Леонід ЗдшкІлкняк. Методологія історії
друком десять його листів під назвою "Листи з Історії Франції", опублікованих раніше у періодиці, в яких лунав заклик оновлення вивчення французького минулого. Вчений зазначав, що попередні Історики не займалися дослідженням Історії народу, громадянства, маючи на ош лише Історію королів та Інститути. Вивчення минулого народу — цс передуєш дослідження "національного духу" і того Імпульсу, який виходить від мас, що йому "ніщо не може протистояти". 1 Іародні маси не усвідомлюють того, шо рухає їхніми діями, але факт полягає у тому, що не вожді, а маси грають вирішальну роль у історії [38, 10-11]. Одночасно Тьсррі критикував просвітників за абстрактність їхніх, раціоналістичних побудов, підкреслював, що пізнати й зрозуміти минуле можна тільки з допомогою проникнення у "дух епохи", використовуючи відчуття та Інтуїцію. Історик не відкидав й раціональних методів, які. на його думку. дозволяють встановити певні закономірності.
1825 р. побачила світ одна з головних праць Тьєррі "Історія завоювання Англії норманами", яка забрала у молодою історика багато сил ! енергії (він майже втратив зір). Вона була важливого для розуміння дослідницького методу вченого. Історію Анг.тії пін розглядав через конфлікт двох народів -завойовників-норманІв 1 підкорених англосаксів. Завоювання поклало початок складанню станів, кожен з яких відбивав власний "національний дух", шо призводило до постійних гострих станових конфліктів. Пізніше цю схему вчений переніс на історію Франції, де завойовниками виступали франки (майбутня шляхта) 1 поневолені гало-римляни ("третій стан"). Історія Франції представляла собою боротьбу цих двох сташв-націй. кожна з яких була носієм відмінних національних рис. Ця боротьба повинна завершитися повною перемогою третього стану 1 відновленням його прав.
1820-ті роки вивели на арену плеяду талановитих французьких Істориків, яю підтримали заклики Тьєррі. Серед них найбільш помітною постаттю був Франсуа Пзо (1787-1874) — плідний Історик І активний політик. У своїх голосних працях ("Досліди з Історії Франції", "Історія цивілізації в Єврот", "історія цивілізації у Франції" та ін.) він виступив, насамперед, як вмілий синтезист, якому властива узагальнювати й систематизувати значний фактичний матеріал. Теоретичний нахил творів Пзо більшою мірою прив'язував його до філософської історії Просвітництва, а ідея прогресу в них домінувала.
Вчений поділяв ідеї "теорії завоювання" і утворення станів, доповнюючи їх концепцією виникнення майнової нерівності, пов'язаної з захопленням землі. Прагнучи створити власну філософію історії. Пзо робив наголос па штітзаційному прогресі, підкреслюючи його прояви у господарстві. соціальних стосунках, духовному житті. Він зробив важливе спостереження щодо зв'язку матеріальних умов житія з соціальними І духовними, показавши, що у кожну епоху релігійна боротьба, в сутності, була прихованою боротьбою станів за політичне та Ідеологічне панування у суспільстві. Вчений високо оцінював історичне покликання третього стану (буржуазії), виводячн його з особливих психологічних рис, котрі дозволяють створювати капітал 1 просувати суспільство по шляху прогресу.
Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...
До послідовників Тьєррі належав також Франсуа Опост Міньє (1796-1884). Об'єктом його досліджень була Французька революція, якій він присвятив багато праць, найголовнішою з яких була "Історія Французької революції" (1824). Йому належить перша на\кова концепція революції, яка заторкнупа також важливі теоретичні питання. Зокрема, вчений констатував, що революція стала не тільки політичним переворотом, але змінила "внутрішній стан нації", відокремивши середньовічні порядки від нових, більш справедливих. Вона була наслідком тривалої станової (класової) боротьби між привілейованим, середнім і плебейським станами. У ній боротьбі симпатії Історика були на боці "середнього" стану — носія нових соціальних Т національних цінностей.
Французькі романтики, на відмиту від просвітників, у центр Історичного процесу ставили не абстрактний розум, а колективний "народний дух", який був притаманний кожній нації, як продукту її Історичного (поки що не окресленого більш докладно) розвитку. Конфлікт між народами у сиву давнину — завоювання одних другими — зруйнував єдність всередині народу І призвів до виникнення сташв-класів, котрі внесли у Історію суперечності і боротьбу. Ця боротьба неодмінно призведе до рівноправності станів, єдності новочасноІ наші і справедливого суспільного устрою. Фактично, це була та ж ідея просвітницького прогресу, але значно більш наближена до конкретної людини з допомогою "колективної" психології ("народний дух") І соціальних відносин (станова боротьба), які штовхали до усвідомлення поняття "Історичної творчості людини".
Дальше наближення історичного дослідження до конкретики — народу як соціальної категорії — здійснив французький вчений., професор Сорбонни. а потім престижного вишого навчального закладу Колеж де Франс. автор багатотомних синтезів з Історії Франції і Французької революції Жюль МІшле (1798-1874), Свої методологічні погляди він виклав у "Вступі до всесвітньої Історії" (1831). Вважав, що змістом історії с одвічна боротьба людини з природою, духу з магерігю. подолання природних законів. Він не поділяв погляду на роль станової боротьби в минулому й сучасності. У нього народ виступав головним актором історії, який у своїх діях керується не розумом, а "могутнім народним інстинктом", що у ньому провідну роль грають прив'язаність до рідної землі, родинність, самопожертва тощо.
Ідеалізація народу, його позитивних якостей і протиставлення йому представників різних станів, які лише певною мірою відбивали народні прагнення, стали вихідним положенням його історичних прань, в яких він намагався знайти насамперед риси масової свідомості мас, показати вияв у подіях "народного інстинкту". З цісю метою він одним з перших почав обстеження французьких архівів і виявлення масових джерел, передусім правового плану.
У 30-50-х роках XIX ст. у Єврот здобули популярність фІлософсько-політичні та історичні праці вихідця з давнього шляхетського роду графа Ллексіса де Токвіля (1805-1859). Знаним його зробила вже перша велика робота "Про демократію в Америці", яку він написав після перебування на американському континенті з завданням вивчення досвіду реформування
..
Леонід ЗашкІльняк. Методологія історії
Розділ 5. Історнчнл теорія "віку історії"...
Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895) — різнобічного вченого і публіциста, професора Київського університету, який змушений був залишити кафедру й емігрувати за кордон, де провів більшу частішу свого творчого ЖИПЯ, Наукову діяльність він розпочав з вивчення проблем античної історії. Але також залишив декілька прань методологічного плану. Зокрема, слід згадати велику статтю "Становище і завдання науки давньої Історії", надруковану 1874 р. у авторитетному науковому часописі Росії "Журнал министерства народного просвещения".
Звернувши уваг) па найновіші публікації европеиських учених. Драгомапов відзначав їхні прагнення надати Історії наукового характеру, за зразком природничих наук, і побудувати нову науку про суспільство — соціологію. Український мислитель поділяв погляди прихильників соціологічного бачення Історії і визначення закономірностей соціальних явиш. Він підкреслював важливість логічної класифікації історичних фактів за галузями суспільної діяльності людей 1 зазначав, то таку можливість створює1 власне соціологічний метод, який дозволяє враховувати єдність соціального життя. Цей метод значно розширює галузь зацікавлень дослідника І робить його працю більш плідною, підкреслював Драгомашв.
Водночас, він застерігав від поквапливих 1 необгрунтованих висновків, які можуть зродитися не з докладного вивчення фактів, а -і гіпотетичних побудов і споглядальних іеорій. Вів зазначай, що справжні наукові висновки можна отримати тільки теля монографічного вивчення Історичних фактів у всій їх конкретиці (на жаль, не зауважуючи нескінченності історичного фактажу і потреби йото відбору й систематизації) [43,60-85].
Ідея прогресу, як результату історичною перебігу подій І як його внутріїтшьої суті, була наріжним каменем історіософських побудов Драгоманова. Він був безумовним прихильником позитивістського світобачення, иважан його прогресивним явищем наукового пізнання. цивідізашйним завоюванням, котре слід негайно поширити в Росії Гі Україні- И у історії український вчений намагався віднайти насамперед те. шо сприяло розумовому та соціальному поступу окремої особи, народу, людства. У своїх Історичних, фольклористичних, літературознавчих працях Драгоманов прагнув наголосити на тому, що складало загальнолюдський, загальноцивигаащйний характер Індивідуальної н колективної діяльності,
Відповідно до позитивістського сип огляду Драгоманов виступив з критикою віджилнх романтичних тенденцій української Історіографії другої полонини XIX ст.. зокрема історичних творів П.КулІша. протиставляючи їм пращ В.Антоновича, який намагався уникнути оціночних суджень 1 багато уваги приділяв фахголопї. Свої думки про стан української наукової думай Драгоманов висловив у полемічній пращ "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891). де зупинився зокрема й на Історіографії. Він закликав українських Істориків зайнятися науковим дослідженням минулого з ПОЗИЦІЙ загальнолюдського прогресу, "Вся практична мудрість людська.- писав вчений.- може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужигись тим рухом" (43, 558].
Позитивізм дав серйозний поштовх соціологічному трактуванню минулого. Він так само як і попередні вчення надавав переважного значення свздомІснш (суб'єктивній) діяльності соціальної людини. З цього випливало, що, незважаючи па Об'єктивну Історичну зумовленість формування людської свідомості, соціальна практика була відбиттям переважно розумово-психологічного складу конкретного суспільства, в той час як його об'єктивний стан служив лише пасивним тлом прикладання людських знань 1 вміїчь. Історизм та історичний метод невідпорне підштовхували до з'ясування взаємодії суб'єкта і об'єкта у минулому їі сучасності. С'вог вирішення даної проблеми запропонували засновники вчення, яке пізніше отримало назву марксизму.
2.2.Історична соціологія «.Маркса
11а середину XIX ст. філософія історії опинилася у кризовому сташ. Прогрєснеіеька філософія ХУШ — початку XIX ст. чітко ставили проблему закономірності та об'єктивності історичного процесу і робила перші спроби поєднати фактичний матеріал з його теоретичним узагальненням. Проте, у цих намаганнях бракувало Ідеї, котра б змогла з'єднати суо'сктпвно-нпнавальііу діяльність Історичної людини з реальним світом природи й сощуму, дати задовільно обгрунтовану відповідь на питання про механізм дії Історичних закономірностей та рушійні сили поступу,
У середині 40-х років XIX ст. німецькі вчені Карл Маркс (ШХ-1Н83) І Фридріх Енгельс (182!)-1895) виступили з обгрунтуванням власної сопіально-Історичної концепції, яка невдовзі отримати назву марксистської о вчення, що претендувало на створення принципово нового світобачення, висувалося не тільки і не стільки як спосіб розуміння світу, скільки засіб Лото перетворення на нових суспільних засадах. Марксизм, як вчення, виник на підставах гегелівської філософії, просвітницького розуміння Тсіорії н англійської класичної політекономії (А.СмІт, Д.Рпкардо).
Філософське обгрунтування історії знайшло відображення у численних працях Маркса. Енгельса, а також їх спільних торах. Найважливіші погляди засновників вчення на історичний процес і його пізнання були викладені у праці Маркса "До критики гегелівської філософії права" (184?). "Злиденність філософії" (1847). Маркса І Ннгельеа "Святе сімейство" (1844). "Німецька ідеологія" (2 'томи, 1846). Енгельса "Анти-Дюринг" (1878). "Людвиг Фейсрбах і кінець німецької класичної філософії" (1886) та ін. історіософія марксизм; шініїне отримала назву "історичного матеріалізму".
Як і всім іншим філософським теоріям історії, марксизму було властиве ічачною мірою споглядальне конструювання Історичної теорії. її телеологічне й фшатісіське забарвлення. Заі адьноіеюричнші процес уявлявся німецьким вченим, як нерозривний розвиток і вдосконалення природи 1 людини, який провадив до "розумного" влаштування суспільства. Причому, залишаючися Істинними гегельянцями й паплопстами, обидва мислителі дотоимівалися думки, шо ідеальні (розумові) конструкції повинні втілитися у реальному житп. так само як ідеальні поняття відбивають реальний стан зовнішнього світу. Тому