2. Управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів та студентів

Сьогодні є очевидним той факт, що оволодіння майбутніми фахівцями спеціальними знаннями управлінської діяльності набуває особливого значення. У педагогічних навчальних закладах проблеми підготовки студентів до такої діяльності вирішуються в ході вивчення спеціальних курсів “Управління педагогічними системами”, “Управління якістю освіти”, “Організація самостійної роботи студентів”, “Культура розумової праці” та ін.

Відомо, що управлінська діяльність педагога є багатоаспектною, тому її ефективність пов’язана з необхідністю врахування цілої низки не лише педагогічних, а й психологічних, соціальних, економічних та інших чинників, які впливають на процес професійної підготовки. Отже, завдання таких спецкурсів – надати студентам можливість вирішувати практичні задачі, моделювати умови і власні технології управління власною пізнавальною діяльністю, а пізніше й навчально-пізнавальною діяльністю учнів, прогнозувати можливі наслідки. В результаті значно розширюється педагогічний кругозір майбутніх спеціалістів, закладаються передумови для формування навичок педагогічної діяльності, відбувається орієнтація на сучасні цілі освітнього процесу.

Для прикладу, матеріал спецкурсу “Управління якістю освіти” можна умовно розділити на 4 частини [540]. Перша пов’язана з розглядом сутності та взаємозв’язку ключових понять педагогіки, психології, філософії освіти, теорії управління (“освіта”, “виховання”, “навчання”, “пізнавальна діяльність”, “оцінка”, “самооцінка і самоконтроль” та інші поняття, пов’язані з ними). Приділяється увага не лише сучасному стану, а й історичному аспекту вирішення даної проблеми.

Щодо другої частини управління самостійною навчально-пізнавальною діяльністю, то це питання розглядається, передусім, під кутом зору загальної теорії управління. Такий підхід дозволяє охарактеризувати основні принципи управлінської діяльності, її цілі і функції і на цій основі виявити особливості управління, враховуючи передусім готовність студентів до СПД, їх мотивацію в навчанні, специфіку предмета, який вивчається, його місце і роль у системі професійної підготовки, інформаційне та дидактичне забезпечення, характер навчальних технологій, які при цьому використовуються.

Психологічні аспекти управління СПД (третя частина) розглядаються з позиції управління як пізнавальним процесом студента, так і формуванням у нього – як майбутнього педагога вмінь і навичок організації та управління навчально-пізнавальною діяльністю учня. Важливою тут є взаємодія вчителя та учня в умовах навчального процесу, а соціально-педагогічний аспект розглядається з позиції врахування педагогом впливу соціуму, сім’ї, соціального досвіду учня.

Нові інформаційні технології, їх різновиди та перспективи розвитку теж розглядаються під кутом зору можливості вдосконалення інформаційного забезпечення процесу управління. Такий комплексний розгляд проблеми дає можливість сформувати у студентів розуміння складності та багатоаспектності організації навчальної діяльності.

Проблема управління самоосвітнім процесом розглядається насамперед під кутом зору можливості переводу “зовнішнього” (з боку викладача, вчителя) управління самоосвітою учнів в самоуправління цим процесом. Звертаючи особливу увагу на практичній стороні вирішення зазначених вище проблем, ми ставимо перед собою мету навчити студента вчитися (якщо, звичайно, це завдання не ставилося раніше – у школі, наприклад) і, зорієнтувавшись у численних технологіях і методиках (щодо їх ефективності), навчити цього процесу своїх учнів.

В останній, четвертій, частині спецкурсу представлені практичні методичні рекомендації щодо специфіки організації СПД студентів та учнів на лекціях, практичних, лабораторних заняттях, що спрямовуються на здійснення пошуку необхідної інформації, різних видів конспектування, підготовки анотацій, рефератів, доповідей та ін.

Отже, у процесі вивчення спецкурсу “Управління якістю освіти” студенти оволодівають основами наукової організації як самостійного навчання, так і управління самоосвітнім процесом учнів шкіл, ПТУ і т.п.

При цьому слід пам’ятати, що педагогічна дія часто передбачає активний вплив дорослого на учня, який формує суб’єкт-об’єктні відносини і які ставлять учня в пасивну позицію, коли педагог демонструє необхідні алгоритми вирішення задач. І якщо учень зможе самостійно це відтворити, то він при цьому “досягає успіху”. Розвиток же особистості передбачає власну активність учня (студента) у досягненні мети, самостійність його вибору. Гуманістична педагогіка твердить про необхідність визнати суб’єктну роль того, хто навчається, в його відносинах зі світом, людьми. Педагогічна взаємодія передбачає взаємний розвиток якостей особистості педагога та його учнів на основі рівності у спілкуванні й партнерства у спільній діяльності. Ця взаємодія є узгодженою діяльністю, спрямованою на досягнення спільних цілей і результатів з вирішення значущих для учасників навчально-виховного процесу проблем та задач, це – один з основних способів активізації саморозвитку учня.

Зміст основних факторів, під дією яких здійснюється формування пізнавальної самостійності учнів, розглядався рядом дослідників (Л.П.Аристова, М.О.Данилов, І.Я.Лернер, П.І.Підкасистий, Н.А.Половнікова та ін.). Фактори, які впливають на ефективне формування пізнавальної самостійності старших школярів можна розділити на кілька груп: спонукальні, освітні, процесуальні, соціальні, психологічні [354]. Дослідження О.В.Петуніна показало, що учні старших класів на перше місце ставлять групу так званих процесуальних чинників, які включають в себе форми і методи роботи вчителя з учнями. На другому місці знаходиться група спонукальних чинників, на третьому – соціальні фактори. Четверте місце в цьому дослідженні зайняли психологічні фактори, а саме: схильності, здібності, та інтереси учнів. І лише п’яте місце серед чинників пізнавальної самостійності зайняли освітні чинники, які включають в себе факти, закони та методи науки.

Крім названих вище чинників пізнавальної самостійності учні назвали також: правильне стимулювання вчителем пізнавальних дій учня; індивідуальні завдання, які вимагають самостійного вирішення; оптимальні за обсягом домашні завдання; позиція вчителя по відношенню до учнів (мається на увазі стиль керівництва вчителя навчальним процесом). Дійсно, як свідчить досвід викладацької роботи та результати анкетування студентів, авторитаризм, ригоризм, моралізаторство вчителя і формуваня пізнавальної самостійності – речі несумісні.

Тенденції перетворення виховання в суб’єкт-суб’єктний процес свого часу реалізовувалися на практиці в педагогіці співробітництва, ідеї якої були проголошені педагогами-новаторами (Ш.О.Амонашвілі, І.П.Волков, Є.М. Ільїн, С.М. Лисенкова, В.Ф.Шаталов, М.П. Щетінін та ін.) як напрям, протилежний авторитарно-імперативній педагогіці. Оптимальним варіантом практики співробітництва, згідно поглядів Ш.О.Амонашвілі, передбачається підвищення статусу та референтності вихованця. При цьому вказані показники у педагога не знижуються, він стає помічником і наставником у становленні вихованця як особистості, у виявленні та розкритті його можливостей, становленні його самосвідомості, здійсненні ним значущих та суспільно прийнятних самоутвердження, самовизначення та самореалізації.

Необхідність і природність такого підходу були обґрунтовані Л.С.Виготським при визначенні ним зони найближчого розвитку дитини: “Те, що дитина сьогодні вміє робити при співробітництві й під керівництвом, завтра вона буде здатною виконувати самостійно. Досліджуючи те, що дитина здатна виконувати самостійно, ми досліджуємо розвиток учорашнього дня. Досліджуючи те, що дитина зможе виконувати в умовах співробітництва, ми визначаємо розвиток завтрашнього дня” [93].

Звичайно, співробітництво педагога і вихованця – це не досягнення формальної рівності між ними, адже учень не зможе повною мірою здійснити свою навчальну діяльність без вчителя. Останній же не може обійтися без учня.

Сутністю співробітництва вчителя та учня в навчально-виховному процесі є діалогізація відносин, спілкування. Завдяки цьому розвиваються:

• здатність будувати свої дії з урахуванням дій партнера, розуміти відносність думок;

• ініціативність, здатність здобувати інформацію, якої не вистачає, за допомогою запитань, діалогу, готовності запропонувати партнеру план спільних дій;

• адекватна самооцінка, самокритичність, толерантність, здатність спокійно і раціонально розв’язувати конфліктні ситуації.

Слід зазначити, що такий тип взаємодії гарантує розвивальну роль для кожного учасника процесу навчання. З одного боку, педагог допомагає учням в їх розвитку, а з іншого, – останні стимулюють розвиток і самовдосконалення педагога в його професійно-педагогічних та загальнолюдських якостях особистості. Звичайно, слід визнати, що при цьому роль організатора педагогічної взаємодії суттєво відрізняється від ролі диктатора навчально-виховного процесу, вимагає певної соціальної установки, вироблення індивідуального стилю.

Основними недоліками в практиці організації самоосвітньої навчальної діяльності частіше за все є слабке керування цим процесом, репродуктивний характер багатьох завдань (списати, прочитати, вивчити, повторити та ін.), випадковість, непродуманість завдань для самостійної роботи, що порушує логічність порядку опрацювання теми, створює безсистемність у засвоєнні студентом (учнем) навчального матеріалу.

Щоб самостійна навчальна робота була ефективною, слід чітко уявляти її залежність від певних дидактичних умов. Тому методи її проведення визначаються специфічними особливостями кожного предмету, змістом теми, рівнем підготовленості суб’єкта пізнання. Плануючи самостійну навчальну роботу, наприклад, у ВНЗ, викладач повинен визначити її місце та обсяг в залежності від рівня вимог до студентів на даному етапі оволодіння матеріалом, передбачити труднощі, які можуть виникнути під час цієї роботи в різних групах студентів, зміст та обсяг завдань, форму та способи здійснення контролю їх виконання.

Існує багато розумових прийомів, за допомогою яких суб’єкт пізнання здійснює активну обробку інформації. Проте відразу можна зазначити, що перерахувати їх усі неможливо. При вивченні, наприклад, різних навчальних предметів вони будуть різними. З цього приводу можна навести декілька найбільш вживаних прийомів розумової роботи: смислове групування матеріалу, встановлення смислових опорних пунктів, складання плану, логічна схема матеріалу тощо. Тому не можна ставити за мету дати повний перелік таких прийомів і навчити ним учня. Задача вчителя, на наш погляд, полягає в тому, щоб учень зрозумів саму можливість запам’ятати навчальний матеріал в ході його активної обробки. Якщо він це зрозуміє і почне самостійно шукати такі прийоми – можна вважати, що основної мети досягнуто. Звичайно, учневі ще не раз буде потрібна допомога, але головне зроблено – він на правильному шляху.

Однією з характерних ознак сучасного навчального процесу є функціонування інформації не тільки на паперових, але й на електронних носіях. Отже, комп’ютер стає об’єктом вивчення (інформатика) і засобом навчання, тобто, своєрідним “учителем”, який сприяє не лише опануванню знань з відповідного навчального предмету, а також є важливим джерелом для самостійної пізнавальної діяльності. З упровадженням у навчальний процес комп’ютерних технологій змінюється характер і організація самостійної навчальної роботи суб’єктів учіння. Важливого значення набуває звертання викладача на лекційних та практичних заняттях до електронних програм, підручників, посібників і т.п. Тому сьогодні постала необхідність читання спеціального курсу, метою якого є підготовка майбутніх бакалаврів і магістрів до самостійної роботи з джерелами Інтернету та окремими важливими методичними прийомами застосування комп’ютерних технологій. Такий курс повинен передбачити теоретичне і практичне ознайомлення майбутніх фахівців з можливостями комп’ютерних технологій та застосування їх на практиці.

Безумовно, кожний педагог, формуючи власний, індивідуальний стиль, знаходить і свої орієнтири у професійній діяльності. Насамперед він усвідомлює суть, цілі і принципи, відповідно до яких здійснюватиметься їх реалізація у процесі навчально-виховного процесу. Від педагога вимагається високий професіоналізм володіння широким арсеналом методів, прийомів, засобів, необхідних для вирішення педагогічних задач.