Леонід Злшкільняк. Методологія історії

У античній Історіографії склалося два підходи до розуміння суспільного значення історичних знань І, відповідно, завдань Історика: перший ("нарративний") спрямовував зусилля на "правдиве" відбиття минулих подій на підставі критичного осмислення різноманітних джерел, як писемних, так і усних, особистих спостережень (Геродот); другий ("прагматичний") ставив па перший план виховне призначення Історичної Інформації І тому приділяв більше уваги формі Історичних творів (мові і стилю), котрі повинні "просвітити" і через смошї переконати читача й слухача (Футадід). Пазагал, антична історіографія демонструвала велику залежність від політичного й духовного стану тогочасного соціуму.

Розділ 2. Теологічна Історія...

РОЗДІЛ 2. ТЕОЛОГІЧНА ІСТОРІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1 .Теоретичні підстави християнської теології історії

Вихідним моментом переходу від античності до середньовіччя була криза Римської Імперії ЇЇЇ-ІУ от. Виникнення і поширення християнства. створення християнських громад свідчили про застаріння І недостатність панівних філософських І етичних вчень, вені системи цінностей, які пояснювали світовий порядок І місце людини в ньому. На початку IV ст. християнські Ідеологія І культ перетворилисг з протесту поневолених і знедолених у офіщйно визнану релігію, у спосіб світобачення І систему морально-духовних цінностей. Християнство посіло домінуючі позиції у занепадаючій Імперії, зорганізувалося у потужну, всеохошгюючу І суворо крархізовану структуру релігійного інституту церкви. Християнські громади втратили свій примпивно-зрівняльпий характер, дуже швидко канув у Лету їхній первісний демократизм. Християнський культ віднайшов своє місце у системі державної влади і авторитету. У такому новому статусі християнська церква зустріла нашестя варварів і крах Західної Римської Імперії [5, 76-77].

Не дивно, то суспільні катаклззми епохи падіння Імперії народили загострене світосприйняття, намагання знайти відповіді на болючі питання подальшої дот цивілізованого людства і причин краху гакого мігшого, як здавалося, сштопорндку. Численні поганські релігійні культи і філософські системи виявилися неспроможними пояснити потрясіння і трагізм епохи. Свідомість 'та Інтелект кращих мислителів не могли знайти відповідей у старій системі координат, де панівні позиції займали натурфілософські уявлення про циклічний характер змін оточуючого світу. Прийнятні для свідомості пересічних мешканців Імперії відповіді спромоглися подати християнське віровчення І його тлумачі —■ теологи.

Ще у 1 ст. почали з'являтися писемні документи. її яких поступово формувалось віровчення нової релігії, що радикально розривала з іудаїзмом, який прив'язував віру до одного богообраного народу. У християнських громадах все більш помітну роль відігравали прозеліти з інших племен і народів. Найввдатншг/ роль у формуванні віровчення І згуртуванні християнських громад відіграв апостол Павло. Його послання увійшли у Повий Завіт І стали канонічними текстами, до яких пізніше були додані й інші

документи діяння та євангелії. Церковний собор у Лаодикеї близько 364 р.

затвердив новозавітний канон у кількості 26-ти текстів, відкинувши низку документів, що отримали назву апокрифів. Проте тлумачення новозавітних текстів 1 формування християнської доктрини — теології тривало ще протягом декількох століть.

Сприйнявши головні ідеї Іудейського світобачення, в якому містилася Цілком відмінна від тогочасних візія Історії природи І людства (див. вище). Християнство внесло принципово новий момент, хресну смерть та воскресіння Ісуса Хрнста. котрі розділили Історичний процес па дві якісно різні частини —

І І

Леонід ЗлшкІльняк. Методологія історп

Розділ 1. Печатки історнчноТ свідомості...

іхм діяння. Загальна атмосфера підлабузництва, прислужництва і лицемірства, яка поступово запанувала у суспільній свідомості, шокувала багатьох сучасників, але мало хто з них наважувався висловити вголос обурення.

У 166 р. з'явився трактаі відомого грецьоіо саіирика й ритора, чиновника на службі римської адміністрації в Єгипті Лукіана (бл. 120-бл. 180 рр.) — "Як писати Історію". Сам автор не написав жодного історичного твору, а свою літературну діяльність присвятив сатирі па тогочасні прави римського суспільства (понад 80 творів). Трактат мав на меті показати прислужництво перед владою тих письменників, які трудилися над пристосуванням минулого до потреб і смаків кожного нового правителя. Лукіан підкреслював, що історія не повинна бути жанром літератури, який вихваляє сильних світу. Історія не Є поезією, де кожний автор мас право на фантазії га образність, вона виконує окреме завдання — "розповісти все. як воно було". Історик не має¹ права на найменший відступ від Істини. "Істина — сутність історії.- писав Лукіан.- і той, хто збирається її писати, повинен служити лише істині, а на все Інше не звертати уваги". Він подавав поради Історикам, щоб вони у випадку перешкод з боку влади, писали "у шуфляду" для наступних поколінь (!)

Лукіан запропонував Ідеальний образ Історика: "...Друг вільного слова та істини, той, що т її чому не керується дружбою чи порожнечею, не знає пощади чи жалю, лживого стиду чи страху, нехай він буде в своїх книгах чужоземцем чи людиною, яка не має батьківщини, яка не знає жодного закон}', окрім самого себе, яка немає над собою жодного владики, яка не хитається у всі боки в залежності від чужої думки, але (нехай буде] тим, хто описує, все те, що £ насправді" [102,294-ЗИ].

Такі вимоги, на думку Лукіана. є необхідними, тому що історія дас повчальні приклади для діяльності сучасних і майбутніх політиків, письменників, громадян. Надалі автор розвивав погляди, висловлені у античній Історіографії щодо збору матеріалів для опису, важливості обрання форми нарращї. яка повинна будуватися за канонами художньої літератури.

Поради Лукіаиа зависли у повітрі в умовах занепаду Імперії у Ш-ГУ сі., Ідеологічних протистоянь, зумовлених поширенням численних поганських 1 містичних культів, появою християпстоа. У ті часи помітним с зниження рівня Історіографії, що виявилося у занепаді Історичного письменства І складанні компілящйних творів про правління Імператорів, їхне керівництво державою. До рівня античних традицій нав'язували небагато письменників, серед яких можна згадати романізованого грека з Ангяохії Амміана Марцелліна (330-400 рр.), який служив у римському війську, там вивчив латину та перейнявся "римською ідеєю", Проживаючи у Римі, він написав "Діяння" (Кез Оезіае) у 31-й книзі (збереглися книги 14-31), прагнучи продовжити твір Тацдта. Історику присвячувало прагнення зрозуміти причини поступового занепаду могутньої Римської Імперії. Він бачив їх у зниженні рівня освіченості римського громадянства, втраті ним Інтересу до інтелектуального життя, науки І мистецтв.

Слідом за Тацітом Амміан МарцеллІн прагнув пробудити римськші патріотизм, звертаючись до добрих "старих" часів. Одна з причин Інтелектуального "збіднення", на його думку, полягала у наступі на Рим з усіх боків противників і варварів, які відволікають сили народу, підривають кращі

його якості - - мужність, самопожертву І патріотизм. Історик наводить приклади пдшгх зразків постави римських громадян у минулому, їм він протиставляє численні приклади розпусти та моральної деградації римської знаті. "Усе евоє життя,- пише Марцеллін,- вона (знать-Л.З.) проводить за вином 1 грою в кістки, у вертепах, веселощах І видовищах. Великий цирк є для неї храмом. Т домом, і місцем зібрань. І найвищою метою її прагнень". Не менш криіичио він ставиться і до низів суспільства — "черні" — схильної до заворушень І заколотів. Засуджує також беззмістовну суворість римської адміністрації, котра нескінченно продукує смертні вироки і покарання за доносами й оббріхуванням за "образу величності", чаклупсшо тощо. Ще чорнішими фарбами, ніж Ташт. описує Історик життя і діяння римських Імператорів.

МарцеллІн вважає, шо Історія повинна бути правдивою, але Історики часто порушують цю вимогу у страху або через "брудне підлабузництво" перед Імператорами. Він, як і Лукіан, радить історикам відмовитись від опису сучасних подій, а якіі',о й писати, то для нащадків.

З погляду ставлення до світ;¹ Марцеллін знаходився під враженням філософських Ідей неоплатонізму, яи античний світ намагався протиставити поширенню християнства. Вони поєднували вчення Платона з різноманітними елементами східних культів І містичних поглядів. Рушійною силою Історії МарцеллІн вважав долю, що править світом і людьми. Він спокійно і толерантно ставиться до християн, підкреслюючи, що релігія не повинна бути приводом для розколу у суспільстві.

.Історики античності виокремили Історію з Інших жанрів письменства. хоча й близьким до літературно-мистецької творчості (муза історії Юно у грецькій міфології була патронкою цього виду літературної діяльності). Вони поклали край міфологічному синкретизму, який нерозривно зв'язував діла богів І людей, визначили зміст суспільного життя як наслідок дальності конкретних особистостей 1 громад, а політику, як вияв ціп діяльності, розробили засади історичної нарращї. яка полягала у послідовному описі історичних подій у їх причннно-иаслідковому зв'язку.

Рушійну силу людських діянь антична Історіоірафія бачиш¹ у свідомосіі і психології видатних осіб, яга надавали бігові Історії ту чи Іншу спрямованість. Були закладені підстави для розуміння універсального розвитку людства, що підпорядковується єдиним законам долі, визначеної богами. Проте, божествена участь у Історії була поступово відсунена на задній плаи-і замінена етично-моральними постулатами. Були зроблені спроби встановити єдин) хронологію подій, але загальне уявлення про Історичний час і простір ще не сформувалося, оскільки панували погляди про циклічність суспільних змін, постійне повернення до попередніх етанів. Від ранніх етапів античної ісюріографії політичні та ідейні течії чинили на неї значний вплив, в той час як світоглядні концепції філософських шил 1 течій недооцінювалися.