Леоі пд Злшкільняк. Методологія історії

розвитку світу, яка б органічно поєднувала природу і людину. Вчений прийшов до висновку, шо Історія демонструє; закономірний, причинно зумовлений поступ природи І людства. -Як у природі, так пізніше й у людському суспільстві спостерігається процес переходу від нижчих до більш високих їладій еволюції. Мислителі, не сприймас телеологічного погляду па розвиток, вважаючи марним замислюватись над питанням "для чого?" і пропонуючи замінити його на "чому?". Для відповіді на останнє питання слід застосувати не тільки філософський метод, але методи емпіричний, аналізу конкретних фактів. "Шлях метафізичних роздумів г коротшим.- зауважує литор,- але якщо воші відокремлені від досвіду, від аналогії \ природі, то не ■-- плавання по повітрю, без опори. І воно рідко приводить до мети' [26. 10].

Визначивши пізнавальний мегод. Гердер постулює ідею прогресу, яка полягає у зародженні, зміцненні І розквіті гуманізм) — реалізації творчих потенцій людини та людської спільноти, історія є природним продуктом людських здібностей, яга залежать від умов, місця і час;¹. І ця залежність с головним законом історії.

ІсюрІя людства представляє собою єдиний ланцюг розвитку І збагачення знань, насамперед культурних здобутків, яи й уможливлюють прогрес. Культура є підсумком і. водночас, рушієм історії, вона складає її квінтесенцію. У поняття культури Гердер включає усе, що пов'язано т, людською діяльністю ■--- матеріальне життя, звичаї, пращі, релігію тощо. Культура чумоіпсна географічним середовищем, обставинами часу І місця, але назагая усе людство черпає зі скарбниці спільних досягнень і неухильно просівається до самопізнання й розкриття своїх, необмежених можливостей. "Усяка річ. якщо тільки вона пе неживе знаряддя, вміщує свою ціль в самій' собі".- закліочас вчений. Окремий розділ праці він промовисто називає "Гуманність ■-- мста людської природи І заради ЇЇ досягнення віддав Бог долю людства у руки самих людей".

Дотримуючися просвітницької ідеї едності людства. Гердер першим поставив питання про різноманітність цієї єдності — культурну І етнічну відмінність різних народів, кожен з яких вносить свою частку у світову культуру. Кожний народ формує особливу культуру, що виплітає з ного психолоі ії, а ця - - з географічних І звичаєвих моментів. Такий погляд розбігався з просвітницьким розумінням універсальної людини І спонукав до розгляду причин відмінностей між народами й культурами. Сам Гердер достатньої уваги цьому питанню не присвятив. Цс зробили наступники.

Майже відразу після появи книги Гердера навколо неї закипіли пристрасті. Одним з перших з й" критикою виступив його вчитель — і.Кант, якиїі звинуватив свого учня у "легковажному" протягуванні "емтрії". котра "псує людські голови". Гердер не залишився у боргу. 1 відносини учителя й учня набули характеру, далекого від науковості. Напевно такі відносини не повинні дивувати, оскільки учень зробив крок "вбік" від учителя.

Ще одним учнем Канта, який наважився "підправити" вчителя, був Йоганн ГотлІб Фіхте (1762-1814) — професор філософії Берлінського університет;-, походженням з ремісничого середовища. Лейтмотивом творчості Фіхте була Ідея національної єдності Німеччини. У 1 806 р. він оприлюднив свої

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

університетські лекції під назвою "Характерні риси нинішнього віку", у яких пе погодився зі своїм учителем щодо оцінки теперішнього, як проміжного етапу до майбутнього "золотого віїсу". Фіхте. повторюючи свого співвітчизника Шиллера. вважав необхідним вивчення минулого лише для кращого розуміння сучасного стану. Те нове, шо вніс Фіхте у філософію історії, полягало у перенесенні .топкії утворення понять на суспільне життя. Кожне поняття, на його думку, мас логічну структуру, що складається з трьох фаз: тези, антитези й синтези. Поняття спочатку втілюється в чистій (абстрактній) формі, а вже потім породжує свою протилежність і реалізується між самим собою та цією протилежністю, утворюючи антитезу, яка, у свого черг;¹, заперечує попередню протилежність, творячи синтезу. Оскільки кінцевою метою будь-якого суспільства є свобода, то перенесена на суспільство логіка творення понять означала, що на кожному з етапів розвитку суспільства свобода, щоб піднестися на вищій рівень, повинна викликати свою протилежність.

У прикладанні до Історії логіка Фі\ге вимагала розгляду прогресу через виникнення І подолання еуперечносгей, яке здійснюється н процесі пізнання. Тоді виходило, шо історія є продуктом самодіяльності, передусім пізнавальної, усього людсіва. Ідеальний рух понять, шо має місце у людському розумі при зіткненні з дійсністю, перетворювався у .■юпку Історії. Раціоналістичний характер конструювання історії залишався без змін.

Ідеї Фіхте систематизував І розвинув його учень Фридрі* Вільгельм Щеллінг (1775-1854). Цей талановитий мислитель у систему свого вчителя запровадив ідею Абсолют}', що пронизує усе Існуюче 1 виявляється у двох площинах — природі та Історії. Остання складається з думок і дій різних розумів, кожен з яких є втіленням Лб'еитюту. оскільки містить у собі подвійне знання — знання про зовнішні речі І про самого себе. Хід історії є самоусвідомленням Духу, який спочатку творить світ речей, потім реалізується у розумі, котрий у Історичному розвиткові "зближується" з Абсолютом.

Логічне завершення ідеї Фіхте й ІНеялшга знайшли у творчості видатного німецького філософа Георга Вільгельма Фридріха і'егеля (1770-1831). Цей мислитель зробив спробу представити весь природний і людський Історичний розвиток у вигляді процесу — безперервного, взаємопов'язаного І Суперечливого руху, об'єднаного Ідеєю Абсолютного Духу (Бога). Підставою для нього послужила логіка понятійного мислення, котру він переніс па абсолютний розум. Саме останній череі діалектик} розвитку проявляє себе в історії природи та Історії людства, прагнучи самототожносп через самопізнання. Релігія й філософія мають перед собою один кінцевий об'скі -Абсолют і іого Духа, якого релігія осягає у формі уявлень, а фшософІя — через систем}' понять. Абсолютний Розум г у Гсгсля абсолютною тотожністю Ідеального і реального, об'єктивного і суб'єктивного. За таких умов Бої- є буттям, тотожнім мисленню, і мисленням, тотожнім буттю, або мисленням, що осягає своє власне буття.

Від найабетрактншшх каїегорій буття 1 небуття Гегель розпочав будувати власні' філософську систему, яка у підсумку є розкриттям логіки 1 послідовності саморозвитку та самопізнання Абсолютного Розуму, який проходить стадії Ідеї — Духу — Абсолюту. Відповідно й свою систему

Леонід ЗАШКШЬНЯК. Методологій історТТ

його частини наділені мисленням та почуттями І тому суспільство є дискретним цілим, всі елементи якого менш- більш вільга І розсіяні. Проте, суспільство, як і всі Інші системи, підлягає дії закону еволюті — Інтеграції і диференціації, в ході яких зростає¹ роль регулюючого елементу — держави. Змістом його еволюції є прогрес, постійне поліпшення умов життя (хоча згодом вчений визнав також можливість суспільного регресу), котре у підсумку повинно призвести до "Ідеального" стану.

Найбільш складним завданням для Спенсера було розмежування соціології га історії. Остання толі користувалася високим престижем і впливами. Тому вчений вважав соціологію 'справжньою" історичного наукою, а традиційну історію зараховував ло описово-розповідних дисциплін. Спепсср критикував сучасних йому традиційних Істориків за волюнтаризм І біографіям, нездатність зрозуміти залежність людської діяльності від рівня культури даного суспільства, яка. в свою чергу, зумовлена економічним і технічним розпитком, що створює підстави для практичної реалізації люцських здібностей [57. 44-50].

Назагал Спенсер наполягав на систємно-сошолончному дослідженні Історії людства, в якому слід вивчати структурні елементи соціальної системи — соціальні Інститути: саме останні є предметом зацікавлення як історії, так 1 соціології. Учений прислужився серйозному прогресу соціології, формуванню впливового у XX от. структурно-функціонального методу. Проте, ііознтивістсько-натуралістичний підхід англійського вченого принижував роль людини у соціумі й переоцінював дію природних закономірностей.

Доктрина Спенсера дала поштовх створенню ряду спекулятивних соціологічних теорій, як от соціального дарвінізму, раеово-антрополопчної школи тощо. Вплив позитивістського натуралізму на Історії відбився слабше І виявився згодом, у XX ст., у застосуванні методу системно-структурного дослідження соціальних інститутів.

Позитивізм привернув увагу дослідників до впливу на соціальні процеси різних чинників — природного середовища, господарства, духовно-гісихолопчних явищ тощо, У англійській і європейській історіографі я х середини й другої полонини XIX ст. значної популярності набула праця Генрі То.маса Бокля (1821-1862) 2-томна "Історія цивілізації в Англії" (1857-1861), яка була частиною задуманої автором багатотомної "Історії світової цивілізації", що залишилася нереалізованою у зв'язку із смертю автора.

Вчений дотримувався позитивістських поглядів па завдання І метод історичного дослідження, закликав звільнити Історію від "порожніх базік, котрі стоять на кожному куп І засмічують рух нашої національної літератури". Був переконаний, що наукове пізнання можливе тільки методами природничих наук. Серед них він виокремлював експериментальний, типологічний, порівняльний, статистичний. Слідуючи за Контом, Бокль ототожнював суспільний прогрес з нагромадженням наукових знань, котрі дозволяють людству постійно вдосконалювати суспільну організацію. Прогрес с природно-закономірпим І зумовлений на перших стадіях розвитку природно-географічними 1 матеріальними обставинами (що дало підстави соціологам зараховувати його до "географічної школи" у соціології). Проте, на