ЗМІСТ

ВСТУП .…………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ…………………………...7

1.1. Загальні підходи до сучасного розуміння права на повагу до приватного і сімейного життя.…………………… …………………………………………….7

2. . Зміст права на повагу до приватного і сімейного життя в міжнародному праві та критерії його обмеження. ………………………………………… 21

РОЗДІЛ 2. ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВА НА ПРИВАТНІСТЬ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ ………………………………………………….35

2.1. Універсальні механізми захисту права на повагу до приватного та сімейногожиття ………………………………………………………………….35

2.2. Регіональні механізми захисту права на повагу до приватного та сімейного життя…………………….……………………………………………48

РОЗДІЛ 3. ВПРОВАДЖЕННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ ЗАХИСТУ ПРИВАТНОСТІ ДО ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ………………………………………………………59

3.1. Право особи на повагу до приватного та сімейного життя в Україні…………………………………………………………………………....59

3.2. Судова практика вирішення спорів щодо права на повагу до приватного та сімейного життя……………………….………………………………………….71

ВИСНОВОК …………………………………………………………………….92

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….....97

 

ВСТУП

Актуальність теми. Права і свободи людини - одна з найактуальніших і донині тем, досліджуваних філософами, юристами, політологами. Із древніх часів історія знає періоди, коли за особистістю взагалі заперечувалася яка-небудь наявність домагань до суспільства, держави. У поняття прав людини різні народи й зараз вкладають зовсім неоднаковий зміст. Але саме в їхньому визнанні й забезпеченні з боку держави криється одна з найважливіших умов розвитку суспільства й кожної особистості окремо.

Актуальність проблеми для сучасного українського суспільства підсилюється ще й тим, що в рамках проведення реформи, що почалася ще у 1991 році, визнані й конституційно закріплені основні права і свободи людини й громадянина відповідно до міжнародно-правових стандартів. Ця обставина поставила перед вітчизняною правовою наукою ряд конкретних завдань. Серед них обґрунтування змісту обсягу й механізму захисту прав людини. До одного з основних і найбільш актуальних відноситься право на недоторканність приватного життя. В епоху наукового прогресу змінюються аспекти взаємин людини й суспільства. З однієї сторони демократизація суспільних процесів призводить до визнання необхідності розширення свободи особи й посилення її правової охорони, з іншої, розвиток електроніки, створення єдиної багаторівневої системи комп’ютерів, що дозволяє фіксувати різноманітні сторони життя людини, усе більше вторгаючись у сферу його свободи. Ці тенденції повинні знайти адекватне відбиття в сфері діючого права. Також необхідно відзначити й те, що динамічний розвиток телекомунікаційної інфраструктури суспільства й розробка нових технологічних рішень в області обміну інформацією містить і ряд негативних обставин, серед яких, насамперед, необхідно відзначити використання злочинцями засобів зв’язку при координації дій, плануванні, підготовці й реалізації злочинних задумів.

Приведення національного законодавства у відповідність із загальновизнаними міжнародними правовими стандартами прав людини є одним з пріоритетних завдань Української держави. Така діяльність не обмежується часом, а має бути постійною і здійснюватися згідно з розвитком уявлень про зміст прав людини міжнародних органів, які уповноважені тлумачити міжнародні договори про права індивіда. Одним з таких прав людини, що є досить значним за обсягом і надзвичайно складним з точки зору забезпечення його дотримання, є право на повагу до особистого життя, яке ще називають «право на приватність».

Міжнародне право встановило досить високий стандарт розуміння того, яким має бути за змістом право на повагу до особистого життя. Наближення українського законодавства та його практики до цього стандарту відбувається у доволі складних умовах проведення правової реформи і поступового усвідомлення реальних цінностей прав окремої людини. Як свідчить світовий досвід, такий процес може бути достатньо тривалим. У свою чергу, відповідне реформування національного законодавства відбувається не лише як наслідок імплементації норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Пріоритетність для України вступу до Європейського Союзу ставить питання про ефективність створених у державі правових процедур захисту прав людини, зокрема такого з них, як право на повагу до особистого життя.

Таким чином, підвищена увага прав громадян на приватне життя – не випадкова, оскільки зазначений правовий інститут, з одного боку, у значній мірі пов’язаний з виконанням правоохоронними органами своїх обов’язків, а з іншого боку – містить у собі безліч нерозв’язаних теорією й практикою питань, пов’язаних із забезпеченням і захистом зазначеного конституційного права.

Проблема встановлення сутності права на повагу до приватного та сімейного життя обумовлена відсутністю єдиного підходу до визначення приватності, висвітлення змісту розглядуваного права, механізмів захисту, що зумовлює необхідність вивчення та узагальнення робіт вітчизняних і зарубіжних учених – представників різних галузей юридичної науки. Зокрема, дану проблематику досліджували такі науковці: Ільченко С.А., Кириченко Ю.В., Крилова О.В., Мамедов С.Н., Мішуровська С.Т., Муравйов В. І., Плугатар Т.А., Рабінович С.П., Руднєва О.М., Серьогін В.О., Стефанчук Р.О., Стрекалов А.С., Тракало Р.І. та інші.

Мета й завдання дослідження. Головною метою роботи є розкриття змісту права людини на повагу до приватного життя відповідно до найважливіших міжнародно-правових договорів, що містять це право, та актів їх застосування Комітетом з прав людини та Європейським судом з прав людини, визначення особливостей подальшої імплементації цих зобов’язань у законодавство України, а також окреслення основних напрямків підвищення ефективності реалізації цієї норми на національному рівні. Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішити такі завдання:

• охарактеризувати підходи до розуміння сутності права людини на приватне життя;

• встановити зміст права на повагу до приватного та сімейного життя та критерії його обмеження;

• розкрити природу й сутність права на приватне життя людини на підставі універсальних і регіональних механізмів його захисту;

• висвітлити розвиток інституту права людини на приватне життя в Україні;

• визначити особливості застосування ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод в українській судовій практиці;

• оцінити сучасний рівень дотримання міжнародно-правових норм про право людини на приватне життя в законодавстві України;

Об’єктом дослідження являється право на повагу до приватного та сімейного життя як загальновизнане міжнародною спільнотою право людини.

Предметом дослідження стало право на повагу до приватного та сімейного життя як гарантоване Конституцією України право людини.

Методи дослідження. В основу роботи покладено наукові методи та принципи, властиві як загальній теорії права, так і науці міжнародного права з притаманними їй специфічними особливостями. У роботі використані діалектичний, історико-правовий, формально-логічний, порівняльно-правовий, спеціально-юридичний методи, системно-структурний метод дослідження, а також метод системного аналізу. Так, діалектичний метод застосовувався для дослідження розвитку інституту права людини на приватне життя і встановлення зв’язку цього права з іншими правовими явищами та правами [п.1.1, п. 3.1]; історико-правовий метод – для доктринальної характеристики права на приватне життя на різних етапах його розвитку [р. 2]; формально-логічний метод – для визначення поняття «право на приватне життя» [р. 1]; порівняльно-правовий та спеціально-юридичний методи – для з’ясування співвідношення норм національного законодавства та універсальних і регіональних міжнародно-правових документів щодо права людини на приватне життя [р. 2, р. 3]; системно-структурний метод – для з’ясування місця права на приватне життя в системі прав людини та характерестики змісту цього права [р.1]; метод системного аналізу – для з’ясування ефективності норм, спрямованих на захист права на приватне життя [п. 3.2.].

Структура роботи побудована відповідно до мети та завдань дослідження і складається із вступу, трьох розділів, що містять шість підрозділів, загальних висновків, а також списку використаних джерел.

Розділ 1. Загально-теоретичні засади

1. Загальні підходи до сучасного розуміння права на повагу до приватного і сімейного життя

Коли юристи говорять про юридичне право (систему формально обов’якових правил поведінки, санкціонованих і встановлених державою), враховують його подвійний зміст: право у суб’єктивному значенні (суб’єктивне право) і право в об’єктивному значенні (об’єктивне право).

В разі винекнення конкретних правовідносин, їх учасники набувають конкретно-визначені суб’єктивні права і юридичні обов’язки, які не слід змішувати з об’єктивними правами і обов’язками абстрактного суб’єкта.

Об’єктивне право (право в об’єктивному сенсі) – це абстрактно-загальні норми позитивного права, що передбачають для фактично різних суб’єктів права формально рівні юридичні умови і можливості для реалізації в конкретних правовідносинах їх правомірних цілей та інтересів – набуття і здійснення ними своїх конкретних, індивідуально-визначених суб’єктивних прав, створення і виконання ними своїх конкретних, індивідуально-визначених юридичних обов’язків [71, c. 508].

Суб’єктивне юридичне право (право у суб’єктивному значенні) – це індивідуалізоване право, яким визначається вид і міра можливої поведінки суб’єкта права, що забезпечується, охороняється і захищається відповідними державними органами.

Суб’єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний інтерес: матеріальний, духовний, політичний, сімейний тощо. Для задоволення цього інтересу особі надаються певні правові можливості. Можлива поведінка щодо реалізації певного інтересу становить зміст суб’єктивного права і заснована на бажанні уповноваженої особи. Межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами позитивного права. Суб’єктивне право безпосередньо пов’язане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи [82, c. 230].

Серед переліку прав людини, який включає у себе політичні, соціально-економічні та соціально-культурні права, особливе місце належить захисту особистого або приватного аспекту життя людини. Приватність (від латин. privatus – приватний, окремий, домашній) тісно пов’язана з людською гідністю. Л.В. Красицька в своїй дисертації, яка присвячена правам на життя, здоров’я, свободу і особисту недоторканість, приходить до висновку, що їхня суть полягає в наступному: 1) вони належать людині внаслідок народження і є природними правами; 2) відносно них не допускається правонаступництво, тому що людина володіє ними довічно; 3) дані права зовсім позбавлені економічного змісту, їм властива така якість, як нетоварність; 4) вони тісно пов’язані з особистістю та індивідуалізують особу; 5) гарантуються з боку держави посиленими засобами [58, с. 7].

Така ознака, як спрямованість на індивідуалізацію особистості, є характерною для всього комплексу особистих немайнових прав. На думку Давидова Н. О. особистим немайновим правам притаманні наступні ознаки: а) особисті немайнові відносини є особистими; б) особисті немайнові права утворюються у духовній сфері та не мають майнового змісту; в) нематеріальні блага являють самостійну цінність для їх носія; г) дані суб’єктивні права не передаються; д) особисті немайнові права є довічними; е) особисті немайнові права є загально регулятивними; є) об’єктом особистих немайнових прав та особистих немайнових відносин виступають особисті немайнові блага; ж) особисті немайнові права мають специфічні підстави виникнення та припинення [46, c. 9]. Не виключенням являється і право людини на повагу до приватного та сімейного життя.

Світова практика визначення того, що саме означає право на приватність, має досить давню історію. Наприклад, у звіті британського парламенту 1763 року знаходимо такі рядки: «Найбідніша людина може оголосити непокору владі корони, перебуваючи у стінах власного помешкання. Це помешкання може бути руїною з дахом, що здригається від вітру та протягів, до нього може увірватися буря і дощ, але король Англії до нього увірватися не може. Вся його сила закінчується біля порога старого житла». Першою спробою визначити право на приватність була пропозиція одного з найвідоміших американських юристів, члена Верховного Суду США Луїса Брандейса з колегою Семюелем Уорреном, які у 1890 році визначили право особи «бути залишеною у спокої» (right to be left alone) від втручання держави. Л. Брандейс переконував, що приватність – найцінніша з демократичних свобод, особливо у зв’язку з розвитком нових форм бізнесу та науково-технічним прогресом, і виступав за те, щоби вона була відображена в Конституції США. Більшість країн світу визнають право на приватність, яка має різні прояви. Конституції багатьох країн передбачають такі аспекти приватності, як право на недоторканність житла та таємницю кореспонденції [76, c. 228].

Загальновідомо, що міжнародно-правові стандарти як найбільш прогресивні міжнародно-правові принципи і норми визначають зміст і обсяг права на недоторканність приватного життя, гарантії його реалізації, а також зобов’язання держав та форми співробітництва між ними щодо забезпечення зазначеного права в межах національного правопорядку та в міжнародних відносинах. Правова регламентація особистих прав обумовлена не тільки міркуваннями гуманітарного чи політичного характеру, а й економічними причинами. Перехід до економіки ринкового типу і пов’язана із нею свобода підприємництва створюють основу економічної свободи особистості. Економічна ж свобода породжує об’єктивну необхідність в свободі особистій, духовній [45, с.719].

Відповідно до ст. 12 Загальної декларації прав людини, ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань [2].

У подальшому положення Загальної декларації були деталізовані та розширені в інших міжнародно-правових актах. Наприклад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права ст. 17 визначив, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію [4].

У свою чергу, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ст. 8 встановлює, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Відповідно, органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб [3]. Потрібно наголосити, що зміст жодної з чотирьох зазначених правочинностей не є самоочевидним. Не є він повністю з’ясованим і в рішеннях Європейського суду з прав людини.

У Кодексі поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку закріплено етичні норми для працівників поліції та інших правоохоронних органів держав, у тому числі і щодо захисту права на приватність. Так, у ст.  4 зазначено, що відомості конфіденційного характеру, що отримують посадові особи з підтримання правопорядку, зберігаються в таємниці, якщо виконання обов’язків або вимоги правосуддя не вимагають іншого. За характером своїх обов’язків посадові особи з підтримання правопорядку отримують інформацію, яка може належати до особистого життя інших осіб або потенційно зашкодити інтересам таких осіб і особливо їх репутації. Слід проявляти більшу обережність при збереженні та використанні такої інформації, яка розголошується тільки при виконанні обов’язків або з метою правосуддя. Будь-яке розголошення такої інформації в інших цілях є повністю неправомірним[6].

При застосуванні положень ст. 8 Конвенції Суд щоразу постає перед проблемою інтерпретації ситуації, учасниками якої є заявники, у світлі положень вказаної статті. З іншого боку, особливі обставини справи змушують Суд вдаватись до інтерпретації й переінтерпретації змісту прав на повагу до приватного і сімейного життя, – уточнюючи, доповнюючи чи відмежовуючи їх від суміжних прав чи інтересів та визначаючи межі сфери їх застосування [78, c. 211].

Аналізуючи підходи Суду у розумінні досліджуваного права, Фулей Т. приходить до висновку, що в його рішеннях ніколи не давалась вичерпна характеристика поняття «приватне життя», що це поняття, на думку Суду, є широким і вичерпному визначенню не піддається [89, c. 229].

Як зазаначає Дудаш Т. І. зміст поняття «приватне життя», охоплює як фізичну, так і моральну сторони життя індивіда, тобто ту сферу, в якій людина може вільно здійснювати розвиток та удосконалення власної особистості для розвитку міжлюдських стосунків. Так, повага до такого життя охоплює певною мірою право індивіда вступати і розвивати стосунки з іншими людьми та із зовнішнім світом, право на самоідентифікацію, включаючи сферу сексуального життя [50, с. 226].

До основних ознак (юридично значущих) приватного життя належать:

• Соціальний характер. Про приватне життя як антипод публічного є сенс вести мову тільки в умовах людського суспільства.

• Персоніфікованість. Приватне життя стосується тільки конкретної особи, нерозривно пов’язане з нею як представником людської спільноти.

• Нерольовий характер. У будь-яких відносинах, що складають приватне життя особи, вона виступає не як представник певної соціальної групи чи виконавець певної соціальної ролі, а як неповторна особистість із власним внутрішнім світом.

• Гомоцентризм. Приватне життя концентрується навколо відповідної людини, має індивідуалістичну спрямованість.

• Непублічний характер. Приватне життя не знає влади-підпорядкування, це царина «приватного суверенітету» конкретної особи.

• Негласний характер. Відомості про ті чи інші аспекти приватного життя за загальним правилом вилучені з поля зору громадськості. Які аспекти свого приватного життя, в якому обсязі та в який момент робити надбанням громадськості, за власним розсудом визначає виключно особа.

• Відсутність соціальної значущості. Аспекти приватного життя не мають суттєвого значення для суспільства і держави і, як такі, не підлягають правовому регулюванню, а потребують тільки правового забезпечення (охорони і захисту).

• Юридична правомірність чи, принаймні, легальність. Поведінка людини у сфері власного приватного життя не повинна суперечити правовим приписам, посягати на права і свободи інших осіб. Вчинення протиправних дій у межах приватних відносин (і навіть інтимних) автоматично переводить ці відносини в розряд правових і тягне за собою юридичну відповідальність [81, c. 62].

В основі концепції приватного життя лежить ідея вираження власної індивідуальності. У цьому зв’язку до сфери приватного життя входить право особи на самовизначення, зокрема право на вибір імені та вибір сексуальної орієнтації. Питання статевої приналежності (добровільна зміна статі) та внесення змін до офіційних документів для засвідчення зміни статі також стосуються приватного життя.

Право на повагу до приватного життя має також фізичний аспект. Такі дії, як фізичне насильство, дисциплінарні тілесні покарання можуть бути порушеннями права на повагу до приватного життя, оскільки вони загрожують фізичній та моральній недоторканності особи. Фізична недоторканність особи означає також недопущення небажаного медичного втручання: заходи примусового лікування (наприклад, аналіз крові), тимчасове утримання особи в психіатричній клініці без відповідного рішення суду, примусовий гінекологічний огляд особи, яка перебуває під вартою, порушують серйозні питання в контексті захисту приватного життя. Таким чином, навіть найменше медичне втручання, якщо воно здійснюється без згоди особи, розглядається Європейським Судом як втручання у право на повагу до приватного життя.

Останні тенденції в практиці Суду свідчать, що стаття 8 може застосовуватись для захисту соціальних інтересів. Так, Суд визнав, що стаття 8 може стосуватися права членів національних меншин на традиційний спосіб життя, зокрема використовуючи особливі помешкання (наприклад, для ромів), що безпосередньо пов’язано з їхньою національною ідентичністю.

Останнім часом набуває поширення такий термін як, «прайвесі» (privacy), який перекладається як таємниця, усамітнення, приватне життя та становить особливу правову категорію в англо-американській правовій системі. Він включає таємницю та недоторканість приватного життя, його інтимну сферу. І хоча такий термін не має аналогів в українській мові, він набуває поширення у зв’язку з постійним зростанням інтересу вітчизняних правознавців до між- народних стандартів визначеності та захисту особистих немайнових прав. Термін «прайвесі» вживається як такий, що означає приватне життя, в інших випадках – право на приватне життя, а також іноді ним позначається право на захист недоторканості приватного життя. Американські дослідники все більше використовують його як складову ширшого поняття «особиста свобода», виходячи з того, що без прайвесі немає свободи [77, c. 18].

Деякі дослідники вважають, що якщо приватна інформація про людину має грошове вираження, то вартість цієї інформації залежить від важливості (посади, репутації, авторитету та ін.) людини. Як правило, прайвесі намагаються захистити заможні та високопосадові особи, які встановлюють контроль за такою інформацією. Звичайні громадяни не в змозі йти цим шляхом, а отже, закон їх фактично не захищає. Проте рядом національних судів підтримується принцип, за яким державні посадові особи й інші громадські діячі мають передбачати високий рівень суспільного інтересу до їх приватного життя. Практика застосування цих норм напрацьована Європейським судом з прав людини, який неодноразово звертав увагу на необхідність обмеження прав на таємницю приватного життя осіб окремих категорій, зокрема, так званих «публічних осіб». До них можна віднести таких, що наділені певними владними повноваженнями або популярних в інших сферах суспільного життя, які, погоджуючись з рівнем своєї популярності, мають бути готовими до того, що до їх приватного життя суспільство буде виявляти більше зацікавленості, ніж до звичайної пересічної людини. Отже, ступінь відкритості інформації про таких осіб має бути ширшим. Зазначений принцип знаходить втілення у численних рішеннях Європейського суду. За їх змістом, «особа, яка вирішила шукати собі місце в державній установі, має погодитися на певні необхідні наслідки такої участі в громадській діяльності. Вона ризикує підлягати прискіпливому аналізові, включаючи подробиці її особистого життя».

Отже, особи, відомі у суспільстві, мають прийняти вищий ступінь втручання в їх особисте життя, ніж пересічні особи; чим поважнішим є громадський діяч та інформація для розголошення, тим вищим є ступінь допустимого втручання. Отже, виявляється необхідним не лише визначити межі втручання у приватну сферу, а й зміст самого права на приватний простір та особисте життя. Воно включає заборону на збір, зберігання, використання та розповсюдження інформації про приватне життя особи без її згоди; право на ознайомлення з інформацією, яка зібрана про особу у встановленому порядку та контроль за нею; право на захист честі, гідності, ділової репутації, доброго імені; право на захист персональних даних; на таємницю зв’язку (листування, телефонні розмови, телеграфні та електронні повідомлення тощо); право на недоторканість житла, а також на таємниці: лікарську, усиновлення, сповіді та інші види професійної таємниці [60, c. 104].

Узагальнюючи думки вчених, можна виокремити два основних підходи до визначення категорії «приватне життя». Перший із них полягає у перелічені елементів його змісту. При цьому загальна кількість елементів, їхні види, класифікація у різних авторів відмінна. Класифікація проявів приватного життя за певними сферами життєдіяльності дозволяє нам розкрити даний термін як цілісний соціальний комплекс і надає більш повне уявлення про те, що може зачіпатися при охоронні недоторканності приватного життя. Водночас, за відсутності загального визначення приватного життя такий підхід не дає змоги відповісти на питання про те, що об’єднує всі прояви приватного життя в єдине ціле, що є спільного між ними. Загалом, відсутність загального, синтезованого поняття приватного життя суттєво підвищує ступінь суб’єктивізму при визначенні тих чи інших його елементів.

Другий підхід до визначення поняття приватного життя полягає у прагненні не перелічити всі елементи приватного життя, а виокремити його найбільш суттєву, констатуючу ознаку чи декілька таких ознак. Такий підхід не вимагає більш менш точного значення меж приватного життя. Його прибічники вважають, що необхідності вказівки всіх можливих сторін приватного життя людини немає, – це лише підвищить ризик прогалин.

Слід зазначити, що двома названими підходами до визначення приватного життя наукова думка не обмежується. У спеціальній літературі приватне (особисте) життя визначається як фізична і духовна сфера буття людини, що контролюється самим індивідом, тобто вільна від спрямованого зовнішнього впливу, окремий прояв особистої свободи, яка дозволяє людині усамітнюватися, спілкуватися із близькими їй особами та самовиражатися поза межами виконання службових обов’язків; частина людського буття, яка має бути вільною від стороннього втручання через свій виключно особистісний, внутрішній характер і значущість для індивіда тощо.

На думку Серьогіна В. приватне життя – це сфера життєдіяльності людини, що являє собою сукупність явищ, які характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов’язані з виконанням нею публічних функцій і вилучені з поля зору громадськості. Під приватним життям як предмет правого впливу, автор розуміє систему суспільних відносин, що характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов’язані з виконанням нею публічних функцій, вилучені з поля зору громадськості й як такі охороняються і захищаються правом [81, c. 61].

Переважна більшість прихильників такого підходу визначальною характеристикою приватного життя розглядають автономію суб’єкта, непідпорядкованість цієї сфери життєдіяльності особи безпосередньому контролю з боку державних органів, громадських об’єднань, інших осіб.

Остаточне вирішення питання щодо позначення відповідної сфери життя людини є неможливим без розкриття змісту термінів «особисте життя» та «приватне життя». Згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови термін «особистий» означає «який є власністю окремої особи, безпосередньо належить їй; персональний, власний; який безпосередньо стосується якої-небудь особи, пов’язаний з нею; який виражає індивідуальні особливості, нахили якої-небудь особи; який здійснюється безпосередньо, не через інших осіб; який здійснюється ким-небудь від власного імені», а термін «приватний» – «який належить окремій особі (особам); не державний, не суспільний; який утримується коштом однієї або кількох осіб; пов’язаний з індивідуальним господарюванням; який займається індивідуальним господарюванням, володіє чим-небудь індивідуально». Схожі значення цих термінів надаються й в інших виданнях. Тобто йдеться про те, що за своїм змістом термін «приватний» є більш прийнятним для позначення цієї сфери життя людини, ніж термін «особистий». На думку Кириченко Ю.В., термін «приватний” більше охоплює своєрідне автономне середовище життя людини, природні особисті інтереси, спосіб їх реалізації тощо, а також взаємовідносини з іншими особами та із зовнішнім світом, з чим важко не погодитись. Крім того, у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та правозастосовній практиці Європейського Союзу з прав людини пріоритет віддається терміну «приватне життя”[55, c. 36].

Як зазначає В. І. Бобрик, право на приватність у міжнародно-правовому аспекті тісно пов’язане з правом на повагу до приватного життя, які досить часто ототожнюються. Поява останнього терміну в українському правовому полі також зумовлена впливом на українську юриспруденцію норм міжнародно-правових актів та практики їх застосування міжнародними правозахисними органами. У цьому аспекті найбільшого значення набувають Конвенція та практика застосування її норм Судом [42, c. 87].

Конструкція «право на повагу до приватного життя», так як всяке безумовне «право на повагу», претензії на повагу «по праву» – це дещо дивне, плід безпристрасного юридичного формалізму. Наведене твердження, хоча й слушно вказує на деяку суперечливість формулювання цієї статті Конвенції, видається дещо категоричним. Адже, по-перше, існують певні об’єктивні соціальні цінності, що заслуговують саме на безумовну повагу; по-друге, у конструкції «право на повагу», котра, як і загалом інститут невід’ємних прав людини, є прикладом взаємопроникнення й «взаємонакладення» вимог моралі і права, відображено офіційне юридичне визнання саме таких цінностей. Об’єкт будь-якого абсолютного суб’єктивного права становить водночас і цінність у рамках існуючої суспільної моралі і, відповідно, об’єкт «поваги». Безперечно, при цьому йдеться про повагу не в її суб’єктивному аспекті (почуття поваги), а в юридичному плані (вияв поваги). Відмінність між висловами «право на приватне життя» і «право на повагу до приватного життя» полягає, вочевидь, у наявності в останньому випадку певних позитивних юридичних обов’язків, котрі покладаються на зобов’язаних осіб [78, c. 211].

У національному законодавстві поняття «повага до приватного життя» не має офіційного тлумачення, загальновизнаного визначення, як і немає єдності серед науковців щодо його змісту та обсягу. Для більш чіткого його з’ясування ключове значення має тлумачення слів «повага» та «приватне життя». В Новому тлумачному словнику української мови «повага» визначається як почуття шани, прихильне ставлення, що ґрунтується на визнанні чиїх-небудь заслуг, високих позитивних якостей когось, чогось, пошана, шана, шаноба [72, с. 453].

Розкриваючи сутність поняття «повага до приватного життя» необхідно звернути увагу на те, що міжнародними конвенціями передбачено правову категорію ргіvаtе life, що трактується «як повага до приватного життя». Разом з тим, межі поваги до приватного життя в них не прописані. На думку багатьох англосаксонських та французьких авторів право на повагу до приватного життя є правом на приватність, правом жити за власним бажанням, правом бути захищеним від публічності. Проте право на повагу приватного життя цим не обмежується. Воно охоплює також певною мірою право встановлювати і розвивати стосунки з іншими людьми, особливо в емоційній сфері для розвитку та становлення особистості [44, с. 51].

Європейська Комісія та Суд тлумачать право на повагу за пунктом 1 статті 8 у світлі положення, що міститься у пункті 2 статті 8, згідно з яким «органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права». На перший погляд, це може означати, що держава виконає свої зобов’язання за цією статтею навіть якщо просто утримається від будь-яких дій. Суд при розгляді Бельгійської мовної справи (1968) підтвердив це основне зобов’язання держави утримуватися від втручання. Проте Комісія та Суд, виходячи з основоположних принципів статті 8, зробили також висновок про обов’язок держави діяти за певних обставин таким чином, щоб гарантувати забезпечення деяких прав [49].

Необхідно вказати на ще один напрямок розуміння права на повагу до приватного та сімейного життя, який випливає з способів порушення розглядуваного права. В даному випадку мається на увазі незаконне та свавільне стеження за повідомленнями, їх перехоплення, збирання персональних даних, що також порушує права людини на недоторканність приватного життя і свободу вираження поглядів. Як підтвердження нових тенденцій сутності права на повагу до приватного та сімейного життя може слугувати прийнята на 68-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН Резолюція від 18 грудня 2013 року № 68/167 «Право на недоторканність приватного життя в цифрову добу» [22].

Підтвердивши ідею про те, що право на недоторканість приватного життя, яким людина користується в «оффлайновому», позамережевому бутті, повинно так само захищатися й в онлайн-середовищі, Генеральна Асамблея ООН закликала всі держави до наступних кроків: а) не відступати від принципів поваги та захисту права на недоторканість приватного життя в контексті цифрової комунікації; б) здійснювати заходи щодо недопущення порушень вказаного права та попередження таких порушень, у тому числі шляхом приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних зобов’язань та стандартів прав людини; в) переглянути внутрішні національні процедури та правозастосовну практику в частині контролю телекомунікацій та обробки персональних даних з метою удосконалення системи захисту права на недоторканість приватного життя; г) запровадити нові або удосконалити існуючі незалежні й ефективні внутрішні контрольно-наглядові механізми, які здатні забезпечити транспарентність і підзвітність державних органів у діяльності, що пов’язана з контролем телекомунікацій та обробкою персональних даних [51, c. 44].

Відповідно до міжнародних нормативно-правових актів право на повагу до приватного життя розглядається в сукупності з правом на повагу до сімейного життя. Розглянувши загальнонаукові підходи та тенденції розуміння права на повагу до приватного життя окремо необхідно зупинитися на сутності права на повагу до сімейного життя.

Центральними елементами сімейного життя є відносини між подружжям та взаємини батьків і дітей. У той же час до кола сім’ї належать також близькі родичі (наприклад, бабуся, дідусь, онуки), які можуть значно впливати на сімейне життя. Для кваліфікації відносин, окреслених як «сімейне життя», основне значення мають не формальні критерії, а сама сутність цих стосунків, наявність «тісних особистих зв’язків», яка оцінюється з урахуванням усіх обставин у кожному конкретному випадку. Основним правом, яке становить зміст права на повагу до сімейного життя, є право проживати спільно для «нормального розвитку» сімейних відносин та для того, щоб члени сім’ї могли «насолоджуватись товариством один одного» [54, c. 56].

Окрему складову приватного життя становить сімейна таємниця – відомості про приватне життя членів сім’ї, яку особа бажає зберегти у таємниці від сторонніх осіб. Знов-таки слід наголосити, що коли йдеться про осіб публічних, то такі права можуть обмежуватися. Так, приватне життя особи становить така сфера життєдіяльності особи, яка включає в себе зв’язки особи з іншими людьми, її приватні справи, сімейні стосунки тощо. Безумовно, що необхідно визначення більш чіткої межі між правом на повагу до приватного життя та правом громадськості бути обізнаними щодо окремих аспектів особистості публічних осіб. Потрібно збалансування, з одного боку, свободи преси та права громадськості знати певні відомості, а з іншого, – дотримання права на приватне життя. Там, де мова йде безпосередньо про публічних осіб, можна стверджувати, що певна судова практика склалася на користь засобів масової інформації. Але у випадках, коли розкрита та поширена сімейна таємниця або деякі відомості з життя членів сім’ї високопосадовця, іншої публічної особи, однозначної відповіді на питання про те, чи обмежуються права членів сім’ї публічної особи, немає. Формально вони можуть вимагати захисту свого права на приватне життя й усунення всіх його порушень [60, c. 106].

Європейська Комісія та Суд визначили термін «сімейне життя» в статті 8 Конвенції як такий, що охоплює «щонайменше зв’язки між близькими родичами, наприклад, між дідусями, бабусями та онуками; такі родичі можуть відігравати у сімейному житті важливу роль». Хоч органи Конвенції і дозволяють приватним особам посилатися на кровні зв’язки як на відправний пункт підтвердження існування сімейних зв’язків, вони не визнають його визначальним, тому що слід враховувати також такі фактори, як фінансова та психологічна залежність сторін, які посилаються на це право. Загалом Комісія та Суд віддають перевагу «вертикальним» сімейним зв’язкам (неповнолітні діти, батьки, дідусі та бабусі) перед «горизонтальними» (рідні брати та сестри, племінниці, племінники та ін.). Однак у справі Олссон проти Швеції (1988), коли йшлось про те, що троє дітей опинилися в різних прийомних родинах, які мешкали на значній відстані одна від одної, Суд дав зрозуміти, що діти можуть скористатись своїм правом на сімейне життя і спільне проживання, незалежно від стосунків між їхніми батьками.

Найбільш переконливим доказом існування «сімейного життя» є факт «сімейного проживання осіб», які посилались на це право.  Але «це не означає, що будь-який намір жити сімейним життям підпадає під поняття «сімейне життя». Європейський Суд розглянув кілька справ, в яких порушення права на сімейне життя оскаржували біологічні батьки. Вони вважали порушенням факт усиновлення дитини без повідомлення про це батька або отримання від нього згоди на це (Кіган проти Ірландії (1994)), а також ситуацію, коли батько, який був повноправним членом сім’ї, на роботі зустрічався з іншим ставленням, аніж мати дитини, у випадках, коли йшлось про додаткові пільги, що були необхідні для догляду за дитиною (МакМайкл проти Сполученого Королівства (1995)). Однак Суд дозволяє державам по різному ставитись до батька і матері дитини при визначенні питання про батьківство, надаючи при цьому матері більший простір для дій (Расмуссен проти Данії (1984) та Кроон проти Голландії (1994)).  

Право на повагу до сімейного життя в термінах є тісно пов’язаним із правом на шлюб та створення сім’ї, яке гарантується ст. 12 Європейської Конвенції. Проте важливо пам’ятати, що ст. 12 захищає якусь одну дію –одруження та/або право мати чи усиновляти дітей – в той час як ст. 8 гарантує захист стану, в якому перебувають тривалий час. Ця відмінність обумовила визнання положення про те, що держави не можуть заборонити ув’язненим брати шлюб, але мають право заборонити спільне проживання ув’язнених зі своїми дружинами. Проте Суд визнав, що «сім’я» створюється на основі законного шлюбу, і що члени подружжя, як правило проживають разом, уточнивши при цьому, що «право на створення сім’ї (згідно статті 12) не можна розглядати як таке, що не передбачає право на спільне проживання» [49].

Сімейне життя охоплює також стосунки між іншими членами сім'ї, зокрема братами та сестрами, бабою, дідом та внуками і навіть прабабою, прадідом та правнуками.

Необхідною ознакою сімейного життя є існування тісних особистих, емоційних зв’язків. Європейський суд не визнав сімейним життям відносини між дядьком та племінницею, які ніколи спільно не проживали, а також відносини між позашлюбним батьком та його дорослим сином. До сімейного життя належать усі стосунки у сфері сімейного права.

Право на повагу передбачає насамперед невтручання держави у сімейне життя. Але це право не може бути абсолютним. Є цілий ряд випадків, коли таке втручання є не лише можливим, але й необхідним: відібрання дитини за постановою прокурора, коли батьки знущаються над нею, чи прибуття наряду міліції для припинення насильства в сім'ї [88].