Леонід Здшкільняк. Методологія істерії

процес, скільки на способи ї засоби його пізнання, тобто на розумові операції суб'єкта-дослідника.

Наслідком такої переорієнтації став прогресуючий у другій половині ХГХ ст. поділ філософії історії па дві галузі; (1) конструктивну філософію Історії, котра формує теорії про зміст, сенс І мету історичного процесу (розвиток І зміни об'єкту), і (2) формальну філософію Історії, яка концентрує увагу на теорії і логіці Історичного пізнання (пізнавальні зусилля суб'єкту). Можна сказати, шо від цього часу народилася окрема наукова дисципліна, пов'язана як з філософігго, так І з історією. Нею стала метоОологія або теорія Історії (в залежності від змісту, який вкладають у ці поняття). Проте "шлюб" між філософією та історією не відразу приніс довгоочікувані плоди -■ - спочатку вони залишалися далекими одна від другої. Потрібен був серйозний поштовх для їхнього зближення.

До людської особистості звертався ще один німецький історик, професор Базельського університету й учень Л.Ранке Якоб Буркхардт (1818-1897). У своїй творчості він не пішов по слідах учителя, а узявся за розробку питань духовної та матеріальної культури, підкреслюючи, шо з трьох стабілізуючих чинників людських відносин — держави, релігії 1 культури — тільки остання демонструє незмінність цінностей і тому є єдиним духовним притулком для людини.

Буркхардт зауважив спекулятивний характер більшості інтерпретацій минулого ! запропонував покласти у підстави розуміння Історії культурно-духовні явища, котрі найбільш повно розкривають людський дух, інтелект. Ідеї — передусім пшнїено-гуман{етичного плану — с рушійною силою Історії, котра у кінцевому рахунку є Історією культури, зміни культурних систем. Буркхар/п не зміг з'ясувати — що знаходиться за феноменом культури, постулював дію "вищих 1 неггізпаваних законів життя".

Свою концепцію Буркхардт розвинув у праці "Історія Ренссанса в Італії" (1860), в якій подав яскраву картину культури Італійського відродження, яке стало переломовим моментом розвитку європейської цившізашї. Учений прослідкував побут та нрави епохи, спробував виявити властивий їй тіш культури. Застосований ним метод здобув визнання, народивши у XX ст. напрям Інтелектуальної історії. З другого боку, Буркхардт залишив відкритим питання про джерела людської духовності, спонукавши до спроб розв'язання цій проблеми інших дослідників.

Незважаючи на традиційний консерватизм, що панував у німецьких університетах, позитивістські І марксистські ідеї знаходили там своєрідне переломлення. У їхньому річищі виник напрям "економічної історії", пов'язаний з Іменами відомих вчених Густава Шмоллера (1838-1917). Луйо Брентано (1844-1931), Карла Бюхера (1847-! 930) га Інших. Його представники скеровували свої Інтереси на вивчення проблем розвитку економіки, насамперед капіталістичної, намагаючись спростувати марксистське положення про неминучість пролетарської революції, котра ніби-то повинна стати закономірним продуктом капіталізму. Значення їхніх праць полягало у ствердженні зв'язків господарського життя з іншими сферами суспільства.

Розділ 5. Історичнд теорія "віку історії"...

Поєднання позитивістських Ідей з культурно-історичними підходами знайшло відбиття у творчості лейгшигського Історика Карла Дамнрехта (1856-1915), який наприкінці XIX ст. виступив з працями, шо пояснювали суспільний розвиток з допомогою культурно-психолопчни.х чинників ("Господарське життя Німеччини у середні віки". Ї885-1886, "Історія Німеччини", 5 томів, 1891-1900). Німецький дослідник відокремив історичний процес від Історичного пізнання: доводив, що у суспільному житті прогресивні зміни зумовлюються матеріальними і духовними чинниками, джерела яких слід шукати у суспільній свідомості, соціальній психології мас; історичне пізнання повинно зосерсджуїіатися на вивченні соціальної (колективної) психології, яка \ концентрованому вигляді містить зміст усіх форм суспільного устрою.

Запропонований ним культурно-психолопчний метод історичного пізнання викликав неоднозначну реакцію у середовищі Істориків І гостру критику з боку прихильників ранкеанства. Цей метод поєднував соціологічний тдхід з культурно-історичним, переносячи центр ваги з об'єктивних явищ І процесів па сферу масової психології, котра., у сіюю чергу, представлялася результатом взаємодії культурно-духошшх традицій з реальностями конкретного суспільства.

Свій метод Лампрехт застосував до Історії німецького народу. Відповідно до визначеного об'єкту дослідження — соціальної психології — вчений розглянув Історію німців, як послідовну зміну культурно-історичних епох, для кожної з яких властива визначена соціальна психологія. Виокремлені епохи, на думку вченого, проходить у своїй еволюції кожна людська спільнота, Лампрехт налічив шість епох: анімізм, з пануванням родової психології і колективної власності, символізм — з племінною психологією і поділом нращ. типізм - - психологія ранньої державності та індивідуальної власності, конвенціоналізм, який відповідав психології великої феодальної власності, Індивідуалізм, що характеризувався звільненням свідомості від засилля церкви І розвитком товарно-грошових відносин, нарешті, суб'єктивізм (XIX ст.) — повне звільнення людського духу від пут станового і корпоративного поділу з метою повної реалізації у господарській діяльності.

Історична теорія та метод Лампрехта були спробою синтетичного представлення суспільної еволюції, в якій, на йото думку, єдшеть І взаємозв'язок соціальних відносин найбільш повне відображення знаходили у колективній психології. Тільки масові явища й процеси дають підстави для наукових узагальнень, а серед них, насамперед, сощально-економІчш та культурно-духовпі.

Методологічні погляди Лампрехта викликали гостру полеміку, в якій німецькі Історики і філософи звинуватили лешщигського професора у відступництві від "суворих наукових традицій" роботи з фактами за взірцями ранкеанства, у захопленні марксизмом та інших "гріхах". Опоненіи Ламирехта (Г.фон Бюлов, О.Пнтце, М.Ленц, Ф.Мейнеке та ш.) підкреслювали, передусім. Індивідуальний, неповторний характер Історичних І суспільних явищ, котрі залежать від конкретної людини, заперечували соціологічний підхід з його спробами виводити "історичні закони" на зразок природничих наук.