2. Формування пізнавальних інтересів - передумова забезпечення самостійної навчальної діяльності

В умовах реалізації нової парадигми освіти пріоритетне місце займають процеси розвитку особистості, орієнтація на формування у спеціаліста таких професійних якостей, які допомогли б йому в майбутньому бути все життя професіоналом своєї справи. Це можливо лише за умови самовдосконалення, коли людина постійно вчиться, самостійно здобуває нові знання відповідно до зростаючих вимог часу і нових умов діяльності. Особливо актуальною є названа вище вимога для вчителя – людини, яка повинна бути духовно багатою, ерудованою, мати глибокі професійні знання й уміння, творчо працювати.

Незважаючи на те, що в останні роки з’явилася значна кількість публікацій, присвячених вивченню проблеми самостійної пізнавальної діяльності учнів та студентів, все ж у реалізації підходів щодо організації самостійної навчальної роботи, її активізації, підвищення мотивації до такої діяльності тощо залишається чимало питань, які потребують вивчення й відповідного вирішення. Справа в тому, що самостійну пізнавальну діяльність можна охарактеризувати як систему, в якій зміст, обсяг, методи роботи і результати залежать від досить великої кількості чинників, кожний з яких практично може змінюватися на адекватних рівнях, роблячи цю систему досить громіздкою. Саме з цієї причини, на наш погляд, у нових концептуальних положеннях щодо вищої освіти пріоритетне місце займають інтереси особистості, орієнтація на формування у спеціаліста таких професійних якостей, які допомогли б йому підготуватися до майбутньої діяльності не лише у професійному, а й у соціальному, культурно-історичному контекстах, оскільки людина повинна не просто здобути вищу освіту та бути все життя професіоналом своєї справи, а й постійно вчитися, самостійно здобувати нові знання відповідно до зростаючих вимог сучасності і нових умов діяльності. Тому метою даного дослідження є також з’ясування психолого-педагогічних умов самостійної пізнавальної діяльності студентів та учнів.

У загальному вигляді першочергові методологічні проблеми самостійної навчально-пізнавальної діяльності (СНПД) можна поділити на такі групи:

• формування в учнів та студентів потреби в самостійному навчанні й самоосвіті;

• формування в них уміння вчитися;

• організація самостійної роботи безпосередньо в навчально-виховному процесі з умовою забезпечення суб’єкт-суб’єктної взаємодії студентів та викладачів;

• створення необхідних умов для ефективної самостійної навчально-пізнавальної діяльності студентів та учнів;

• нормування навчальної роботи з усіх видів занять;

• організація та забезпечення рефлексії студентів та учнів щодо самоосвітнього процесу;

• забезпечення контролю, самоконтролю та оцінки результатів самостійної навчальної роботи.

Проведене анкетування в деяких педагогічних навчальних закладах дало нам можливість з’ясувати загальну картину стану організації самостійної пізнавальної діяльності (СПД) студентів, а також деякі тенденції вирішення даної проблеми. Зокрема, значна частина студентів (до 70 відсотків) певною мірою не задоволені існуючими формами організації самостійної навчальної роботи. При цьому більшість з них вважають, що люблять самостійно працювати. Водночас менше однієї третини першокурсників вважають себе підготовленими до самостійної пізнавальної діяльності, дві третини впевнені, що оволоділи навичками конспектування, і лише 34 відсотки з них працюють над додатковою літературою.

Хоча понад 60 відсотків опитаних вважають, що навчання у вищому навчальному закладі допомогло їм навчитися самостійно працювати, результати анкетування засвідчують: організація самостійної навчальної роботи (як і увесь навчальний процес у ВНЗ) потребує суттєвого вдосконалення. Це доповнює і той факт, що до 80 відсотків третьокурсників не захоплює робота над додатковою літературою. Більше того, ця величина порівняно з першим курсом має тенденцію до зростання. З даними нашого дослідження, корелюють і результати вивчення ставлення до СПД студентів у республіці Бєларусь [167].Це переконує нас у тому, що сьогодні необхідною є докорінна, принципова перебудова системи СПД у закладах освіти.

Результати дослідження причин, які перешкоджають ефективній систематичній СНПД, свідчать, що серед них найбільш характерними є: невміння правильно організувати свій робочий і вільний час (71 відсоток); недоліки в організації занять (незручний розклад, нестача підручників, посібників, комп’ютерів, перевантаження – 30 відсотків); погані житлові умови, матеріальні труднощі (15 відсотків).

У ході дослідження виявлено, що особливо актуальною ця проблема є на перших курсах навчання. Забезпечення науково обгрунтованої організації СПД на молодших курсах значною мірою визначає рівень адаптації, а згодом – фундаментальності професійної підготовки майбутніх спеціалістів, адже саме на початковому етапі навчання формуються навички індивідуальної пізнавальної діяльності майбутніх спеціалістів, які забезпечують у подальшому необхідну неперервність освіти та професіоналізм.

Самостійну пізнавальну діяльність можна розглядати як:

• особливий процес навчальної пізнавальної діяльності;

• одну із форм навчання у закладі освіти;

• метод чи засіб самонавчання (самоосвіти).

За фактичним призначенням самостійна пізнавальна діяльність може кваліфікуватися як процес здобуття нових знань для застосування їх на практиці; для повторення, перевірки знань, умінь і навичок. У зв’язку з цим можна виділити чотири рівні самостійної пізнавальної діяльності, зокрема:

Перший рівень – самостійна навчальна робота за зразком.

Другий рівень – реконструктивні самостійні роботи.

Третій рівень – варіативні самостійні роботи щодо застосування понять науки.

Четвертий рівень – творчі самостійні роботи, (саме цей рівень відповідає справжній самостійній пізнавальній діяльності).

На нашу думку, підвищення ефективності СПД можливе за рахунок:

• удосконалення відомих та пошуку нових форм і методів організації СПД з відповідним врахуванням зміни системи підготовки фахівців з вищою освітою, структури та змісту навчання;

• розширення й оптимального поєднання методів навчання, які використовуються при організації СНПД (наприклад, використання модульно-рейтингової системи навчання), використання комплексів технічних і дидактичних засобів, які б забезпечували взаємозв’язок аудиторної та позааудиторної форм занять.

Для вдосконалення СПД необхідним є розвиток взаємодії в системах “учитель-учень”, “викладач-студент” у напрямі розширення й удосконалення суб’єкт – суб’єктних відносин у рамках співробітництва, а також розробка шляхів активізації пізнавальної діяльності учнів та студентів, удосконалення педагогічної майстерності викладача.

Проблему самостійної навчально-пізнавальної діяльності сьогодні слід розглядати у тісному зв’язку з інформатизацією суспільства та впровадженням нових педагогічних технологій у навчальному закладі [120; 121; 416], пов’язуючи їх з розробкою навчально-методичних комплексів (модулів), які передбачають учіння як органічний елемент цілісного навчально-виховного процесу.

Цьому питанню приділяється надзвичайно велика увага в контексті Болонського процесу, однією з основних вимог якого є якість освіти [405]. Вирішення цього завдання вбачається у забезпеченні подальшого вдосконалення модульно-рейтингової системи навчання, неперервності навчання, тобто у навчанні впродовж життя, привабливості європейської системи освіти, розширенні мобільності студентів і викладачів, забезпеченні конкурентоспроможності і можливості працевлаштування випускників ВНЗ на європейському ринку праці. Отже, самостійній пізнавальній діяльності сьогодні відводиться чільне місце в системі професійної підготовки. Виходячи з цього, нам необхідно не лише на рівні рекомендацій та теоретичного тлумачення необхідності навчити СПД учнів середніх загальноосвітніх шкіл, а й здійснювати відповідні практичні кроки. Це був би певний місток, який поєднував би такі несхожі між собою дві системи навчання: у ЗОШ та у ВНЗ. Навчивши школярів вмінню вчитися, ми надійно змогли б забезпечити більш швидке й безболісне адаптування їх в умовах професійної підготовки.

О чевидно, що для осмислення життя і побудови його перспективи велике значення має сформованість у молодої людини мотивації досягнення і високий рівень самоповаги, самосприйняття [136; 137]. Побудова часової перспективи, життєве цілепокладання вимагають достатнього рівня розвитку ціннісних уявлень, вольової сфери, самостійності і відповідальності. Вироблення життєвої стратегії вимагає від людини потреби і здатності здійснювати особистий, самостійний і вільний вибір, набуття корисних навичок планування, співвіднесення ближньої та далекої перспектив.

Сформувати у всіх, хто навчається, вміння поповнювати свої знання, орієнтуватися у бурхливому потоці зростаючої інформації – ця проблема, попри давню постановку такої задачі як на теоретичному, так і практичному рівнях, залишається актуальною й сьогодні. Шляхи її вирішення інтенсивно досліджуються педагогами, психологами, філософами. Такі праці, побудовані на досягненнях логіки і психології, виступають методологічною основою вирішення поставленої задачі в теорії і практиці навчання. Незважаючи на те, що в даний час у науці ще не склалося єдиного розуміння суті, методів і прийомів самостійної пізнавальної діяльності і навіть визначення самого поняття СПД, все ж можна стверджувати, що в умовах формування системи неперервної освіти СПД є надзвичайно важливою її складовою. Задача формування в учнів та студентів прийомів самостійної пізнавальної діяльності (а для початку – як найбільш потрібною: її навчально-пізнавальної складової) не вирішена у практиці нашої школи. Все це свідчить про актуальність проблеми навчання учнів та студентів прийомів самостійної пізнавальної діяльності.

Формування умінь самостійного навчального пізнання відбувається у процесі активної самостійної діяльності, коли оптимально поєднуються репродуктивні і творчі дії суб'єктів учіння. Важливою умовою ефективного навчання учнів способів СПД є застосування ними знань та умінь в їх органічній єдності. Знання тут виступають інструментом самостійного пізнання учнем навколишнього світу. Озброєння учнів певними способами СПД сприяє переходу їх від нижчого рівня пізнання (репродуктивного) до вищого (творчого).

Під способами СПД слід розуміти такі види пізнання, які виступають як дії по перетворенню навчального матеріалу, що визначаються поставленою метою вирішення навчально-пізнавальної задачі і приводять учня (студента) до одержання нового пізнавального результату [206, 207]. Ці прийоми (порівняння, узагальнення, конкретизація, визначення понять, встановлення причинових зв’язків та закономірностей, докази, оцінки, аналогії тощо) взаємопов’язані, взаємозумовлені, носять загальнодидактичний характер і формуються на матеріалі низки навчальних дисциплін.

Пізнавальні дії спрямовані на одержання певних знань; не можна оволодіти знаннями, не користуючись певними способами діяльності і навпаки – не можна оволодіти способами дій без знань [218]. Результати формування способів пізнання залежать від того, який характер носить діяльність учня, які зусилля він прикладає, отже, від того, наскільки оптимальним в його діяльності є співвідношення між репродуктивним і творчим началами.

На наш погляд, оволодіння прийомами самостійної пізнавальної діяльності є можливим при вивченні учнем (студентом) нового матеріалу. Саме при оволодінні прийомами пізнання нового одночасно із засвоєнням цього матеріалу, формуванні умінь та прийомів пізнання – паралельно відбувається виявлення пізнавальних можливостей кожного, встановлюється співвідношення між новими та попередньо набутими знаннями, вдосконалюються способи пізнавальної діяльності для більш активного сприйняття та переробки нового навчального матеріалу, у процесі якої стає можливим самостійний відбір учнем навчального матеріалу, виділення головного в його змісті і т.д. Усе це дає можливість зосередити увагу учнів (студентів) на операційній стороні пізнання і виховання в них потреби в оволодінні способами дій при набутті нового знання.

Дослідники, які вивчають інтереси і нахили учнів, відзначають, що в онтогенезі особистості основна роль належить пізнавальним інтересам. Пізнавальний інтерес – складна інтегрована якість особистості, яка відображає найбільш значущі її сторони (інтелект, волю, почуття). Аналіз психологічних і педагогічних досліджень дає підстави стверджувати, що пізнавальний інтерес є носієм зовнішніх і внутрішніх ресурсів навчання, об’єктивних і суб’єктивних. Розуміння цілей, поява позитивних мотивів, мобільність узагальнених умінь, вільне оперування змістом матеріалу є показниками того, що учень (студент) стає суб’єктом навчальної діяльності і в змозі долати стан нерішучості, зневіри у свої сили, відчуття непосильності пізнання та учіння. Слід зазначити, що в умовах спонтанного розвитку цієї якості для більшості школярів характерна неусвідомлюваність і нестійкість інтересів, переважання схильності до репродуктивної діяльності, відсутність ініціативи та прагнень до самовдосконалення. Це негативно позначається на особистих досягненнях учнів у навчанні та життєвому самовизначенні. Звідси стає зрозумілою постійна увага дослідників до різноманітних аспектів формування пізнавальних інтересів старшокласників, особливо в зв’язку з вибором ними майбутньої професії, з потребою самоосвітньої діяльності протягом життя.

Вивчення процесу й перспектив розвитку пізнавальних інтересів у підлітків і старшокласників засвідчило, що на результативність цього процесу впливає не стільки вік, скільки індивідуальність учня, зумовлена набутим досвідом різноманітної діяльності, спілкуванням, родинними умовами, засобами масової комунікації тощо.

Пізнавальні інтереси впливають на всі психологічні процеси і функції: увагу, сприйняття, волю, пам’ять, мислення. Відомо, що учні виявляють схильність та особливі інтереси до різних предметів. Щодо змісту навчання, то слід чітко виділити: який матеріал для учнів є зовсім новим, що відомо частково, а що саме вони можуть засвоїти самостійно. Такий аналіз навчального матеріалу сприяє більш ефективній організації пізнавальної діяльності, створенню проблемних ситуацій, цілеспрямованому добору навчальних завдань. Коли завдання для самостійного вивчення добираються з урахуванням вивченого матеріалу і в той же час вимагають напруженої роботи думки, без сумнівів можна констатувати, що таке навчання буде ефективним і розвивальним. Запорукою успішного розвитку пізнавальних інтересів учнів є їх активна творча робота. Задоволення від одержання нових знань у процесі самостійного пошуку приводить до більш глибокого вивчення предмета. Питання про оптимальність рівня труднощів індивідуалізованих завдань не просте, адже для кожного учня чи студента цей рівень різний. Але необхідно брати до уваги, що кожний учитель (викладач) має аналізувати характер труднощів, їх причини й на цій основі здійснювати відповідну диференціацію та індивідуалізацію процесу навчання. При цьому важливо, щоб учні вірили у свої сили і, виконуючи завдання, більшою мірою працювали самостійно. Якщо учень самостійно знаходить потрібну відповідь, самостійно вирішує поставлене завдання, цим самим він робить крок уперед на шляху свого розумового розвитку. І цей процес важливіший за будь-яке механічне заучування. К.Д.Ушинський писав: “…В средних и низших учебных заведениях нельзя ожидать, чтобы ученик сам увлекался предметом, но должно иметь метод, который помогает учителю держать внимание всех своих слушателей постоянно в возбуждённом состоянии. Не спорим, что это трудно для учителя и ученика” [484].

Вивчення будь-якого предмету стає цікавішим у тому випадку, коли воно різноманітне за змістом і формами його представлення на уроках. До монотонної передачі інформації та одноманітних способів організації самостійної навчальної діяльності учні швидко звикають і поступово втрачають інтерес до предмету. Достатньо ефективним при цьому є оптимальне використання демонстраційного і репродуктивного матеріалу, ТЗН і т.п. Важливу роль тут відіграє закріплення знань, умінь, навичок, адже в цьому випадку можуть використовуватися нові приклади, запитання, що спрямовані на глибше опанування основних понять, на закріплення практичних умінь та навичок, застосування нових знань у різних ситуаціях.

Студенту та учневі повинні бути відомі і зрозумілі значення й цілі кожної теми (блок-модуля, всього курсу). Чим усвідомленіше підходить учень до тих чи інших навчальних занять, тим глибший у нього інтерес до одержання нових знань. Щоб досягти цього, іноді слід створювати проблемні ситуації з метою з’ясування цілей у вивченні відповідного матеріалу.

Одним з досить важливих шляхів пробудження інтересу є емоційний вплив, коли образність, емоційне напруження активізує слухачів. Експериментальні дослідження свідчать, що лише байдужий голос учителя знижує працездатність у слабших учнів на 20%, у середніх – орієнтовно на 30%, а в хороших – на 37%. Наведене вище є свідченням того, яке велике значення має особистість учителя при формуванні інтересу до предмета, який вивчається.

Формування інтересу до навчання слід розглядати не лише як найважливішу умову для досягнення високої ефективності самостійної пізнавальної діяльності, досягнення певного рівня знань на визначеному етапі навчання, а й (що більш важливо!) як необхідну передумову для всебічного розвитку особистості, професійної підготовки і становлення спеціаліста. Дослідження природи інтересу та шляхів його формування свідчать, що педагогічні методи і прийоми розвитку інтересу впливають на тих, хто навчається, з різною ефективністю. І головна причина тут – неоднаковість внутрішніх, індивідуально-психічних умов формування інтересу, однією з яких є особливості його свідомості. На стимулюючу роль усвідомлення інтересу вказував ще К.Маркс у своєму положенні про те, що все, за що людина бореться, випливає з усвідомлення нею інтересу. Вказівок на це в літературі чимало, проте конкретний зміст цієї залежності вивчений недостатньо.

З’ясування особливості усвідомлення провідного навчального інтересу, який впливає на розвиток учня і студента – важливе питання у вирішенні проблеми вдосконалення навчально-виховного процесу як у школі (ПТУ, гімназіях чи ліцеях), так і у ВНЗ.

Як установлено в результаті наукових досліджень, головний інтерес учнів–однокласників спрямований, як правило, на різні предмети (від 3 до 7), але інтерес більшості у класі спрямований все ж на один предмет. Іноді на два. Із загального числа підлітків, які виявили провідний інтерес, адекватно його усвідомлюють близько 60 відсотків досліджуваних.

Навчальний інтерес – це специфічне емоційно-пізнавальне ставлення учня (студента) до предмета, який він вивчає. Його особливість полягає в бажанні опанувати якомога більшим обсягом знань з цього предмета.

Розвиток інтересу залежить від адекватності його усвідомлення, яке, в свою чергу, залежить від місця цього інтересу в ієрархії навчального інтересу колективу, розуміння учнями поняття “інтерес”, рівня інтересу та його місця в системі інтересів самого учня (студента).

Отже, наші дослідження засвідчують, що питанню самостійної пізнавальної діяльності поки що не приділяють належної уваги не лише в середній школі, ПТУ, гімназіях, ліцеях, а й у ВНЗ. Тому вчити вчитися – це одна з найважливіших задач сьогодення в цілому в системі освіти. Правильно організована самоосвітня діяльність – це шлях до забезпечення відповідного рівня професійної підготовки, підвищення кваліфікації чи можливості перекваліфікації. Проте, для цього важливим є не лише забезпечення учнів відповідною навчально-методичною літературою та підвищенням їх мотивації, а й навчання процесу самостійного здобуття нового знання. До цього можна віднести вміння відшуковувати необхідну інформацію, аналізувати, засвоювати й фіксувати її шляхом здійснення записів (конспектування за лектором, конспектування першоджерел, формування картотеки і т. п.), підготовки рефератів, доповідей, виступів на конференціях, використання у практичній діяльності тощо.