Розділ 2. Закріплення права на приватність в міжнародному праві

1. Універсальні механізми захисту права на повагу до приватного та сімейного життя

Категорія «механізм захисту прав людини» в юридичній літературі до останнього часу не була належно осмислена, а ті дослідження, які проводилися, не мали системного характеру. Досить часто проблема механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина зводилася до аналізування функцій, принципів і діяльності не пов’язаних між собою держави і суспільства, тобто економічні, політичні, ідеологічні та правові компоненти виділялися і розглядалися самостійно, не у взаємозв’язку, що негативно впливає на всю систему заходів стосовно забезпечення прав і свобод людини в суспільстві.

Під терміном «механізми міжнародного захисту прав людини» розуміють систему міжнародних (міждержавних) органів і організацій, що діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини чи їх відновлення у випадку порушення [53].

Як вказує О.Ф. Скакун, механізм правового регулювання – це узята в єдності система правових засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим»)[82, c. 238].

На думку О. Єремєєвої, поняття механізму захисту прав і свобод людини необхідно розглядати в широкому та вузькому розуміннях. У широкому сенсі зазначений механізм має складатися із правових норм, що встановили права і свободи людини і громадянина; юридичних фактів, що є підставою виникнення, зміни або припинення правовідносин; правових відносин; діяльності суб’єктів правозахисної діяльності, у тому числі органів державної влади та ін. Механізм захисту прав і свобод людини і громадянина у вузькому сенсі являє собою сукупність застосовуваних гарантій захисту порушених прав і свобод людини і громадянина. Категорія гарантій прав і свобод людини і громадянина, вважає дослідниця, – це складне поняття, що включає суб’єктів правозахисної діяльності, а також форми і методи захисту, де форми – надані законом умови для захисту порушених прав, а методи – засоби і способи впливу, за допомогою котрих будь-який суб’єкт правозахисної діяльності може захистити основні права і свободи. Причому кожній формі захисту має відповідати певний спосіб або засіб захисту, тобто метод захисту порушеного права. Виходить, суб’єкти правозахисної діяльності і форми захисту займають основне становище, таке, що очолює, а методи захисту – другорядне, підпорядкування.

Важливим компонентом цієї концепції є виділення чотирьох рівнів захисту прав і свобод людини, а отже, і чотирьох видів гарантій, де критерієм класифікації слугує сфера їх застосування. Серед них: міжнародні гарантії; внутрішньодержавні (національні) гарантії; регіональні гарантії прав і свобод людини і громадянина, що забезпечують реалізацію прав і свобод на території окремо взятого регіону; місцеві гарантії, що застосовуються на рівні муніципалітету. Кожному виду гарантій відповідає певний механізм захисту прав і свобод, а саме: міжнародний, національний, регіональний та місцевий[52, c. 4].

Універсальні правозахисні механізми – це органи й організації, які поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і реґіональних кордонів. Ці механізми тією чи іншою мірою пов’язані з основною міжнародною організацією світу – ООН. Це не випадково: по-перше, її членами є майже всі держави світу, по-друге, відповідно до Статуту ООН однієї з основних цілей діяльності цієї організації є «утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості» [53].

На підставі різних критеріїв універсальні механізми захисту прав людини можна класифікувати за кількома підставами: характеру діяльності, правової природи, складу, об’єкту діяльності, терміну діяльності та обсягу повноважень.

За характером діяльності універсальні правозахисні механізми слід підрозділити на судові, квазісудові і несудові.

До числа судових механізмів на універсальному рівні відноситься Міжнародний Суд ООН. Його рішення виносяться в судовому порядку й обов’язкові для виконання державами – сторонами справи, що визнають юрисдикцію Суду. Крім того. Суд володіє контрольними повноваженнями у сфері прав людини (тобто компетенцією оцінювати ступінь додержання державами своїх міжнародних зобов’язань у цій сфері та виносити відповідні рішення), але лише в тих випадках, коли таке повноваження визнано зацікавленою державою на основі міжнародного договору з прав людини.

Приклад квазісудових механізмів – конвенційні (договірні) органи з прав людини. В рамках встановлених міжнародними договорами з прав людини процедур ці органи на регулярній основі оцінюють ступінь дотримання державами-учасницями своїх зобов’язань за відповідними договорами, вказують на недоліки і порушення, виносять рекомендації, спрямовані на більш повне здійснення окремих прав людини. Разом з тим рекомендації договірних органів не мають юридично зобов’язуючого характеру, їх невиконання не тягне за собою санкцій. Не мають договірні органи і яких-небудь засобів примусу до здійснення рекомендацій.

До категорії квазісудових правозахисних механізмів належить також Універсальний періодичний огляд (УПО), що проводиться Радою ООН з прав людини.

До несудових елементів системи міжнародного захисту прав людини належать спеціальні процедури Ради ООН з прав людини, різного роду місії по встановленню фактів, правозахисна діяльність Ради Безпеки, Генерального секретаря ООН, Управління Верховного комісара ООН з прав людини, ряд інших органів і спеціалізованих установ ООН [57].

За правовою природою універсальні механізми захисту прав людини діляться на конвенційні і экстраконвенційні. У першому випадку мова йде про власне нормативну основу міжнародних стандартів прав людини. Саме по собі закріплення норм та принципів прав і свобод людини на рівні конвенцій та пактів, що мають загальнообов’язкову силу для їх держав-учасниць, виступає як самостійний механізм їх забезпечення та захисту.

Це зумовлюється тим, що: а) конвенційні принципи та норми після їх прийняття державою-учасницею стають частиною її внутрішнього законодавства, що надає громадянам цієї держави можливість захищати свої права, посилаючись безпосередньо на положення таких міжнародних договорів; б) більшість держав – учасниць міжнародних договорів з прав людини, діючи добросовісно і послідовно, добровільно виконують свої міжнародні зобов’язання щодо гарантування та забезпечення прав і свобод людини, приводять внутрішнє законодавство та правозастосовчу практику у відповідність до міжнародних стандартів прав людини; в) формальне визнання міжнародних стандартів прав людини слугує орієнтиром для світової спільноти, своєрідним індикатором під час оцінювання ступеня розвиненості демократії та рівня забезпечення прав людини тими чи іншими державами. Держава, яка навіть не є учасницею міжнародного договору з прав людини, однак допускає порушення міжнародних стандартів прав і свобод людини, буде засуджуватися ООН і світовим співтовариством у цілому. Таким чином, конвенційним механізмом забезпечення та захисту прав і свобод людини є закріплення на рівні міжнародних конвенцій та пактів міжнародних стандартів прав людини та зобов’язання держав-учасниць забезпечувати їх визнання, реалізацію та захист. Конвенційні механізми забезпечення та захисту прав людини нерідко є нормативною основою існування інституційних механізмів забезпечення та захисту прав людини [79, c. 10].

За критерієм складу універсальні механізми міжнародного захисту прав людини слід виділяти міжурядові, експертні та змішані.

До міжурядових механізмів захисту прав людини відносяться головні органи ООН, за винятком Міжнародного Суду і Секретаріату, а також створювані ними органи і механізми міжурядового характеру. Так, Рада ООН з прав людини – допоміжний орган Генеральної Асамблеї, заснований нею в 2006 р., – складається з 47 держав-членів. Механізм Універсального періодичного огляду також є міжурядовим.

У числі експертних механізмів можна виділити, наприклад. Консультативний комітет Ради ООН з прав людини, договірні органи з прав людини або спеціальні процедури РПЛ. У всіх цих випадках мандат правозахисного механізму передбачає виконання його експертом в особистій якості або ж групою експертів.

Нарешті, існують правозахисні механізми змішаного складу, у яких беруть участь представники держав, як правило, на рівних з представниками недержавних суб’єктів або окремими особами. В якості прикладу варто навести конфіденційну процедуру скарг в Раді ООН з прав людини, де одне і те ж справа на різних стадіях розглядається і незалежними експертами (в Робочій групі за повідомленнями), і на міжурядовому рівні (РПЛ).

По об’єкту діяльності універсальні механізми захисту прав людини поділяються на механізми розгляду скарг і механізми системного захисту прав людини. Досить часто один і той же міжнародний орган наділений обома видами функцій; при цьому їх правова природа може бути різна. Наприклад, Комітет з прав людини зобов’язаний вивчати доповіді держав-учасниць Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. про вжиті ними заходи щодо втілення в життя прав, визнаних у Пакті, та про прогрес, досягнутий у використанні цих прав. Очевидно, що ці повноваження належать до системного захисту прав людини. Одночасно, Комітет з прав людини компетентний отримувати і розглядати повідомлення від держав-учасників Пакту про те, що яка-небудь держава не виконує своїх зобов’язань за Пактом. Крім того, згідно з Факультативним протоколом до Пакту Комітет уповноважується приймати і розглядати повідомлення від осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення державою-учасником якого-небудь із прав, викладених у Пакті, за умови, що зацікавлена держава визнала його відповідну компетенцію. Ці приклади ілюструють функції з розгляду скарг Комітетом з прав людини.

До механізмів розгляду скарг відносяться конфіденційна процедура скарг, існуюча в Раді ООН з прав людини, аналогічні механізми в рамках МОП, Комісії ООН зі становища жінок і ЮНЕСКО, а також деякі елементи діяльності договірних органів з прав людини. Крім цього, індивідуальні повідомлення про порушення прав людини розглядаються тематичними спеціальними процедурами РПЛ.

Повноваженнями в області системного захисту прав людини мають всі універсальні правозахисні механізми. Навіть якщо їх рекомендації та зауваження ґрунтуються виключно на розгляді індивідуальних повідомлень (що можливо тільки в теорії), вони можуть прямо або побічно реалізовувати системне зміцнення діяльності держави по забезпеченню прав людини.

Деякі універсальні механізми захисту прав людини займаються тільки системними питаннями. Наприклад, в рамках Універсального періодичного огляду розгляд індивідуальних повідомлень про порушення прав людини не передбачено. З договірних органів з прав людини поки що не володіють аналогічною компетенції Комітет з прав дитини. Комітет із захисту прав всіх трудящих мігрантів та членів їх сімей і Комітет з економічних, соціальних і культурних прав.

За критерієм терміну діяльності серед універсальних механізмів захисту прав людини слід виділити тимчасові і безстрокові.

Тимчасові механізми створюються на певний термін чи для виконання певної задачі. Наприклад, мандати тематичних спеціальних процедур Ради ООН з прав людини засновуються строком на 3 роки, державних – на 1 рік, якщо резолюцією не передбачено інше, посаду спеціального доповідача щодо порушень прав людини на окупованих палестинських територіях – «до закінчення ізраїльської окупації» і т. д. Зазвичай тимчасовий характер носять спеціальні правозахисні механізми – різного роду місії по розслідуванню і встановленню фактів і т. д.

Багато універсальних механізмів захисту прав людини не мають визначеного строку повноважень і, отже, є безстроковими. Звичайно, деякі договірні органи можуть припинити своє існування в разі денонсації договорів усіма їх учасниками, а органи і процедури ООН – у разі їх скасування (як це, наприклад, сталося з процедурою періодичних доповідей держав у 1980 р. або Комісією ООН з прав людини у 2006 р.). Такі випадки, однак, носять рідкісний характер.

Нарешті, за обсягом повноважень серед універсальних органів, що займаються захистом прав людини, слід виділити всеосяжні і з обмеженими повноваженнями. Повноваження при цьому можуть бути обмежені по предмету і за географічним охопленням.

Немає жодного універсального органу або механізму, який мав би абсолютні повноваження в галузі захисту прав людини. Це випливає з того, що основними гарантами прав людини є держави, а міжнародні міжурядові організації і механізми відіграють у цьому процесі допоміжну роль. Разом з тим, Генеральна Асамблея або Рада ООН з прав людини в принципі можуть прийняти до розгляду будь-яке правозахисне питання, що виходить з будь-якої точки планети. Процедура Універсального періодичного огляду застосовна до всіх держав - членів ООН і, з урахуванням широкого предмета (крім договірних та добровільних зобов’язань держав у її компетенцію входять Статут ООН, Загальна декларація прав людини і застосовні норми міжнародного гуманітарного права), також може вважатися всеосяжною.

Діяльність ряду універсальних механізмів захисту прав людини обмежена географічно. Це, наприклад, державні спеціальні процедури, засновані Радою ООН з прав людини, або договірні органи з прав людини, які діють виключно у відношенні держав, що визнали їх компетенцію шляхом ратифікації відповідного міжнародного договору з прав людини або факультативного протоколу до нього.

Деякі правозахисні механізми у своїй діяльності обмежені предметом відання, тобто мають право діяти у суворо визначеній області.

На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що універсальна система захисту прав людини носить різносторонній і розгалужений характер, поєднуючи в собі різні, з точки зору правової природи, повноваження, склад, обсяг і строком дії механізми [57].

Для встановлення універсальних механізмів захисту права на повагу до приватного та сімейного життя, першочергово необхідно розглянути універсально-організаційні механізми.

Захист прав людини пов’язаний з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. Універсальні органи із прав людини мають компетенцію, що поширюється на значну кількість держав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов'язково пов’язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом, хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни [43].

Статут зобов’язує головний орган ООН – Генеральну Асамблею ООН – приділяти особливу увагу захистові прав людини. У 1948 р. вона прийняла Всезагальну декларацію прав людини, а після цього цілу низку міжнародно-правових актів, які торкаються різноманітних аспектів правозахисної діяльности (про громадянські, політичні, культурні права, заборону геноциду, апартеїду, расової дискримінації тощо). Питання прав людини розглядають в Головних комітетах Асамблеї, а також у її допоміжних органах (наприклад, у спеціальних комітетах з дискримінації, проти апартеїду тощо) [1].

Особливе місце серед універсальних механізмів захисту права на повагу до приватного та сімейного життя посідає Комісія з прав людини – універсальний орган, повноваження якого не пов’язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав–членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розуміння прав людини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері. У 2006 році Комісію з прав людини замінила Рада ООН з прав людини.

Даний орган має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Важливим повноваженням Ради ООН з прав людини є розгляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. З 1967 р. відповідно до рішення ЕКОСОР Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини. У 1970 р. ЕКОСОР в Резолюції 1503 затвердила процедуру розгляду Комісією із прав людини повідомлень про масові порушення прав людини. Комісія не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту.

Відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, наступний орган, що являється втіленням універсального механізму захисту прав людини є Комітет з прав людини, який створено у 1977 р. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав-учасниць Пакту. Комітет розглядає доповіді держав-учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст. 40). У разі, якщо держава зробить заяву згідно зі ст. 41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобов’язань за Пактом [4].

Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Протокол встановлює процедуру розгляду таких скарг. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню. Рішення Комітету є рекомендаціями [5].

У рамках ООН було розроблено безліч міжнародних договорів про захист прав людини, що розвивають положення Всезагальної декларації, щодо окремих груп прав чи окремих прав, закріплених у ній. Однак, якщо Декларація прав, як ми пам’ятаємо, формально не є ні для кого обов’язковою, але стала такою фактично для всіх держав, то вищевказані договори юридично обов’язкові для виконання державами, але тільки тими, котрі їх підписали і ратифікували. Це насамперед стосується затвердженого в 1966 р. Пакту про громадянські та політичні права і про соціальні й економічні права (перший набув чинности 23 березня 1976 р., а другий – 3 січня 1976 р.). Ці документи (а також Протоколи до Пакту про громадянські і політичні права), разом із Всезагальною Декларацією складають основне джерело міжнародного права в галузі захисту прав людини – Міжнародний білль про права людини.

У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН із Організацією пов’язані різні установи, створені міжурядовими угодами в галузі економіки, соціальних відносин, культури, освіти, охорони здоров’я та ін. Спеціалізовані установи є постійно діючими міжнародними організаціями, які працюють на підставі власних статутів і угод з ООН [1].

Однак варто пам’ятати, що такого роду вищі органи – завжди більше політичні організації, ніж правозахисні, тому вони оцінюють ситуацію не стільки з точки зору наявності чи відсутності порушення прав людини, скільки з точки зору політичної доцільності чи недоцільності покарання держави-порушника. І в будь-якому випадку вони ніколи не розглядають окремі порушення, якщо вони не носять масовий чи грубий характер [53].

Крім того, як зазначає Литвиненко І.Л., діяльність більшості органів має сесійний характер, вони не спроможні вживати експертні заходи в умовах кризи, не володіють механізмом застосування заходів примусу та відповідальності [64, c. 274].

Перша спроба подалати вказані недоліки була зроблена ще у 1990 р., коли Генеральна Асамблея ООН скликала Всесвітню конференцію з прав людини. Було зазначено, що результативність діяльності та механізмів ООН у сфері прав людини, не велика, і одним з шляхів вирішення проблеми мало стати запровадження Верховного комісара з прав людни, який розпочав свою діяльність з 1993 року і на якого поклали обов’язок координації ООН у сфері прав людини, прийняття заходів, які б підвищували ефективність органів ООН. Проте варто зазначити, що він не розглядає окремі скарги, а здійснює загальне реагування політичними засобами, має право звертатися в різні органи та до держав із проханням звернути увагу, взяти до відома.

Але і запровадження посади Верховного комісара лише на певний час відкликало вирішення проблеми докорінного реформування універсальної системи захисту прав людини в рамках ООН, яка з новою гостротою постала протягом останніх років. Практика показує, що повноваження щодо захисту прав людини перебирають на себе окремі країни.

Основним напрямком співробітництва держав у сфері прав людини є прийняття відповідних конвенцій та договорів. Більшість із цих договорів мають власні механізми, засоби контролю щодо виконання державами взятих на себе зобов’язань. А з огляду на те, що ухвалюються вони, як правило, в рамках ООН, це дало підстави позиціонувати ці контрольні та інші органи як універсальну систему захисту прав людини [64, c. 276].

Міжнародне право встановило досить високий стандарт розуміння того, яким має бути за змістом право на повагу до особистого життя.

Протягом другої половини ХХ ст. право на приватність уже було закріплено в усіх універсальних міжнародно-правових договорах про права людини. При цьому в міжнародних договорах збереглися підходи до закріплення такого права, закладені ще Загальною декларацією прав людини. Ціла низка міжнародних угод з прав людини має посилання на приватність як на право. Отже, якщо до другої половини ХХ ст. визначальним був вплив національного законодавства на формування міжнародно-правового уявлення про право на приватне життя, то з укладенням основних міжнародних договорів про права людини і створенням міжнародних органів контролю за їх дотриманням національне законодавство відчуло на собі помітний вплив міжнародно-правової практики щодо розуміння і змісту права на приватність.

Міжнародне право містить найбільш загальну формулу права на приватне життя, яку держава могла б імплементувати в своє національне законодавство без загрози порушити вітчизняну правову доктрину й без звинувачень у порушенні міжнародних договірних зобов’язань. У той же час, незважаючи на широкі повноваження й ту важливу роль, яку відіграють у міжнародних правовідносинах головні органи ООН, а також попри те, що більшість міжнародно-правових актів оперує однаковим понятійним апаратом щодо права на приватне життя, основні функції в захисті прав людини на приватність виконують спеціалізовані міжнародні правозахисні органи й установи – як універсальні, так і регіональні.

Універсальна модель організації й зовнішня форма вираження захисту права на приватне життя віддзеркалюються на регіональних моделях, у результаті чого створюється й функціонує наступна схема: існує організація (універсальна або регіональна), у рамках якої розробляється міжнародний документ (універсальний або регіональний) загального характеру про захист прав людини з каталогом цих прав, де одним із вагомих прав людини є право на приватне життя.

Універсальні міжнародні договори містять лише зміст права на приватне життя й не торкаються питання про можливості та шляхи його обмеження. Це дає змогу розглядати такі договори як такі, що не посягають на культурологічні й законодавчі особливості національного законодавства держав, які є їх сторонами [67, c. 74].