Леонід зашкшьняк. Методологія історії

Свідомим представником французького Відродження був Гійом Бюде (1467-1540), котрого пізніше назвали "батьком філологи" у Фракції". 3-гад його пера вийшли трактати про грецьку мову, переклади античних авторів, твір "Виховання монарха" та інші. Бюдг розвішав Ідеї виховання "короля-філософа", спроможного керувати державою в дусі гуманістичних засад. У період переслідувань протестантів він написав трактат "Про перехід від еллінства до християнства", в якому засудив християнську церкву за переслідування Іншодумщв. насадження обскурантизму і схоластики.

Після того, як королівська влада під тиском аристократії і духовенства підмовилась від підтримки реформаторів. Бюде змушений був приховати свої погляди. Однак йому вдалося поставити питання про роль римського права у державному житлі і спрямувати наступників на стежку т.зв. "правового' гуманізму, який отримав поширення у Франції XVI ст.

Історичний тдхід до вивчення римського права був розроблений у французьких університетах І розпочався і відновлення "справжніх" текстів римського законодавства. Пізніше в університетах міст Ьурж 1 Тулуза було запропоновано Історичний метод вивчення римського права (У.Цачіус, А.Альчіато, Ж.Куяс та Тн.), який став підставою одного з найшшщіших напрямів гуманістичної Історичної думки.

1561 р. Франсуа Боауся (1520-1573) опублікував трактат "Про обгрунтування всесвітньої історії та й поєднання з юриепруденцІсю". спрямований на утвердження історії як наукового методу правознавства. Історіографія в його розумінні виступала як дисципліна, котра повинна не лише описувати події, але н зказ\зати на їх причини та наслідки. З цього випливало, що Історія є гуманітарною наукою прикладного значення і служить здобуто політичної мудрості.

Боцуен вважав, що закони є продуктом Історії, І тому їх. едд аявчати через Історичну рстроспективу. Вій наполягав на необхідності солідної правової підгоговки Істориків. Свій метоп вчений вплітав у концепщю всесвітньої історії, яку бачив у вигляді універсальної' картини розвитку держави і церкви у хронологічному І географічному відношеннях. Вищою метою історії, на його думку, є відновлення Ідейної едності церкви.

Найповніший вираз історико-правовий напрям ренесансної Історіографії знайшов у творчості Жана Бодепи (1550-1596). вплив якого на французьку та європейську історіографії ХУІ-ХУІІ ст. був поважним. Життєвий шлях цього вихідця з "третоього стану" був нелегким — від ченця до королівського контролера ї депутата Генеральних штатів. Ще за молодих років цей вихованець Паризького І Тулузького університетів написав пращо "Метод для легкого засвоєння Історії" (1566). що зробила його відомим. Через десять років після неї вийшла його класична праця "Про державу", яка була перекладена па більшість європейських мов 1 отримала визнання. Названі вище, а також Інші праці Бодена засвідчили непересічну громадянську сміливість, свободу думки, критичність мислення вченого.

Випереджуючи свою епоху, Боден вважав Історію окремою наукою з властивим їй методом, більш того, наукою складнішою від Інших, оскільки природа, на його думку, є незмінною- а людство постійно змінюється. Власне

Розділ 3. Історіографія європейського рєнєсансл...

мінливість людського суспільства (держави) навела вченого на думку про еволюцію людства від стану дикунствн до цивілізації. Він звернув увагу на успіхи науки і техніки (книгойожування, вогнепальна зброя тощо), які виявляли тенденцію до дальших досяїнепь людською генія. У цілому це ще не була Ідея прогресивного розвитку, а лише здогадки про мінливість соціуму. Зміст Історії Боден бачив у зародженні, розвитку і загибелі держав.

Відповідаючи па питання про рушійні чинники історії, він твердив, що такими є вільні волі людей, котрі творять Історію в залежності від розумових Інтересів. Завдання Історика полягає у пізнанні цих розумових Інтересів людей. Щоб їх зрозуміти, слід враховувати географічні умови, котрі впливають на психологію І звичаї народу, його культуру.

Проте найбільше в Історії Бодспа цікавило право. Він вивчив І порівняв законодавства різних народів, знайшовши в них багато спільних рис, котрі схилили його до думки про подібність функціонування політичних шетитутш у різних країнах І дали підстави розглядати Історію держав тщюлопчно.

Боден розробив методику критики джерел, яка в цілому повторювала вже знані зразки. Він докладно змальовував засади ставлення до Історичних писань, застерігаючи, що необхідно мати на увазі наявність у кожного "т;юрця^г Історії т.зв. "фальшивої свідомості", тобто певних релігійних чи політичних поглядів, котрі гюроджуючь спотворення образу минулого, вносять у працю '"забобони" 1 пересуди, які не мають нічого спільного з правдою. Боден рекомендував надавати перевагу тим авторам, котрі самі були учасниками поти, а крім того ще й "фахівцями", тобто військовими, якщо йшлося про війю-чи битву, політиками, якщо мовилося про управління державою і т.д.

Найбільшою орипиальшетю відрізнялась думка вченого про весохогапоючий характер історії, що включає з себе Інші науки і служить не цля розваг, а для засвоєння досвіду попередніх поколінь, кращого розуміння сучасності і передбачення майбутнього (поттично-державпого).

Вказана праця Бодена увійшла у згадуване синтетичне видання "Мистецтво Історичного писання", підготовленого 1576 р. у вигляді антології творів різних авторів, присвячених метоциш Історюписання. Поява такої збірки була симптоматичною, засвідчувала Інтерес до теоретичних питань висвітлення минулого, котре б не спотворювало його дійсного образу. Крим пращ Боденз у антологію увійшли твори вже знайомого нам Ф.ПатрІщ, а також А.Вшпермана. Г.Мжгіеуса, Т.Цвінгера, С.Ф.Морзшьо. Д.Хитреуса та Ін. У більшості йшлося про роботу з джерелами, під якими розуміли Історичну літературу.

Релігійні війни у Франції зродили масу полемічної літератури, в якій Обґрунтовувалися позиції протилежних сторін. Політична заангажозаіпегь авторів не викликала сумнівів. Не були виключенням й представники т.зв. школи "ерудитів", котрі намагались зберегти об'єктивність і зайняти позиції примирення сторін. Найвідомішим представником школи був талановитий вчений Йосиф Юст Скалігер (1540-1609), який походив з Італії, вчився у Франції І залишився тут, зосередившись на перекладі й коментуванні творів античних авторів. Виняткові філологічні здібності дозволили йому досягти видатних успіхів.

'