Висновки до розділу 5

Є ціла низка визначень різних дослідників поняття “активізація пізнавальної діяльності” (див. §5.1.). Ми вважаємо, що під активізацією навчально-пізнавальної діяльності слід розуміти таку організацію пізнавального процесу, за якого навчальний матеріал стає предметом активних мислительних і практичних дій суб’єкта пізнання.

Незважаючи на наявність значних можливостей щодо активізації пізнання, у практиці навчальної діяльності ще недостатньо й неефективно використовуються методи та прийоми, завдяки яким реалізується активна пізнавальна діяльність. Поки що відсутнє цілісне, комплексне, психолого-педагогічне дослідження проблеми організації самостійної пізнавальної діяльності в навчальних закладах та активізації її в різних умовах: аудиторні заняття (лекції, семінарські, лабораторно-практичні заняття), позааудиторні навчальні заняття, самоосвітня робота. Не приділяється належної уваги культурі навчально-пізнавальної діяльності. В цілому картина виглядає досить фрагментарно, адже значна кількість опублікованих робіт присвячена розгляду окремих організаційних або ж методичних підходів стосовно застосування їх при викладанні певних навчальних дисциплін.

Відзначимо, що сучасна організація навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах має у своєму арсеналі значну кількість прийомів активізації пізнавальної діяльності студентів. Більшість з них можна використовувати і в навчальній діяльності учнів загальноосвітніх шкіл, ПТНЗ, ліцеїв, гімназій тощо.

Найбільш важливим чинником при цьому слід вважати вміння учнів (студентів) вчитися. Враховуючи психологічні особливості та пізнавальні можливості учнів, необхідно використовувати всі дидактичні принципи науковості та доступності, опори на раніше здобуті учнями знання, поступово ускладнювати прийоми активізації й розумової діяльності. Формування вмінь і навичок самостійної навчальної діяльності має стати однією із найважливіших складових розвитку постійної потреби та здатності до самоосвіти. Остання розглядається як один із дієвих чинників забезпечення можливості самонавчання, підвищення кваліфікації чи перекваліфікації спеціаліста впродовж його життя, а насамперед – розвитку особистості та задоволення її пізнавальних потреб.

Окремої уваги, на наш погляд, заслуговує питання активізації пізнавальної діяльності, що пов’язане з конспектуванням. Процес конспектування нерозривно пов’язаний із самостійною пізнавальною діяльністю і вимагає від кожного суб’кта пізнання володіння прийомами ефективної роботи з інформацією, підготовки рефератів, виступів, конспектування як першоджерел, так і конспектування за лектором, а учням, слухачам, студентам – організації власної навчальної діяльності, підготовки до екзаменаційної сесії, підвищення свого інтелектуального рівня.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Теоретико-методологічний аналіз нових концептуальних положень розвитку освіти відповідно до змін, які відбуваються в суспільстві, дав можливість встановити, що в умовах розбудови демократичного суспільства, його гуманізації та гуманітаризації проблема розвитку самостійної пізнавальної діяльності майбутнього вчителя набуває неабиякої актуальності. Її розв'язання тісно пов'язане з пошуками нової парадигми вищої освіти, в тому числі – педагогічної, впровадженням сучасних інноваційних технологій у професійну підготовку учителя, формуванням та розвитком його особистості.Одним з важливих чинників цього процесу є інформатизація суспільства, яка сьогодні розглядається як природний шлях життєдіяльності майбутніх поколінь та розвитку нових навчальних технологій. Відповідно до цього має відбуватися і перебудова навчально-виховного процесу в системі освіти.

На основі узагальнення результатів дослідження зроблено такі висновки:

1. Вивчення стану дослідженості проблеми розвитку самостійної пізнавальної діяльності у вищих навчальних закладах педагогічного профілю свідчить про значне посилення уваги до організаційно-педагогічних аспектів самостійної навчально-пізнавальної діяльності впродовж останніх двох десятиліть. В умовах гуманізації та демократизації навчального процесу, впровадження нової освітньої парадигми здійснюються пошуки шляхів удосконалення підготовки фахівців, чільне місце при цьому відводиться особистісно-орієнтованому навчанню, можливості практичної реалізації особистого потенціалу кожним суб’єктом навчання; з огляду на бурхливе зростання кількості інформації та уможливлення доступу до неї завдяки комп’ютеризації гостро постає питання організації самостійної навчально-пізнавальної діяльності як в методичному плані, так і технічного та програмного забезпечення навчального процесу;

Звідси випливає необхідність забезпечення організаційно-практичних та методичних умінь вчителів (викладачів), що вимагає їх спеціальної підготовки до роботи з учнями для формування у них вмінь та навичок самостійної навчальної діяльності; разом з цим, спостерігається спрощений, іноді формальний підхід у питанні організації самостійної пізнавальної діяльності студентів, коли така діяльність іноді розглядається як певний допоміжний засіб, як позааудиторна робота, у процесі якої студент повинен самостійно вивчити певний розділ навчальної програми.

2. На основі вивчення зарубіжного досвіду організації самостійної навчальної діяльності студентів (Велика Британія, Німеччина, США) виявлено, що професійна підготовка майбутніх вчителів, не дивлячись на значну розгалуженість і різноманітність освітніх систем, спрямована не лише на формування знань та умінь, а перш за все на вироблення умінь самостійно навчатись, вироблення здатності адаптації до соціальних, технічних та інформаційних змін у суспільстві.

У формуванні та розвитку професіонала значну роль відіграє забезпечення неперервності освіти. Неперервну освіту можна розглядати як систему, яка дає можливість задоволення інтелектувальних, громадсько-політичних, професійних, етичних і естетичних проблем людини, як принцип, який пронизує й об’єднує всю систему освіти, всі канали виховного впливу. В умовах науково-технічного і соціального прогресу, численності та відповідної структури освітньої системи в становленні неперервної освіти ще більше зростає роль загальноосвітньої школи. Саме тут повинні сформуватися перші вміння, перші бажання і смак до знань. Наступні інституції (ВНЗ, курси підвищення кваліфікації, курси за інтересами, набуття другої професії, самоосвіта і т.п.) мають функціонувати на базі тих знань, умінь та навичок, які сформовані на попередніх етапах. Отже, вищу освіту ми повинні розглядати як одну з важливих складових системи неперервної освіти.

Для реалізації неперервної освіти необхідними є бажання, відповідні для цього процесу можливості та вміння вчитися. Особливе місце тут посідає вміння самостійно навчатись. Це вміння потрібне всім: учням, студентам, спеціалістам різного профілю і кваліфікації. Проте до ВНЗ здебільшого вступають абітурієнти, які, як правило, не вміють слухати і записувати лекцію, відшукувати необхідну літературу, аналізувати, знаходити в ній найважливіше, чітко й лаконічно конспектувати, використовувати найбільш ефективні методи запам’ятовування, не володіють правилами логічного мислення і т.п.

3. Формування потреб і вміння постійно підвищувати свій рівень освіти є одним з найважливіших завдань сучасної школи. В учнів необхідно виробити навички самостійної навчальної роботи як передумови, яка дає змогу продовження освіти, а в подальшому – поєднання трудової діяльності з самоосвітою. Останній чинник є найбільш вагомим у професійному становленні, підвищенні кваліфікації та перекваліфікації. Поки що ж самостійна пізнавальна діяльність частіше за все відіграє роль несуттєвого доповнення у структурі навчальної діяльності і ставлення до неї з боку керівників та організаторів навчально-виховного процесу здебільшого недбале і формальне; вільно тлумачаться суть, форми, методи та її основне призначення.

Дослідженнями встановлено стабільну картину незадовільного стану розвитку пізнавальної діяльності студентів, яка практично залишається незмінною протягом останніх десятиліть. До цього часу не до кінця усвідомленою є необхідність переходу в процесі професійної підготовки до нових форм і умов організації управління учінням, навчанню вмінь учитися.

З огляду на це в сучасних умовах виникла необхідність переосмислення самостійної пізнавальної діяльності, основ її організації на практиці в умовах розвитку глобалізаційних процесів та інформатизації суспільства.

4. Доведенно, що сучасний поняттєво-термінологічний апарат самостійної пізнавальної діяльності є недостатньо розробленим і фактично не дає можливості щодо чіткої інтерпретації складників досліджуваної проблеми. Нами уточнено понятійно-термінологічний апарат пізнавальної діяльності: проаналізовано поняття “пізнавальна діяльність”, “самостійна пізнавальна діяльність”, “самостійна навчально-пізнавальна діяльність”, “самостійна робота”, “самоосвіта”, ”інформація”, “знання”. Показано, що окремими поняттями деякі автори користуються некоректно, іноді неадекватно ототожнюючи їх. Здійснено аналіз самостійного та наукового пізнання, показано їх спільність і відмінності. Наведені суперечності між суб’єктом та об’єктом пізнання. Останнє свідчить про необхідність подальшого дослідження методологічних та методичних аспектів процесу пізнання в нових соціально-культурних умовах.

Проведений аналіз теорії пізнання дав змогу встановити основні принципи самостійної пізнавальної діяльності:

• здійснення повного циклу пізнавальних дій;

• взаємопов’язаності пізнання, практичної діяльності та комунікації;

• поняттєво-концептуалізуючої та тлумачної діяльності;

• взаємозв’язку пізнавальної діяльності і творчого процесу;

• переходу особистого знання в соціальне;

• взаємодії суб’єкта та об’єкта пізнання;

• функціонування та розвитку системи колективної міжсуб’єктної діяльності пізнання.

5. Показано, що готовність до самостійної пізнавальної діяльності є однією з провідних умов розвитку педагогічної майстерності викладача (учителя). У нових концептуальних положеннях щодо вищої освіти пріоритетне місце сьогодні займає розвиток особистості, орієнтація на формування у спеціаліста таких професійних якостей, які допомогли б йому підготуватися до майбутньої діяльності не лише в професійному, а й у соціальному та культурно-історичному контекстах. Саме за умови постійного самовдосконалення, коли фахівець самостійно здобуває нові знання відповідно до зростаючих вимог у швидкозмінному світі, є можливість забезпечення високого рівня професіоналізму.

6. Встановлено, що малодослідженими є питання, пов'язані з самостійною навчальною діяльністю студентів ВНЗ педагогічного профілю І – ІІ рівнів акредитації. І хоча контингент цих ВНЗ формально за віком та життєвим досвідом більше “тяжіє” до старшокласників загальноосвітньої школи, проте при цьому необхідно враховувати, що у цих педагогічних навчальних закладах здійснюється підготовка майбутніх учителів початкових класів та вихователів дошкільних закладів (на базі 9 класів), які після закінчення навчання повинні бути готовими для організації самостійної пізнавальної діяльності дітей дошкільного віку та молодших школярів. Отже, тут має місце досить серйозна проблема: в школі їх не вчили і якщо в педучилищі чи педколеджі їх не підгоували відповідним чином до такої роботи в майбутній практичній діяльності, то реальне вирішення проблеми, яка нами розглядається, є сьогодні досить проблематичним.

7. Обгрунтовано положення, що сьогодні основним завданням педагогів та організаторів освіти в умовах нової освітньої парадигми є забезпечення розвивальної ролі кожного суб’єкта навчального процесу. При цьому змінюються і функції викладача, він більше не інформатор, не “передавач” інформації, а, швидше, організатор та співучасник процесу пізнання, консультант та екзаменатор.

Поки що в більшості навчальних закладів у нас студента вчать, тоді як логічніше було б, щоб він вчився самостійно. При цьому необхідно навчити студента вчитися та забезпечити умови для такого навчання. Стосовно майбутнього вчителя, то у процесі професійної підготовки він повинен оволодіти ще й методичними навичками навчання учнів прийомів самоосвітньої діяльності. При цьому важливу роль відіграє пізнавальний інтерес та формування мотивацї до навчання у кожного суб’єкта учіння. Потребує вирішення і проблема навчально-методичного забезпечення пізнавального процесу (навчальними програмами, посібниками, методичними матеріалами, комп’ютерами, можливістю користування інтернетом тощо).

8. Показано, що незважаючи на наявність значних можливостей щодо активізації пізнання, у практиці навчальної діяльності ще недостатньо й неефективно використовуються методи та прийоми, завдяки яким реалізується активна пізнавальна діяльність. Поки що відсутнє цілісне, комплексне, психолого-педагогічне дослідження проблеми організації самостійної пізнавальної діяльності в навчальних закладах та активізації її в різних умовах: аудиторні заняття (лекції, семінарські, лабораторно-практичні заняття), позааудиторні навчальні заняття, самоосвітня робота. Не приділяється належної уваги культурі навчально-пізнавальної діяльності. В цілому картина є досить фрагментарною, адже значна кількість опублікованих робіт присвячена розгляду лише окремих організаційних або ж методичних підходів стосовно застосування їх при викладанні певних навчальних дисциплін.

Відзначимо, що сучасна організація навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах має у своєму арсеналі значну кількість прийомів активізації пізнавальної діяльності студентів. Більшість з них можна використовувати і в навчальній діяльності учнів загальноосвітніх шкіл, ПТНЗ, ліцеїв, гімназій тощо. Найбільш важливим чинником при цьому слід вважати вміння учнів (студентів) вчитися. Враховуючи психологічні особливості та пізнавальні можливості учнів, необхідно використовувати всі дидактичні принципи науковості та доступності, опори на раніше здобуті учнями знання, поступово ускладнювати прийоми активізації й розумової діяльності. Формування вмінь і навичок самостійної навчальної діяльності має стати однією із найважливіших складових розвитку постійної потреби та здатності до самоосвіти. Остання розглядається як один із дієвих чинників забезпечення можливості самонавчання, підвищення кваліфікації чи перекваліфікації спеціаліста впродовж його життя, а насамперед – розвитку особистості та задоволення її пізнавальних потреб.

9. Заслуговує уваги і питання активізації пізнавальної діяльності, що пов’язане з конспектуванням. Процес конспектування нерозривно пов’язаний із самостійною пізнавальною діяльністю і вимагає від кожного суб’єкта пізнання володіння прийомами ефективної роботи з інформацією, підготовки рефератів, виступів, конспектування як першоджерел, так і конспектування за лектором, а учням, слухачам, студентам – організації власної навчальної діяльності, підготовки до екзаменаційної сесії, підвищення свого інтелектуального рівня.

10. Проведений педагогічний експеримент підтвердив основні положення гіпотези дослідження, а саме: обгрунтованість сутності, змісту та організаційно-педагогічного забезпечення самостійної пізнавальної діяльності у професійній підготовці майбутнього вчителя, врахування таких чинників, як комп'ютеризація та інформатизація суспільства, соціально-економічних змін, які в ньому відбуваються; обгрунтування та доцільність модульно-рейтингової системи навчання у ВНЗ педагогічного профілю; ефективна професійна підготовка майбутнього вчителя можлива за умови функціонування цілісної системи організації самостійної навчально-пізнавальної діяльності на всіх освітньо-кваліфікаційних рівнях і при врахуванні необхідності та відповідної підготовки майбутнього вчителя до вирішення в умовах практичної діяльності задачі навчити учнів вчитися, розглядаючи це вміння як найбільш цінне для громадян усіх вікових груп.

Результати дослідження підтвердили висунуту гіпотезу, досягнуто мету, розв'язано поставлені завдання. Теоретичні висновки підтверджені експериментальними даними рефлексії студентів педагогічних навчальних закладів 1-1V рівнів акредитації.

Теоретичні і методичні результати дисертаційного дослідження доцільно покласти в основу професійної підготовки педагогічних кадрів відповідно до вимог державної програми “Вчитель”, а також вирішення проблеми забезпечення самоосвітньої діяльності вчителя впродовж усього життя.

Подальшого дослідження потребує розвиток шляхів оптимізації самостійної навчально-пізнавальної діяльності студентів педагогічних навчальних закладів та учнів загальноосвітніх шкіл; вивчення як зовнішніх чинників процесу учіння, так і його суб’єктивне відображення у свідомості учнів та студентів, їх рефлексії; науково-методичне та психологічне забезпечення системи навчально-пізнавальної діяльності в умовах неперервної освіти; вплив інформатизації та комп'ютеризації на психологію пізнавальних процесів, проблема організаційно-педагогічного та навчально-методичного забезпечення професійної підготовки у вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації та середніх навчальних закладах на основі більш широкого впровадження самостійної пізнавальної діяльності суб”єктів освітнього процесу.