Леонід Зашкільняк. Методологія історії

традиції був афінянин Ксенофонт (бл.430-355 рр. до н.е.) — автор численних Історичних та літературних творів. У Історичних працях цей дослідник І полководець слідував шляхом, вказаним Фукідідом. У "Анабазисі" (буквально - "поверненні вглиб країни") він описав нош найманої грецької армії, одним з керівників якої був. у глибину Персії під час внутрішніх персидських війн. Автор сміливо подавав власне бачення подій, обґрунтовував свої життєві позиції, в яких він виступав прихильником сильної царської влади. Наслідуючи фукшда, написав "Грецьку Історію" ("Хелленіку"), розпочавши опис з того місця, на якому той закінчив. Проте його Історія була менш критичною і не дорівнювала у цьому відношенні праці метра.

Історія як минуле буття цікавила також грецьких філософів, які звертались до неї для обгрунтування своїх світоглядних систем. Антична філософія па печатках більше уваги звертала па проблеми природи І буття в цілому. Тільки класична грецька філософія переорієнтувала погляди мислителів на проблеми людини, "гуманізувала" об'єкт роздумів. Від Сократа (469-399 р. до н.е.) грецькі філософи почали зосереджуватися на мікрокосмі (людині) --частиш макрокосму (природи) (75, 128-129].

Сократ віддався дослідженню суті людини, людської мудрості, сенсу житія. При цьому йшлося не про пізнання людини у зовнішньому світі, апро самопізнання, про пошук Істини в самій людині ("пізнай самого себе"). Його підхід І філософська система були покликані виявити І обгрунтувати моральні основи людського буття. Він вважав, шо людина не народжується досконалою, а стає такою лише через самопізнання, навчання, які складають вигде благо і мету буття. При цьому, морально-духовне є: тим, шо еднає людину з богами, а духовно-штелектуадьний розвиток прагне до пізнання вищої, оожественої сутності речей.

Учень Сократа Платои (бл.429-347 рр. до и.е.) розвинув погляди свого вчителя. Продовжуючи традиції філософської думки, він зосередиіі увагу на рот та значенні ідей у житті людини. Він твердив, шо світ Ідей Існує' незалежно від фізичного буття, представляє собою с> кутшіеть Ідеальних трансцендентальних субстанцій, які Існують самі по собі, є вічними та незнищенними. Усі разом вони складаюсь світ Ідей, шо відкритий тільки мисленню. Матеріальна, чуггєво доступна дійсність с похідною, залежною від світу Ідей, тому вона й просякнута ідеальним, духовним чинником. Те ж саме відноситься ті до людини, яка складається з двох пєршопочатюв — матеріального та Ідеального, тіла й" душі. Сутність й визначається душею, що є частиною душі космосу.

За таких обставин Платои надавав великої ваги моралі, ставлячи на перше місце ідею Добра, як головного змісту буття і досягнення щастя -осягнення ідеї бога. Цього може досягти кожна особа з допомогою доброчинності.

Величезним впливом на сучасників, а також наступний розвиток науки вирізнявся Аріетотедь (384-322 рр. до н.е.) — мислитель енциклопедичного плану, який залишив багато праць з різних галузей знання. У філософи він розійшовся з Платоном, постулювавши вивчення світу матеріальних речей І предметів, яи дпються особам у чуттгвому досвщ. Останній дозволяє зрозуміти

Розділ 1. Почлткн історичної свідомості...

загальні властивості речей, які і є їхньою сутністю. Мислитель пропонує Ідею розвитку всіх дійсних речей: від менш досконалої форми до все бІдьш досконалої. Людина, як реальна істота і невід'ємна частина природи, теж прогресує разом з усім сипом до вищої форми — бога. Бог є тою першопричиною руху І поступу, яка створила І надає руху усім речам, він є тою енергією, шо властива Існуванню І змінам предметів матеріального світу. У підсумку, це дозволяє, філософу висловити припущення про діалекшчний взаємозв'язок часу І простору, котрі *■ одночасною мірою один одного І неодмінним атрибутом усякого руху і змін.

Аріетотедь розглядав людину, як біологічну Істо'іу вищого порядку, яка наділенії мисленням, тобто душею, здатною опановувати досвід — чуттєвий і понятійний (Ідеальний). Загальна мета людської діяльності полягає у досягненні вищого добра і блага, котрі не зводяться до матеріального чи ідеального. Вчений відкинув традиційні міфологічні уявлення про зумовленість людських вчинків волею невблаганної долі і запропонував керувуатися у своїх діях лише розумом.

Філософські погляди штовхали АрІстотсля до "біологічного Історизму", за яким людині як істоті імманентно властиве прагнення до соціальної спільності. Остання теж зазнала розвитку — від сім'ї, через громаду до держави. Усі взаємини між людьми у спільнотах він намагається розглядати з допомогою стосунків між їхніми членами, кожен з яких знаходиться у становищі або підпорядкування чи панування, або рівності чи залежності (за аналогією стосунків }' родииі). Використовуючи метод виокремлення передусім загальних властивостей. Арістогель бачить у минулому ті явища І стани, які характерні для біологічних Істоч — народження, старіння, загибель. Вони властиві народам І державам.

Ставлення до людського суспільства, його організації і громадських проявів дає підстави вважати класичних грецьких філософів провісниками "протосошолопчних" поглядів на минуле. Вони серйозно й глибоко розчистили грунт і створили підстави для нового світобачення та способу мислення. їхньою заслугою було привернення уваги до з'ясуання "людських" причин змін у реальному житті.

Величезний вплив на еволюцію історичної думки античносп справили крах грецьких полісів, утворення елліністичних держав н формування елліністичної Ідеології. Період еллінізму (Ш-І ст. до н.е.) приніс злиття античної І східної культур, яке у підсумку збагатило культурний кругозір людства. Життя поряд І разом багатьох народів, поширення грецької мови, як "міжнародної". 1 грецької культури сприяло прискоренню обміну культурними цінностями та здобутками, втягувало у суспільно-культурні процеси нові стно-кульгурт сили. Зростання могутності Риму, підкорення ним Греції та Інших країн тогочасної Ойкумени (ІІ-І ст. до н.е.) не зруйнувало елліністичної культури: римляни сприйняли й розвинули її здобутки.

Грецькою мовою писали Історію представники багатьох народів. Вавілонянин Бсрос на початку III ст. до н.е. написав грецькою мовою "Історію Вавіпонії" у 3-х книгах (до нашого часу не дійшли), єгиптянин Манефон близько 24! р. до н.е, за наказом Птолемея II склав історію Єгипту для вжитку

.

>

Леонід злшкшьняк. методологія

історії

єгипетських греків, ірек Мегасфон. будучи послом Селевкя Никатора при дворі шшйського царя Санлакотги (Чандрагуптп). залишив 4-томну "Історію Інші".

УсІ елліністичні автори писали в дусі античної традиції. Інтелектуальний кругозір еліти елліністичних держав, а пізніше й Рішу був значно ширшим. Освічені правителі елліністичних держав сприяли розвитку освіти 1 культури, збагаченню знань. Достатньо згадати, шо два перших Птодемеї подарували своїй стопиш Мусей ("святилище муз") І Бібліотеку. Мусей вже незабаром став дослідницьким центром — вчені забезпечувалися там усім необхідним завдяки щедрості монарха. Зібрання александршськоі Бібліотеки у І сі. до н.с. нараховували понад 700 тис. сувоїв. З Птолемеямн суперничали Аттатдп. то заснували \ Пергамі бібліотеку з 400 тмс. сувоїв, які вміщував найрізноманітніші знання, нагромаджені людством.

Однією з найбільш жвавих гілок грецької думки залишалася філософія. Філософ перетворився у особливий тип професіонала, який викладав у добре організованих школах. Спільно з риторами філософи забезпечували те, шо можна назвати тогочасною "вищою освітою". Поряд з традиційними філософськими школами (платоніками, кініками, скептиками) виникли нові течії — епікуреїзм і стоїцизм. Обидві вони привертали увагу до внутрішнього світу людніш, до й духовних устремлінь. Епікурейці (від афінськогО філософа Епікура) дотримувалися матеріалістичних уявлень про природу І людину, але вважали, що матеріальне не повинно обтяжувати розум І почуття, котрі прагнуть, до усунення душевних хвилювані. 1 досягнення душевної рівноваги, Школа стоїків (від "строкатого" портику > Афінах, де вона була створена Зеионом) також спиралася на натурфілософію, але наділяла світ єдиним божеетвеним Розумом, котрий просякає все живе й неживе, змушує людину підпорядкувати своє життя І почуття встановленому ним порядку. Таке підкорення дозволяє¹ збереглі душу, домогтися врівноваженості і спокою |82. 110-1181.

Історіографія елліністичного періоду зазнала поважних, змін. Вони полягали не тільки \ розширенні кругозору І ставлення до життя, але й у розумінні практичного призначенню! історичної літератури. У ній знайшли втілення заклики грецького оратора і публіциста IV ст. до н.е. Ісократа представляти події минулого у більш яскравій красномовній формі, котра б чинила вилив не стільки на розум, скільки на почуття читачів, викопувала розважальну функцію.

1-лліністична Історіографія представлена творами багатьох авторів. більшість яких збереглися. Так. Тімей з Тавромеиія (350-260 рр. до п.е.) у 38-ми книгах "Сишлійської історії" подав опис земель на захід від Греції, спираючися виключно на існуючу літературу Сі перекази. Він зробив спробу звести до одної системи хронології"¹ календарні системи Афін. Спарти, Олімпії. Проте, схильність до риторики викликала на нього чимало критичних стріл, зокрема з боку Полібія, а) 190 р. до н.е. Інший історик, Полемон, присвятив критиці пращТімея спеціальний твір (12 киш-!).

Багатства елліністичної знаті, запити на розважальну і "звелігчувальну" літературу вже від часів Олександра Македонського народили т.ік. "придворну історіографію.", яка намагалася догодити царям І правителям, не соромилась

Розділ 1. Почлткн історичної свідомості...

прикрашати і спотворювати події за їхніми бажаннями та смаком. Уже придворний Історіограф Олександра Великого Аристобул писав, шо у битві з Індійцями видатний македонець ударом списа повалив слона, на якому сидів цар Пор. Коли цей уривок зачитали Олександру, той зауважив:"ВоІстину ти, Арисгобул. заслужив, щоб з тобою повелися як з тим слоном". Проте наеіуііникам Олександра —- Піолемеям. Селевкидам. АнтиГОнидам — такі судження не здавались чимось дивним, навпаки, вони заохочували до цього придворних Історіографів.

Змінився іі стиль Історичних праць. їхні автори прагнули штучно белетризувати свої твори, не переймаючись правдивістю Інформації, а дбаючи насамперед про емоційне враження на читача. Пізнавальні якості історичного твору відійшли на другий план. Історія, на їх думку, повинна була перш за все розважати й приносити естетичну насолоду, подразнювати почуття незвичними відомостями. Так. Фшарх у своєму творі "Історії" намагайся вразити читача описами тортур під час війн, пікантних ситуацій з життя владців, гетер 1 придворних скандалів. Гекатей з Абдери подавав фантастичні дані про шби-то відбуту подорож у країну щасливих гнпербореїи.

Разом з тим. в елліністичну епоху були написані й Історичні твори, в яких переважав практичний аспект — пізнання життя 1 звичаїв народів. Агафархід з Ктда (П ст. до п.е.) у творі "Червоне море" намалював картини життя людей \ копальнях. Посідошй з Апамеі — повстання рабів на Сипілії. звичаї кельтів І германців.

Крана традиції античної історіографії знайшли відбиття ї дальший розвиток у працях грецького Історика Полібія (бл.200-120 рр. до п.е.). яжші гостро засудив белетристичний стиль сноїх сучасників. Виходець зі їнатної грецької родини після поразки греків під римлян у 168 р. ло н.е. По.іібій опинився серед закладникІв І був депортований ДО Риму разом з бібліотекою македонських царів. Там він став бібліотекарем і вихователем дітей в родині римського аристократа Л.Емілія Павла. Свою найбільшу працю -- "Всесвітню Історію" у 40-ка книгах (збереглось лише 5. ще частина — у фрагментах з творів інших ІсгорРІків) написав у Римі. Спирався па багату тогочасну літературу, але не завжди посилався на джерела.

"Всесвітню історію" Полівій присвятив Історії Риму — від заснування міста до найвищого його розквіт;¹ га могутності, намагаючись зрозуміти причини підвищення держаки римлян. Він прийшов до висновку, шо злет Риму є результатом діяльності і праш громадян міста, досконалості їхнього політичного устрою. Тому римляни, заключав Історик, виконуючи призначення долі, мають право панувати над світом.

Опис минулого \ Потбія дуже докладний. Із зазначенням багатьох деталей 1 критичним осмисленням різноманітних даних. Він виходить з думки, що Історія не може бути художньою літературою, яка приносить насолоду, а повинна давані необхідні, і, що найголовніше, правдиві знання про минуле. Тому свою працю мислитель назвав "прагматичною історією", знанням, котре потрібне /для розуміння 1 дії у політичному житті.

Полівій виступив першим теоретиком Історії як "прагматичного" жанру письменства. У XI 1-й книзі він писав:"Наука Історії Є потрібною: по-перше, це

; Я V