Висновки

Поглиблений аналіз міжнародного законодавства, нормативно- правового матеріалу України щодо міжнародно-правового захисту права на приватне життя дає можливість підсумувати проведене дослідження і зробити нижченаведені висновки.

• Узагальнюючи думки вчених, можна виокремити два основних підходи до визначення категорії «приватне життя». Перший із них полягає у перелічені елементів його змісту. Другий підхід до визначення поняття приватного життя полягає у прагненні не перелічити всі елементи приватного життя, а виокремити його найбільш суттєву, констатуючу ознаку чи декілька таких ознак.

• Приватне життя – це сфера життєдіяльності людини, що являє собою сукупність явищ, які характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов’язані з виконанням нею публічних функцій і вилучені з поля зору громадськості. Під приватним життям як предмет правого впливу розуміється система суспільних відносин, що характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов’язані з виконанням нею публічних функцій, вилучені з поля зору громадськості й як такі охороняються і захищаються правом.

• Відмінність між висловами «право на приватне життя» і «право на повагу до приватного життя» полягає у наявності в останньому випадку певних позитивних юридичних обов’язків, котрі покладаються на зобов’язаних осіб. Відповідно до міжнародних нормативно-правових актів право на повагу до приватного життя розглядається в сукупності з правом на повагу до сімейного життя.

• Зміст права на повагу до приватного та сімейного життя залежить від аспектів приватного життя, у кожному з яких особа може перебувати в різних станах приватності, а сама приватність має певні виміри. З урахуванням цього, у змісті розглядуваного права можна виокремити такі компоненти (правомочності): за аспектами приватного життя (право на фізичну, тактильну, фонетичну, візуальну, одорологічну, географічну, інформаційну приватність); за станом приватності (право на усамітнення, право на інтимність, право на автономність, право на ннестриманність, право на автономність, право на утаємничість); за вимірами (право на просторову приватність, право на часову приватність).

• Міжнародне право містить найбільш загальну формулу права на приватне життя, яку держава могла б імплементувати в своє національне законодавство без загрози порушити вітчизняну правову доктрину й без звинувачень у порушенні міжнародних договірних зобов’язань. У той же час, незважаючи на широкі повноваження й ту важливу роль, яку відіграють у міжнародних правовідносинах головні органи ООН, а також попри те, що більшість міжнародно-правових актів оперує однаковим понятійним апаратом щодо права на приватне життя, основні функції в захисті прав людини на приватність виконують спеціалізовані міжнародні правозахисні органи й установи – як універсальні, так і регіональні.

• Універсальна модель організації й зовнішня форма вираження захисту права на приватне життя віддзеркалюються на регіональних моделях, у результаті чого створюється й функціонує наступна схема: існує організація (універсальна або регіональна), у рамках якої розробляється міжнародний документ (універсальний або регіональний) загального характеру про захист прав людини з каталогом цих прав, де одним із вагомих прав людини є право на приватне життя.

• Міжнародно-правове закріплення права на приватне життя найбільш повноцінно відбувається в загальному міжнародному праві й у регіональних міжнародних договорах. Причому в останніх це право за змістом може дещо відрізнятися, залежно від правових традицій регіону, що не розглядається як порушення загального міжнародного права. Універсальні міжнародні договори містять лише зміст права на приватне життя й не торкаються питання про можливості та шляхи його обмеження Це дає змогу розглядати такі договори як такі, що не посягають на культурологічні й законодавчі особливості національного законодавства держав, які є їх сторонами. Регіональні міжнародні договори про права людини (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Американська конвенція про права людини, Африканська хартія прав людини), навпаки, не обходять питання про обмеження права. Це пов’язано з певною культурною єдністю держав, які уклали ці договори, й дозволяє підвищити рівень міжнародного контролю за дотриманням проголошених прав індивідуума.

• Право на приватне життя розглядається страсбурзькими органами як таке, що може бути обмеженим на умовах, визначених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод. Це означає безперечну можливість органів держави правомірно втручатися у реалізацію цього права. Національні органи повинні визначати передовсім необхідність того чи іншого виду втручання як з погляду законодавчої царини, так і стосовно окремих практичних заходів. Навіть якщо вказані органи влади мають у цьому плані певну свободу розсуду, їх рішення підлягають контролю з боку Європейського суду з прав людини, який має перевіряти їх відповідність вимогам Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Обсяг свободи дій, що визнається за національними держаними органами, є не однаковим для різних справ і залежить від конкретних обставин. До суттєвих чинників належить характер конвенційного права, про яке йдеться, його важливість для особи та вид дій, що розглядалися.

• Міжнародні органи з дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дуже уважно ставляться до дотримання державами критеріїв обмеження права на приватне життя, закріплених у ст. 8 цього міжнародно-правового акта. У той же час Європейський суд з прав людини, вирішуючи справи, пов’язані зі встановленням правообмежень, застосовує так звану доктрину меж оцінювання, яка випливає, зокрема, з необхідності забезпечити баланс між суверенітетом держав – членів Ради Європи та їх зобов’язаннями згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ураховує різноманітність політичних, економічних, культурних, соціальних та інших ситуацій суспільного життя в цих державах.

• Особливу роль у контролі за дотриманням права на повагу до приватного та сімейного життя відіграє Європейський суд з прав людини. Специфіка діяльності Страсбурзького суду, своєрідність його процедур відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дали йому можливості надзвичайно широко витлумачити норму вказаного правового акта і вийти далеко за межі того, що передбачалося авторами ст. 8 цього міжнародно-правового документа в 1950 р. Згідно з інтерпретацією Страсбурзького суду до сфери приватності віднесені: походження, стать, прізвище, ім’я, громадянство, здоров’я, зовнішній вигляд, дієздатність, фізична і психічна цілісність особи, її право розпоряджатися власним тілом, статеве життя, правовий статус іноземців, право на здорове довкілля, повага до сімейного життя в найбільш широкому розумінні, статус житла, право на недоторканність кореспонденції, право на використання комп’ютерного електронного простору.

• Установлення Європейським судом з прав людини загальних принципів правообмеження має практичне значення, яке полягає в тому, що останні можуть служити критерієм правомірності цієї дії в законодавстві й у правозастосуванні. Недотримання вказаних принципів тягне за собою й порушення закріплених у законодавстві меж реалізації прав людини. Українське законодавство не позбавлене вад, що приводить до констатації Європейським судом з прав людини фактів невідповідності національного законодавства вимогам Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

• Українське законодавство динамічно розвивається в напрямку відповідності міжнародно-правовим зобов’язанням про захист права людини на приватне життя. Однак цей розвиток ускладнюється досить тривалим законодавчим процесом, який суттєво збільшує розрив між моментом прийняття рішення Європейським судом з прав людини або іншим міжнародним контрольним органом з прав людини і набуттям чинності відповідним актом українського законодавства. Отже, в українському законодавстві зберігаються прогалини щодо ефективного правового забезпечення захисту права громадян на приватне життя. Ці прогалини виникли не лише через несвоєчасне усвідомлення змісту права на приватне життя вітчизняним законодавством, а і у внаслідок активної практики Європейського суду з прав людини, який систематично звертається до досвіду різних держав і створює певний правовий стандарт, якого мають дотримуватися сторони Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.