4.2.2. Навчально-методичне забезпечення самостійної пізнавальної діяльності

На наш погляд, особливої уваги сьогодні заслуговують спроби комплексного підходу до розробки навчально-методичних матеріалів та загальних рекомендацій викладачам, студентам та учням щодо організації навчального процесу, конспектування лекцій та першоджерел, підготовки рефератів, наукових повідомлень, проведення практичних, лабораторних, семінарських занять, здійснення наукового пошуку і т.п. Як уже зазначалося, попередньо, однією з необхідних умов реалізації самостійної навчально-пізнавальної діяльності є забезпечення учнів та студентів засобами навчання. Серед них, крім матеріально-технічного, комп′ютерного, аудиторного та бібліотечного фондів, надзвичайно важливе місце займає навчально-методичне забезпечення, до якого можна віднести підручники, посібники, методичні листи та рекомендації, програмне забезпечення, опорні конспекти лекцій, змістові модулі дисциплін, нормативні документи міністерств та відомств тощо. Не зважаючи на те, що цьому питанню завжди повинна приділятися належна увага, дослідження показує, що очевидною є недооцінка важливості його вирішення в практичному плані.

Свого часу в Постанові Ради Народних Комісарів і ЦК ВКП (Б) від 23.06.1936 р. “Про роботу вищих учбових закладів” наголошувалося, що “при організації учбового процесу основна увага повинна бути спрямована на самостійну роботу студентів, яка проводилася в читальнях, бібліотеках, архівах, лабораторіях, кабінетах, чи вдома, з забезпеченням консультацій студентам”.

Відповідно до вимог типового статуту вищого навчального закладу (Постанова РНК СРСР від 05.09.1938 р.), самостійна робота студентів, – поряд з лекціями, практичними заняттями, виробничою і учбовою практикою, – розглядалася як одна із форм навчальної роботи. Наведені вище 4 види навчальної роботи мали на меті забезпечення високої якості навчального процесу, розвитку у студентів навичок самостійної навчальної роботи, а також уміння застосовувати отримані знання на практиці.

Проте, наведена вище Постанова тривалий час носила декларативний характер, коли практично не вирішувалися ні її організаційно-педагогічне, ні навчально-методичне забезпечення.

Тому й через 4 десятиріччя продовжуються спроби вирішити порушені в минулому питання. Однією із спроб запровадити спеціальне навчання студентів молодших курсів навчальній діяльності був наказ Міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР № 667 від 8 серпня 1974 р. та інструктивний лист МВ і ССО СРСР № 49 від 7 серпня 1974 р. про викладання курсу “Вступ до спеціальності”. Здійснення цього виду навчання розглядалося як одна з важливих умов підвищення ефективності навчання в цілому і як важливий компонент виховання студентів. В Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1979 р. “Про дальший розвиток вищої школи і підвищення якості підготовки спеціалістів” указувалося, що професорам і викладачам вищих навчальних закладів необхідно “…домагатися, щоб лекції носили проблемний характер, відображали актуальні питання теорії і практики, сучасні досягнення суспільного і науково-технічного розвитку, сприяли поглибленій самостійній роботі”. Успішність самостійної роботи в цій постанові визначалася низкою чинників і, насамперед, тим, як здійснюється керівництво цією роботою з боку викладачів і тим, наскільки студенти готові до самостійної навчальної діяльності. Останнє, у свою чергу, залежить від можливостей студентів самостійно організовувати діяльність учіння, адже їх робота в аудиторії, читальному залі чи за межами навчального закладу нерозривно пов’язана з підручниками та навчально-методичними посібниками.

Свого часу у вищих навчальних закладах освіти нашої країни склалась і до певної міри успішно функціонувала система забезпечення навчального процесу необхідною літературою. У середині 90-х років через обмежені можливості фінансування видавничої діяльності, зниження інтересу викладацького складу до підготовки підручників, відсутність централізованих підходів до навчального-методичного забезпечення навчального процесу набуті позиції певною мірою втрачені. Водночас у зв’язку з переходом до нових дисциплін згідно з програмою такої підготовки, проголошеною інтенсифікацією навчання і зростанням ролі самостійної навчальної діяльності студентів, потреба у новій навчальній літературі зростає. Як відомо, в більшості випадків ВНЗ самостійно розв’язують означені вище проблеми [468]. Наявна картина, коли в кожному ВНЗ є власний навчальний посібник з тієї чи іншої навчальної дисципліни. Чи виправдані такі підходи? Швидше, ні. Адже при цьому не завжди забезпечується належний рівень підготовки навчального видання, не виправдані витрати часу на його підготовку, збільшуються фінансові витрати, пов’язані з малими тиражами видання для окремого навчального закладу.

Необхідно зазначити, що ще століття тому М.Ф.Федоров, пропонуючи не лише здійснювати вплив на природу, а, насамперед, зайнятися творчим самовдосконаленням людини, відзначав, що головну увагу у процесі навчання слід звертати не на підручники і посібники, а на самостійну роботу учнів, на спостереження і дослідження, які виконуються під керівництвом наставника. Він підкреслював вагому роль бібліотек для музею і школи, які обов’язково повинні суміщатись, а не існувати окремо. “Взяті окремо, школа, особливо вища, буде відживаючою,…а музей – недозрілим” [487]. Він пропонував об’єднати бібліотеку, музей з навчальними закладами, при цьому без нових витрат; поширення освіти природньо з’єдналось би з розширенням самого знання, створились би школи, де не тільки навчалися б і навчали, привчали до думки, що, працюючи для майбутнього, такі об’єднання були б і “сховищем минулого”. Отже, бібліотека включалася б у систему культурно-освітніх організацій, із сховища книжок перетворюючись у джерело знань. М.Ф.Федоров стверджував, що “освіта – це не розкіш, а необхідність, а Бібліотека і Музей “…змінюють сам характер університетської освіти, приєднавши до слухання лекцій самостійні заняття” [там само]. І хоча М.Ф.Федоров мав на увазі Бібліотеку і Румянцевський музей (в якому він працював протягом 25 років), наведене висловлювання повною мірою стосується всіх бібліотек. У 1896 р. в одному з листів він підкреслював, що вчені й письменники зобов’язані своєю освітою бібліотекам. Отже, ідеї М.Федорова про самоосвіту, близькість бібліотеки і школи в справі освіти є, як ніколи, актуальними і в наші дні.

Як показує аналіз науково-педагогічної преси та практики управління навчальними закладами, вони мають безперечне “право на життя” й нині. Для прикладу: на одній з нарад у Міністерстві освіти і науки України (01.03.2001 р.) академік М.І.Шкіль висловив припущення, що, якщо маємо “гарний підручник, то вивчитися можна і без вчителя. Спочатку – підручник, а потім уже вчитель!” Цим самим тут зроблено особливий акцент на проблемі навчально-методичного забезпечення учіння (як у школі, так і у ВНЗ).

У багатьох країнах (США, Німеччині, Франції, Великобританії) особливу увагу сьогодні звертають на практику читання як на проблему особистісного розвитку та професійної підготовки майбутнього фахівця. Про цю досить гостру проблему частково вже йшлося в параграфі 1.2.

“Я думаю, що питання пропаганди читання – риторичне… Втім, найкраще пропагувати читання цікавими книжками. Я в цьому ще раз переконався з проектом Гаррі Поттера. Якщо видавці видаватимуть кращі книжки – діти читатимуть без жодних акцій та програм. Хочете, щоб читали, – видаваймо кращі книжки” – така думка знавця цієї справи Івана Малковича, директора видавництва “А–БА–БА–ҐА–ЛА–МА–ҐА” .

Красиві і привабливо оформлені навчальні посібники, в яких наявні дотепні розвивальні задачі та вправи, цікава інформація, різний ілюстративний матеріал, особливо кольорові малюнки тощо обов’язково захоплюють дітей, викликають піднесення і здивуванння, викликають бажання вчитися. І дійсно, якщо є бажання та уміння вчитися, то й успіхи в учінні обов’язково будуть, – відзначає академік О.Я.Савченко [390].

Отже, необхідно лише на державному рівні дбати про вирішення питань, піднятих вище.