5.2. Самостійна пізнавальна діяльність – дієвий чинник активізації студентів у навчальному процесі

5.2.1. Активізація пізнавальної діяльності студентів на лекційних заняттях

Враховуючи той факт, що лекції у ВНЗ відводиться вагоме значення, необхідність стимулювання самостійної пізнавальної діяльності студента під час її проведення є досить актуальною. Традиційно лекція носить монологічний характер: викладач говорить, студенти слухають; і конспектують, інформація тут подається як істина в останній інстанції. При такому варіанті лекційного викладання активність розумової діяльності студентів значно занижена.

Зазначимо, що варіант, згідно з яким спочатку “вичитуються” всі лекції, а потім проводяться семінарські і практичні заняття, не повинен бути універсальним. Якщо, наприклад, частина семінарських занять передуватимуть лекціям, це дозволить студентам, вивчивши самостійно цей матераіл та слухаючи потім лекцію, підійти до одержаної ними раніше інформації з критичних позицій, оцінити, чого варта його самостійність. Можливо, це певною мірою допоможе в подальшому “знайти себе”, активізувати самостійну пошукову роботу.

Студент-першокурсник повинен бути відразу зорієнтованим на те, що слухання лекцій – це активний процес, який вимагає максимальних витрат сили, уваги, роботи розуму і волі, критичного ставлення до інформації, яка засвоюється. При цьому механічний запис лекцій не тільки не виробляє вміння мислити, а й порушує його.

Попри певну критику лекцій у ВНЗ за їх архаїзм, недостатню адекватність, індивідуалізацію навчання, особистісну орієнтованість і т.п., зазначимо, що все ж удосконалення технічних засобів навчання, комп’ютеризація, інформатизація не похитнули фундаментального значення лекційних занять у вищих навчальних закладах освіти. Більше того тестування 1988-2000 рр. не виявило позитивного впливу комп’ютерного навчання на роботу школи. Здавалося б, це не стосується студентів та науковців. Усе ж англійський експерт з проблем вищої освіти Х. Грехем після детального ознайомлення з великою кількістю університетів Великої Британії та інших країн світу зробив висновок, що навчальний процес у них відбувається так, ніби й не відбувається ніякого прогресу в допоміжних навчальних засобах.

З метою активізації СПД рекомендується, щоб викладач повідомив спочатку студентам календарний план курсу з бібліографічними покажчиками з кожної теми. У студента з’явиться можливість готуватися до лекцій, бачити перспективу всього курсу. До деякої міри активізації СПД слугує також питання та постановка повідомлення викладача перед початком лекції, її план, виділяються основні питання, постановка лектором питань у процесі самої лекції. Останні можуть бути різними: ці питання готують студента до самостійного формування понять, аналізу основних ознак вивченої події, явища, проведення порівняльного аналізу, узагальнення деяких питань з окремих тем, розділів, підведення підсумків.

Обсяг і зміст післялекційної СПД багато в чому залежить від того, наскільки вміло здійснювався студентом запис матеріалу лекції, тому що техніка запису лекцій - важливий засіб СПД. Можна навести орієнтовний перелік видів завдань для СПД після лекції:

• доповнити текст лекцій тезами з рекомендованих статей;

• порівняти текст лекцій з параграфом, розділом підручника;

• коротко записати власні зауваження;

• висловити ставлення до поданих у лекції визначень (згода, незгода) у вигляді коротких записів на полях конспекту чи робочого зошита;

• письмово відповісти на запитання, поставлені лектором або ж подані в навчальних посібниках;

• доповнити почату, але незакінчену лектором думку;

• письмово відповісти на питання, які не розглядалися в лекціях (вивчивши додаткову літературу);

• сформулювати питання, на які важливо одержати більш детальну інформацію;

• переробити текст лекцій у короткі висновки;

• підібрати літературу для теми, яка вивчається і т.п.

Самостійній роботі на лекції можна відвести одне із головних місць, адже саме тут забезпечується створення своєрідного каркасу всього обсягу знань, який потім поповнюється інформацією, отриманою під час виконання домашніх завдань, на інших видах занять (лабораторні, практичні, семінарські), консультаціях, позааудиторній переробці матеріалу, в написанні рефератів, курсових, дипломних робіт, підготовці до екзаменів та заліків.

На думку С.І.Архангельського (Лекції з наукової організації навчального процесу у вищій школі, 1976), самостійна навчальна робота студентів на лекції складається з таких основних компонентів:

• сприйняття запропонованої інформації (звукове, зорове, змістове сприйняття);

• систематизація запропонованої інформації;

• узагальнення інформації;

• її логічне фільтрування;

• запам’ятовування;

• фіксація інформації;

Найбільш складним, мабуть, є (особливо для студентів перших курсів) логічне фільтрування, тобто відбір матеріалу і визначення, що в даній інформації головне, що другорядне, – адже з критеріями відбору студенти не знайомі. І фіксують вони головне в конспектах інтуїтивно, залежно від рівня розуміння, загального розвитку, а також від якості лекції. Широке застосування на лекції готових схем, роздаткових матеріалів або готових конспектів лекцій може звести до мінімуму механічну роботу студентів на лекції /маємо на увазі її конспектування/.

Якщо розглянути динаміку заповнення читальних залів ВНЗ, стає зрозумілим, що у міжсесійний період відвідують їх частіше студенти перших курсів, стосовно ж студентів старших курсів, то, як правило, – під час виконання ними курсових або дипломних робіт. Дані про це можуть слугувати свідченням того, що, по-перше, доля самостійної пізнавальної діяльності студентів все ще невелика, і, по-друге (можливо, це головне!!), студенти не організовані до виконання ними ритмічної роботи. Знання беруться “штурмом”, в основному, в сесійний період та за 2-3 тижні до цього.

Очевидно, для стимулювання СПД потрібно ширше практикувати використання індивідуальних навчальних планів (для найбільш здібних студентів), кафедрам необхідно розробляти й видавати студентам допоміжні індивідуальні домашні завдання, забезпечивши при цьому чіткий поетапний контроль їх виконання.

Зрозуміло, що формальним перерозподілом годин у навчальному плані, а конкретно кажучи – збільшенням кількості годин, виділених для СПД – завдання вдосконалення підготовки кадрів не буде вирішене. Перерозподіл навчального часу повинен бути обов’язково доповнений не тільки “організаційними” заходами, а й можливістю забезпечення студентів науково-методичною літературою, місцями в навчальних залах, бібліотеках.

Зменшення кількості аудиторних занять повинно змінити не тільки роль студентів, а й викладача; характер роботи кожного при цьому змінюється. Викладачі значною мірою позбавляються від малоефективної (іноді рутинної) праці, вони більше працюватимуть над створенням навчальних посібників і підручників, над питаннями застосування ЕОМ та ТСО в навчальному процесі, займатися наукою та підвищенням свого ідейно-теоретичного і культурного рівня.

Збільшення кількості СПД у навчальному процесі створює передумови для більш ритмічної праці студентів протягом семестру. При недосконалій структурі навчального плану (це за умови, що навчальне навантаження на студента складає іноді 36 і більше годин на тиждень!), якщо врахувати час на сон, відпочинок, обід, дорогу і т.п., то на СПД залишається орієнтовно 3 годин. Очевидно, що для професійної підготовки спеціаліста цього замало.

Таке становище склалося історично. Слабка матеріальна база і поліграфічні можливості навчальних закладів, велика потреба народного господарства у спеціалістах не сприяли розробці й випуску необхідної для СРС науково-методичної літератури. Тому ставка була зроблена на аудиторні заняття, а основною формою одержання студентами знань тривалий час була лекція. Звичайно, навіть кваліфікованому лектору важко утримувати студентську аудиторію кілька годин підряд у напруженій атмосфері радощів прилучення до таємниць знань, науки і творчості. Частіше всього це просто неможливо, звідси й неефективність занять або, простіше кажучи, значні втрати часу. Саме цей факт часто “охолоджує”студентську аудиторію, відвідування таких занять значною мірою носить формальний характер.

Відміна екзаменаційних сесій у тому вигляді, в якому вони існують нині, не тільки активізувала б здібних студентів на дострокову здачу екзаменів з урахуванням засвоєного ними навчального матеріалу, але й дала б помітний ефект. Адже частина студентів змогла б, наприклад, закінчити інститут не за 5, а за 4 роки. Це цілком реально для частини студентів. Питання тут лише в оптимальній організації навчального процесу з боку деканатів і кафедр. Крім того, це вигідно як студенту, так і державі. При цьому певна частина молодих фахівців раніше розпочинає професійну діяльність. До того ж зменшення терміну навчання студента - це також економія коштів, які виділяються державою на підготовку фахівців.

В останні роки все частіше висловлюються думки про необхідність удосконалення самостійної роботи студентів. Йдеться, перш за все, про самостійну навчально-пізнавальну діяльність студента, його вміння вчитися. І головне в цьому процесі – навчити майбутнього фахівця мислити оригінально, на основі здобутих фундаментальних знань уміти знаходити шляхи для роз’язання практичних задач.

Щоб здобути необхідні для практичної діяльності знання, студенту доводиться опановувати літературу з цілої низки дисциплін. Певної ж чіткої картини, як це робити, немає. У більшості ВНЗ домінує система, коли лекції читаються протягом усього семестру. В цьому випадку самостійна робота студента полягає, в основному (або ж лише!), в конспектуванні матеріалу, який подає лектор.

Практично не завжди повноцінним є діалог викладача зі студентом і під час виконання лабораторних і практичних робіт, адже на кожного викладача припадає 20-25, а то й більше студентів. Отже, завдання студента зводиться до того, щоб визубрити навчальний матеріал і у відведений для цього час скласти відповідний іспит. При цьому спрацьовує й елемент випадковості: одним пощастить більше, іншим – менше, залежно від того, на які питання доводиться відповідати.

Варіанти організації СПД можуть бути різними.

Ось один із них. Кафедри видають необхідним тиражем друковані конспекти лекцій, це дає можливість студентам позбавити їх від конспектування, яке, як правило, здійснюється під час лекції. Самостійно прочитавши та засвоївши лекційні курси, студенти під час лекцій з’ясовують незрозумілі чи важкі для розуміння питання. Лекцію в цьому випадку вже можна зробити коротшою, ніж звичайно, більше зупиняючись саме на питаннях складних, важких для розуміння. Діалог, який при цьому буде вестися між студентами і викладачем, може стати не лише головною умовою порозуміння і довіри, а й дасть додаткову можливість першим – набути знання, здійснити самоконтроль, викладачам – інтенсифікувати процес навчання одразу, а не під час сесії з’ясовувати рівень засвоєння матеріалу, коректувати процес сприймання, здійснюючи одночасно і контрольні функції.

При таких підходах до навчального процесу значною мірою змінюється і роль учня (студента). Якщо раніше він більше механічно заучував, то тепер все частіше під керівництвом учителя (викладача) він повинен знаходити способи вирішення поставлених завдань. А це вимагає більшого розумового напруження, викликає інтерес до учіння і в кінцевому результаті приводить до розвитку пізнавальної активності учня, його розумових сил. Сам же процес “відкриття” великих чи малих істин на заняттях у ході самостійної навчально-пізнавальної діяльності додає учням радості, захоплення.

Новий зміст освіти повинен знайти відображення у структурі навчально-виховної роботи. Учитель повинен бути готовим до того, що при визначенні структури уроку найскладнішим є встановлення розумного співвідношення між діяльністю учнів під керівництвом учителя і їх самостійною роботою. Однак, питома вага самостійної роботи учнів на уроках залишається досить незначною (не більше 5-10 хвилин протягом уроку), а великий обсяг матеріалу задається учням для вивчення дома.

Надзвичайно важливу роль відіграє вміння вчителя правильно організувати самостійну роботу учнів у малокомплектних школах, де специфічні умови навчання вимагають таких підходів до навчання, за яких буде забезпечено активну навчальну діяльність учнів різних класів, що входять до класу-комплекту.

Особлива увага звертається на розкриття методів і прийомів розвитку мислительної діяльності учнів, на показ того, як включити дітей на різних етапах навчання в пошукову роботу, спрямувати їх зусилля на аналіз навчального матеріалу, на міркування, докази тощо. Такі підходи підводять не до заучування, а розуміння, осмисленого використання одержаних знань, а в майбутньому – й виховання любові до знань.

Деякі педагоги вважають, що учень не повинен задавати питання, а лише думати, не повинен вертітися, рухатися і т. ін. Керівництво самостійною роботою в них, як правило, обмежується завданням та оцінкою результатів його виконання. “Самостійна робота” в цьому випадку перетворюється в типову контрольну роботу і втрачає при цьому свій виховний і розвивальний характер. Відсутність співробітництва, самостійність учня у випадках труднощів, неможливість одержати в навчальному процесі консультацію чи пораду не стимулює інтерес до діяльності, а породжує незадоволеність навчанням і навіть призводить до значних втрат часу.

З цих причин самостійна навчальна діяльність повинна бути організована на основі співробітництва учителя й учня, щоб дати можливість кожному виявити ініціативу та самостійність. Ідея співробітництва не є винаходом вчителів-новаторів чи кабінетних вчених. Це – вимоги життя, соціальної практики як у глобальному (соціально-політичному), так і в педагогічному аспектах. У навчальному процесі співробітництво наставника і учня навіть набагато важливіше, ніж у життєдіяльності дорослих, бо воно диктується психологічними особливостями підростаючого покоління, потребами молодих людей, специфікою навчання. При цьому дорослим слід пам’ятати, що для дітей, підлітків характерним є унікальне бачення і сприйняття навколишнього світу, багата уява (риси, які більшість дорослих втрачають, прощаючись з дитинством). Недарма В.О.Сухомлинського, наприклад, вражала здатність підлітків помічати в людях те, чого не бачив він, досвідчений і спостережливий педагог. Тобто, учень є щедрим і чесним партнером, який готовий поділитися своїми спостереженнями, думками, пропозиціями. Це відбувається тоді, коли вчитель бачить ці можливості і щиро зацікавлений, не ігнорує “допомогою” своїх вихованців. Як наслідок, виграють ті педагоги, які не бояться вчитися у дітей, співробітничати з ними. Ще більшою мірою це твердження стосується випадку співробітництва у вищому навчальному закладі, де партнер викладача є більш досвідченим і дорослим порівняно з учнем.

Звичайно, не слід ідеалізувати сказаного вище, реалізувати свої можливості учні (та й студенти перших курсів) не завжди зможуть. Навіть більшість з тих, хто досить успішно розвивається, зустрічаються з певними труднощами в навчанні, у стосунках між собою, батьками, вчителями. Саме тут і потрібна допомога дорослого, який більш досвідчений у життєвих ситуаціях, краще орієнтується в нових галузях знань, виробництва і т.п. Викладач, пропонуючи допомогу, не завжди й не кожному повинен давати готові шляхи вирішення навчальних завдань. Одні учні приймуть їх, інші ж – ні, і це добре, адже не прийнявши певного алгоритму, учень (студент) продовжує пошук, приймаючи рецепт викладача лише в крайньому випадку. Зате орієнтири, які він одержить у процесі співробітництва, викликають інтерес до навчання, стимулюють зусилля, формують витримку, загартовують волю.

Індивідуальний пошук знань, при якому формується творча позиція майбутнього спеціаліста, - це те найбільш характерне, що притаманне роботі студента будь-якого навчального закладу. Завдання підвищення ефективності навчально-пізнавального процесу у ВНЗ стає сьогодні, в період перебудови суспільства та бурхливого розвитку науково-технічного прогресу, ще більш актуальним. У цих умовах студенту доводиться власними зусиллями переборювати проблеми, що виникають. Слід враховувати, що не завжди йому (особливо це стосується першокурсника) легко вдається мобілізувати себе на самостійне оволодіння новими знаннями. Не вистачає самодисципліни, уміння організовувати власні заняття. Тому організація навчального процесу повинна бути такою, щоб стимулювати студента. Виняткова роль тут належить викладачеві. Він має виступити не стільки як передавач наукової інформації, а насамперед як організатор навчально-пізнавальної діяльності студента, і передусім – його самостійної пізнавальної діяльності

Зауважимо, що в багатьох країнах організація самостійної пізнавальної діяльності знаходить своє вирішення як у вищій, так і в середній школі. Широкого розвитку набула система факультативних курсів, які допомагають розширити загальнокультурний та науковий кругозір студентів та учнів.

За наявності необхідних умов самостійна робота може скласти основу всього процесу професійного становлення, в тому числі підвищення кваліфікації, перепідготовки, самоосвіти і перекваліфікації спеціаліста. Особливо актуальним це питання є в умовах становлення ринкових відносин в нашому суспільстві. Але формальним введенням певної кількості годин самостійної роботи в навчальні плани справу з покращення підготовки спеціалістів, звичайно, не вирішити. Необхідно переглядати всю систему навчально-виховної діяльності не лише у ВНЗ, а й у школі, середньому спеціальному навчальному закладі. Необхідно навчити вчитися не лише студентів, а й учнів шкіл. Це неможливо, звичайно, без покращення забезпечення навчально-методичною літературою, відповідної матеріально-технічної бази навчального закладу, зокрема комп’ютеризації, зміцнення поліграфічної бази. І, передусім, у студента та учня повинна бути вироблена потреба самостійної пізнавальної діяльності.

Ефективність такої роботи значною мірою залежить від ставлення до навчання і мотивів, якими студенти та учні керуватимуться при виконанні поставленого завдання. Інтерес, виступаючи як внутрішній стимул до самостійної роботи, змінює структуру розумової діяльності, робить її більш вагомою. Успіх такої роботи певною мірою буде визначатися і рівнем готовності викладацького складу навчальних закладів до організації самостійної навчально-пізнавальної діяльності.