Леонід Злишльияк. Методологія історії

він, — здатний,., передбачати майбутнє І застосовувати ті засоби, якими вже користувались у минулому". Керівництво державою вимагає історичного досвіду, а слабкість багатьох правителів виникає з незнання історії.

У Маюавсллі хід Історії залежить від видатних особистостей -■ політиків. Людська природа завжди залишається незмінною: у всі часи дії людей визначались двома почуттями — бажанням і страхом. У бажаннях людина є невгамовною, а страх виникає з боязш втратити набуте. Внаслідок цього з'являються ворожнеча, боротьба І війни. Людина перебуває у постійній боротьбі з Іншими. У кожній державі Існує протилежність Інтересів народу ї аристократії, боротьба між якими є законом Історії. Історія рухається по замкненому колу, попередні ситуації постійно повторюються, приводним у наслідку до піднесень ] занепадів, котрі відбиваються у конкретних політичних формах. Зміни форм правління проходять весь час один 1 той же цикл: монархія переростає в республіку, та — в олігархію, остання — в демократію,, шо змінюється тиранією чи анархією, теля чого цикл повторюється. Вчений будує абстрактну схему (концепцію), котра повинна представити зміну політичних форм як зміст всього історичного розвитку. За щєю схемою він намагається побудувати історію Флоренції.

Вісім книг "Історії Флоренції" були Ілюстрацією його історичного методу. Спираючись на хроніки, праш гуманістів, доступні йому політичні документи, Маюавсллі підбирав фактичний матеріал, який би підтверджував запропоновану схему Історії, не дуже дбаючи про те, щоб його опис був всебічним ї об'єктивним. Такий "вибірковий" метод дозволяв вченому сформулювати шлком нону думку: між явищами внутрішньої і зовнішньої політикя держави, між станом країни та ії дипломатією Існує тісний зв'язок. Щоб зрозуміти суспільні явища, слід встановиш їх причини, а для їх з'ясування потрібно логічно розташувати факти у струнку схему, яка приведе до бажаного висновку так само, як причини дадуть у підсумку наслідок. Вчений у підсумку списує Історію політичної боротьби, що грунтується на протистоянні партій І станів.

Прагнення до узагальнень було особливою рисою творчості Макіавеллі^ яка відрізняла його від Інших гуманістів. При цьому він не зупинявся ! перед фальсифікаціями, притягненням малодостовірних фактів. Так. у праці "Життєпис Каструччіо Кастракані з Лукзси" гуманіст подав Ідеальний образ іирана і вождя гіббслІїїів Лукки, образ, який був далеким від реальності, але відповідав авторським уявленням про "освіченого" політика.

Вплив сміліших творів Маюавеллі (усі його твори інквізицією були "Індексовані" -■- заборонені, а їх автор вже теля см^пї у 1559 р. був символічно спалений па вогнищі!) був величезним, особливо у ХУІ-ХУП ст. Не випадково французький політик кардинал Рішельє у XVII ст. визнавав, що багато чим зобов'язаний творам Маюавеллі, а термін "макіавеллізм" і нині залишається синонімом продуманої підступної політики, заснованої на врахуванні людських слабощіл. . ^с

Молодший сучасник Маюавеллі і перший його критик Франческо Івіччардіні (1483-1540) теж належав до провідних політиків Флоренції, але дотримувався дещо відмінних поглядів на Історію І політику. У творах "Роздуми

Розділі. Історіографія європейського рєнєслнел*..

з приводу роздумів МакІавеллд" 1 "Спогади" він висміяв намагання Макіавеллі встановлювати "історичні закони" і пропагувати Ідеї "мудрої" політики. Свої погляди па історію І політику він виклав у праці "Історія Італії", написаній на схилі літ,

ГвІччардінІ був більш обережний у поводженні з історичним матеріалом, критично використовував державні документи, описував політичні події в Італії з точки зору зіткнення Інтересів станових груп і окремих осіб. Проте у методологічному плані вчений дотримувався подібних до Макіавеллі поглядів па Історію. У нього Історія є твором видатних ітолітиюв-правитслїв, котрі керуються майже виключно корисливими Інтересами, честолюбством, амбіціями. А результат політичної діяльності визначається випадком, "фортуною".

Більш прискіпливе ставлення до джерел І фактів дозволило ГвІччардІні виявити прихоїіані важелі тогочасної політики. Вчений звернув увагу на економічні І фінансові питання, які зумовлюють людські Інтереси, намагався звести матеріальні прагнення на реалістичний грунт. Мова і стиль його творіі не відзначались манІрнїстю,а тяжіли до науковості й докладності (у той час був поширений анекдот про те, шо одному Із злочинців- як покарання запропонували на вибір — піти па галери або перечитати усі твори ГвіччардІиі; вибравши друге покарання, злочинець, ледве дочитавши до половини, попросився на галери!).

Італійська історіографія XVI ст. багата історичними творами різного жанру. Серед них зустрічались і "методологічні", котрі навчали "ремеслу" Історика. У 1569 р. один з італійських гуманістів Антоню- Віпперапо опублікував "Книги про писання Істрії". Він слідував античним "риторичним" зразкам, вважаючи Історію "розумною І прикрашеною розповіддю про минуле". Подібні погляди розвивали й Інші автори.

Окремої згадки заслуговують праш Фраическо. Паїрщі (1529-1597) — автора "Десяти діалогів про історію" (1560). На відміну від більшості сучасників Патрщі вважав історію окремою наукою, яка прагне до докладного І правдивого відтворення минулого. Ставлячи й поряд з філософією, вчений бачив завдання Історії у пошуку Істини, істинного знання. Призначення таких знань не зумовлене етичними чи виховними моментами, а повинне привести до пізнання вищих ідей. Філософія пізнає основи всього сущого, а Історія — факти дійсності. ЦІ факти є надзвичайно різноманітні, вони відбивають пог.тяд на дійсність — політичну, станову, предметну. Минулі людські діяння залишаються на папері, камені, присутні в усіх витворах людській, рук, яю скеровані розумом і почуттями. Сучасний політик в сутності пише історію майбутнього. І ця історія весь час повторюється, тому й може бути передбаченою.

Патрщі накреслив оригінальну схему всесвітньої Історії, яка-поділяється на декілька тривалих періодів-циклів, кожен з яких складається з двох фаз — зростання І занепаду-. Це історія природи. Щодо людства, .то Патріиі виокремлює три сфери людської діяльності: Історію думки, Історію слова. Історію дії. Він першим звернув увагу на те, що політика (дія) не вичерпує людських справ, Існує також Історія культури в широкому розумінні слова.

<