Леонід Злішлміяк. Методологія історії

вирішується доля людства. Втіленням шіх сил є два "гради" — 'Трад Божий" І "Град Земний" (небесний І земний, вічний І тимчасовий). Сенс людської історії за такого протиставлення заключався у просуванні від "Граду Земного" до Трад> Божого", де людська Історія знайде своє логічне завершення. Проте щ два "гради" не уявлялись як щось конкретне І реальне, а як спрямованість людських намірів і діянь до віри. За таких обставин усі земні явиша містили як би подвійний сенс: з одного боку, вони були дійсністю І. значить, твором Бога, а з другого, — проявом боротьби віри І невір'я. Тому оцінка земних явиш залежатиме від того, що в них переважає¹ — віра чи невір'я. Вірз в триєдиного Бога І виконання його волі (провидіння) однозначно трактувались як богоугодні й доброчинні дії І навпаки. Слідування догматам віри автоматично "виправдовувало" І надавало сенс людській діяльності.

Сприйнявши ідею розвитку, теологія підійшла до визначення категорії часу в історії. Августин вірно зауважив труднощі, які виникають при визначенні природи часу, зокрема при спробі відокремити минуле — сучасне — майбутнє. Тому він постулював висновок, що час є суб'єктивним досвідом людини, властивістю її душі, а значить віри, нерозривно пов'язаної з Творцем. У інтерпретації Августина час набуті ще одній важливої властивості — лінійності. Час має чітку спрямованість відтворення через пришестя до другого пришестя І "кінця світу". Вії» не передбачає повернення або циклічності. Така есхатологічна догматика впроваджувала початок і кінець як окремого Існування, так і історії в цілому.

Августин запропонував також загальну ідею розвитку, як проходження певних станів на шляху до "другого пришестя": період "природного стану" (до появи "Закону Божого' у вигляді Старого Завіту), період "Закону Божого" (тобто Старого Завіту), період "Божої милості" (втілення Христа), який потриває до другого пришестя і страшного суду. Труднощі виникали при спробах історичного тлумачення біблійних відомостей, зокрема гдодо створення світу за шість днів, а також наступних подай. Тому Августин та Інші теологи допускали алегоричне трактування старозавітних положень. Вони закликали сприймати їх без роздумів, на віру.

Ще близько 220 р. Юліан Африканський розробив хронологію всесвітньої історії, підштовхнувшись від новозавітного твердження, що "одне нехай не буде заховане від вас, о любі: що один день перед Господом, як тисяча літ, і тисяча літ. як один день". У нього вийшло, що від створення світу до пришестя Христа пройшло 5500 років, а після нього залишається до "кінця світ}'" 500 літ. Августин не поділяв таких гострих есхатологічних прогнозів й всесвітню історію поділив на шість "віків", при чому надав великого значення шостому "віку", шо розпочався від пришестя Христа.

Відповідно до двох рівтв Історії (евяшеної 1 громадянської) середньовічна історіографія запровадила дві періодизації всесвітньої Історії. Свяшена провіденціальна Історія поділяла земну Історію на "шість висів ' (від творення до кшш світу). А громадянська періодизація запроваджувала старозавітну Ідею "чотирьох царств". Обидві періодизації мали фіналістське спрямування і не передбачали ані "сьомого віку", анІ "п'ятого царства". Це свідчило, що Ідея "Вічного Риму" мІїтно увійшла у християнську традицію..