нами типологія історичних теорій має умовний характер І грунтується переважно на виокремленому їх представниками об'єкті вивчення; вона покликана полегшити орієнтацію у багатоманітності концепцій і доктрин.

Перш ніж розглянути особливості Історичних теорій вказаних напрямків, слід у загальних рисах представити зміст того перелому у Інтелектуальному розвитку, який на початку XX ст. вчинили представники філософського напряму иеокантіанства.

Джерела неокаитІзпства слід шукати у "критиці історичного розуму" — спроб віднайти загальний зміст історії людства просвітншеами і філософією Історії кінця XVIII ----- початку ХІХ ст., — з якою виступили А.Шопенгауер, а потім Ф.НІшпе. Наприкінці ХІХ ст. їхні Ідеї розвинув професор філософії Берлінського університету Вільгельм Дільтей (1833-1911) — автор численних праць з проблем теорії пізнання у гуманітарних науках, а також блискучих іегаричі-шх біографій німецьких філософів, праць з історії гуманізму, Ренесансу і Реформації. Свої погляди вчений розвинув у гострій полеміці з позитивізмом, звинувативши його представників у спотворенні минулого шляхом його пристосування до понять І методів природничих наук.

У головній пращ "Вступ до наук про дух. Критика історичного розуму" (1883) Дільтей радикально відокремив гуманітарні науки, як науки про дух, від природничих. Визнаючи в цілому психофізичну природу людини, вчений доводив, що на відміну від природознавства, яке опосередковано досліджує предметні явища, гуманітарні науки мають справу з пізнанням духовного світу людей. Вони вивчають не зовнішні явища, а власний досвід людини, її духовний світ. Тому головним принципом наук про дух с: безпосереднє внутрішнє переживання, в якому людина усвідомлює своє Існування у світі. Подібність психічних структур, душевного світу різних людей відкриває можливість співчуття, співпереживання, а це, у свою чергу, — розуміння чужого внутрішнього світу, мотивів діяльності І символів, закодованих у культурі. Звідси важливий пізнавальний принцип Дільтея — "природу мн пояснюємо, а духовне життя розуміємо" 157, 152].

Головна праця Дільтея була задумана як продовження робіт Канта ("Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму"), але в ній було зроблено наголос на суб'єктивному представленні дійсності, яка не піддається жодному раціональному поясненню, є виключно "внутрІїтшІм переживанням", тотожнім "життю". Зовнішній світ природи дається людині у феноменах, її той час як соціальні явища — наслідки свідомої діяльності Інших суб'єктів — можна пізнати тільки як факти свідомості. Щоб зрозуміти їх. слід "відчути", "пережити", "випробувати". Для Дільтея Історія с однією з наук про дух, І тому має справу виключно з індивідуальним, особливим, неповторним. Історія не знає законів І узагальнень, вона близька до мистецтва, поезії, а серед наук — до описової психолога.

ДІльтеївська теорія розуміння, перемістивши об'єкі пізнання у Індивідуальну свідомість, зробила неправомірним існування філософії Історії або соціології, котрі претендувати на узагальнення Історичного процесу як цілості. Вчений твердив, шо абстрагувати загальне від особливого й

_ІІЧ

Леонід Здшкільняк. Методологія Історії

;_6, Тсторимнл думкА першої половини XX ст.

одиничного неможливо без руйнування живої тканини історичної реальності. Тому філософія Історії, на його думку, протягом усього розвитку зберігає сліди свого релігійного походження.

Пафос Дільтся полягав в утвердженні суб'єктивності Історичного й соціального життя, яке не піддається достатньому розумінню І поясненню через об'єктивні наслідки минулої людської діяльності. Щоб пізнати, потрібно .зрозуміти ("відчути') специфіку культурно-історичних типів кожної епохи І народу. Згідно ДІльтея. усі творіння духу нескінченно трансформуються, сама людина та її ідеї у кожній конкретній епосі утворюють шлком Індивідуальні І неповторні ансамблі. Кожне Історичне явище набуває значення і сенсу тільки тоді, коли воно стає ціннісним з точки зору суб'єкта дії 1 суб'єкта пізнання (в минулому й у теперішньому).

Проте, Дільтей не був релятивістом, визнавав можливість шзнання соціального життя, підкреслював нагальну потребу дослідження й розуміння змінних культу рно-історичних типів з допомогою "психологічного вживання" у ДОСТУПНІ знаково-символічні вирази "чужого буття" (зовнішні прояви людської діяльності). Фактично його теорія 1 метод вимагали розшифрування, інтерпретації, тлумачення Історичних джерел (тому він вважається одним з попередників філософської герменевтики — про неї далі).

Розумовий світ Історії у творах ДІльтея повстав Ірраціональною стихією "життя", а вся система поглядів філософа вилилася у "філософію життя". Вона вчинила вплив на весь дальший розвиток філософсько-теоретичної думки у XX ст. Дільтей став засновником "критичної філософії історії", тдтс історичне мислення на якісно новий рівень, змусивши звернути погляд на роль свідомості суб'єкта у процесі пізнання, запровадив суб'єкта як повноправну складову частину пізнавальних зусиль. Після нього вчені різних країн намагалися тою чи іншою мірою "вписати" суб'єкта у наукове тзнання із цілому й Історичне зокрема,

Близькими до поглядів ДІльтея були роздуми над Історісю Іншого німецького філософа І соціолога Гебрга Зіммеля (1858-1918). У праці "Проблеми філософії Історії" (1892) він, концентруючись на питаннях пізнання, представив історію — наукою "прикладної психології". Підкреслював, їло ідеї й почуття особистостей складають дійсну причину Історії. Вчений пропонував віднести історію до "моральних наук", заснованих на психології. Вона,- писав він,- "є тщо інше, як Історія психічних явиш, а усі зовнішні явища, котрі вона відбиває, нішо інше, як мости між нашими імпульсами І вольовими актами з одного боку, І чуттєвими рефлексами, з [ніного" [51, 40]. Завдання дослідника полягає у встановленні правил, за якими на підставі "зовнішніх документів" можна було б робити заключення про "внутрішні" психічні явища.

Погляди Зіммеля склалися гад впливом психологічної соціології кінця XIX ст., яка спиралася на швидкий поступ наукової психології. Зокрема, певного поширення набула окрема галузь психологічної науки ■— "психологія народів", її представники (й вчителі Зіммеля) Моріц Лацарус (1824-1903) 1 Геймам Штейпталь (1823-1899) синтезували дані мовознавства, етнографії І психології. Вони постулювали виникнення у кожного народу своєрідного "народного луху", який є наслідком спільності походження, географічного

середовища І проживання. Цей "народний дух" вони розуміли передусім як психічну подібність Індивідів, шо розкривається через вивчення мови, моралі і культури. Згодом, засновник експериментальної психології ВІльгельм Вундт (1832-1920) у численних творах (зокрема 10-томнш "Психології народів") намагався довести виникнення "народного духу" з індивідуальної психології. Доктрина "психології народів" вчинила помітний вплив на методологічні погляди Істориків, передусім поневолених народів Централ ьно-Східної Європи.

Найбільш вдалою І вплиповою спробою продовжити переорієнтацію теоретичних підстав пізнання стала творчість філософів Баденської школи неоканпанства В.Вшдеяьбанда 1 Г.Ріккерта. Вони створили своєрідну альтернативу поглядам прихильників "філософії життя". На противагу психологізму Дільтея та Зіммеля, неоканпанш Бадснеької інколи виходили з положення, шо тільки логічний аналіз може привести до всебічного розуміння можливостей історичного пізнання. У центрі уваги неоканпаиши опинилась лопка історичного дослідження, а не проблема розгортання історичного процесу як такого. Будь-який інший шдхід,- твердили нсоканпанш,-позбавлений сенсу [35, 47-48].

ВІльгельм .В.шдєльбанд (1848-1915) у низці праць ("історія філософії", 1889. "Історія І природознавство", 1894, "Про свободу вош",1898) сформулював провідні ідеї неоканпанства. Він виступив з критикою позитивізму, який ігнорував специфіїсу різних галузей знання; взамін запропонував нову класифікацію наук не за предметом вивчення, а за методом. На його погляд, природничі науки встановлюють загальні закони Т тому є "иомотетячними" (від грец,- закон), а соціальні — описують окремі факти в їх історичних обставинах, і є "ідіографічними" (від грец.- особливий). Природничі науки, досягнувши видатних устхів у пізнанні, продемонстрували переваги мислення над сприйняттям, тоді як у гуманітарних науках спосіб Інликідувального сприйняти більш вагомо впливас па результати осмислення. Тому слід відкинути спроби встановити якісь закони історії, а уважніше придивитися до способу мислення дослідника.

Учень Вімдельбанда Генрих Ріккерт (1863-1936) розвинув міркування свого вчителя. Поділяючи його погляди на розмежування природничих і гуманітарних наук, Ріккерт додавав, шо наукове тзнання у перших має за мечу встановлення загальних понять, а у других — загальні поняття є лише вихідним моментом для розуміння особливого і неповторного. Таким чином, у природничих науках переважає генерашзуточий метод, а у гуманітарних — Індивідуалізуючий. Особливість історичного тзнання полягає в тому, що воно не усереднює явища, а виокремлює у них сутнісне з допомогою співвіднесення з певними загальними культурними цінностями.

У працях "Науки про природу 1 науки про культуру" (1899). "Філософія Історії" (1899) та інших Ріккерт докладно обгрунтував положення, що історія є "наукою про культуру", філософія Історії — наукою про лопку історичного Тзнання, а не метатеорією історії. Філософія Історії не встановлює законів, а лише констатує ціннісну (аксюлопчну) орієнтацію історика. Оскільки кожний історик має свою систему цінностей, то й погляди різних Істориків на одні й ті ж події різнитимуться. Об'єднуючим чинником Історичного пізнання можуть бути

*.